Ціна радикалізму: як тоталітарна ідеологія ОУН(б) знищила українську єдність та закатувала дружину Бульби-Боровця

Історія України середини XX століття тривалий час подавалася суспільству крізь призму романтизованого міфу, де за глянцевими гаслами про жертовність ховалися темні, руйнівні сторінки. Справжній аналіз тогочасних подій змушує нас подивитися на речі тверезо та визнати: радикальний український націоналізм тоталітарного зразка став не стільки захистом, скільки трагедією для власного народу. Замість консолідації та творення демократичної держави, радикальні кола обрали шлях кривавого терору, ультиматумів та фізичного знищення будь-якого інакодумства всередині самого визвольного руху.

Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку. Предки мали культуру, державні інститути та військовий потенціал. Але те, що націю регулярно губило і відкидало назад, — це фанатична, засліплена міжусобна боротьба, помножена на амбіції окремих лідерів, які прагнули абсолютної влади. “Національні” лідери в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття, бо радикалізм та небажання чути компроміси виявилися сильнішими за державницький розум.

Ця ж національна хвороба у найгірших її проявах повторилася на початку XX століття. Україна  втратила незалежність у змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченко — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди, лідери розтратили потенціал на внутрішні чвари та взаємне поборення.

Натомість поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищену Катериною II. Поляки продемонстрували політичну зрілість, тоді як українські діячі загрузли в ідеологічному сектантстві.

В ході Другої світової війни, під впливом агресивних імпортованих тоталітарних ідей, українські “лідери” знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий унікальний шанс на відновлення незалежності. Найбільш потворним виявом цього розколу став внутрішній терор, який радикальне крило націоналістів розгорнуло проти поміркованих та демократичних сил. Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок цієї внутрішньої катастрофи є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця. Її мученицька смерть восени 1943 року стала прямим наслідком жорстокого, нелюдського протистояння всередині самого українського підпілля, спровокованого лідерами ОУН(б).

Корінь конфлікту: Чому бандерівці пішли війною на Бульбу-Боровця?

Трагедія Анни Опоченської не була випадковістю чи помилкою окремого виконавця. Вона стала прямим, закономірним наслідком жорсткого політичного розколу та природи самого радикального націоналізму, який запозичив методи у більшовизму та нацизму. Щоб повністю зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно глибоко звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома абсолютно різними течіями, якими був представлений український визвольний рух.

Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів виснажливі переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового, світоглядного питання: хто має керувати повстанською армією і яким буде майбутній устрій України?

• Позиція Бульби-Боровця: Армія має бути всенародною, позапартійною і підпорядковуватися Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил. Це була спроба зберегти республіканські, демократичні традиції УНР.

• Позиція ОУН(б): Військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну, агресивну монополію на керівництво визвольним рухом. Радикали не визнавали права на існування жодної іншої української сили.

Керуючись логікою партійного тоталітаризму, ОУН(б) пішла на відверте рейдерство: вони силою взяли собі вже існуючу назву УПА, яку набагато раніше офіційно використовували загони Тараса Бульби-Боровця. Вони прагнули стерти з пам’яті людей саму згадку про те, що партизанський рух починався без їхньої партійної директиви. У відповідь отаман, прагнучи уникнути кривавої плутанини, перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію, намагаючись згуртувати людей навколо ідей свободи, а не диктатури.

10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У цьому історичному документі Бульба-Боровець прямо і безжально звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні ганебної міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)», що дискредитувало українців в очах усього цивілізованого світу. Натомість він закликав припинити ксенофобський терор і спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та тих колоністів, які безпосередньо співпрацювали з радянськими партизанами, не чіпаючи жінок, дітей та старих.

Реакція ОУН(б) на ці заклики до гуманізму та здорового глузду була швидкою і жорсткою — силове, підступне роззброєння та ліквідація «бульбашів». Радикали сприйняли критику як вирок і перевели свої найкращі курені з антинімецького фронту на фронт внутрішній, братовбивчий.

Захоплення та мученицька смерть «отаманші з лагідною усмішкою»

Хто ж була та жінка, яка стала жертвою ідеологічного фанатизму? Анна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного та шанованого чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця, розділивши з ним усі тяготи долі. Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона, використовуючи кошти своєї родини, допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.

Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами». Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася останнім пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала гнійні рани бійцям Поліської Січі. Вона уособлювала європейські цінності, гуманізм та християнську любов до ближнього.

Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу та повної втрати моральних орієнтирів радикальними націоналістами. Уночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша підступно оточив штаб УНРА. Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові та вважаючи, що з українцями завжди можна домовитися, дав своїм бійцям наказ не стріляти, а розсіяно відступати.

Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську. Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року. Дізнатися більше про перебіг цього розслідування та деталі злочину можна у матеріалі про закатовану дружину Бульби-Боровця Анну Опоченську.

Від неї, цивільної жінки, вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА. Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка. Методи, якими діяла Служба безпеки ОУН, нічим не відрізнялися від підвалів НКВД чи Гестапо. У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся сповнений розпачу лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери, намагаючись апелювати до залишків їхнього сумління:

“Ваша “влада” поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей. … Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами”.

Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс із диктатурою, відмовився схилити голову перед бандерівським проводом і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена. 14 листопада 1943 року її холоднокровно стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини. Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же краян, які не підтримували радикальний курс.

Порівняльна характеристика підходів до визвольної боротьби

Щоб наочно побачити прірву між двома таборами, порівняємо їхні методи та ідеологічні засади, які визначили долю тисяч людей у той період.

Степан Бандера — чий герой? Хто пише наші конфлікти з Польщею?

Коли Україна і Польща починають сперечатися через ордени та історію — у Кремлі відкривають шампанське. Це аксіома сучасної геополітики. Ми десятиліттями сваримося через героїв, яких для нас, в цілому, у своїх лабораторіях пропаганди частково обрала сама Москва. Звучить парадоксально і для багатьох болісно. Але варто поставити просте, раціональне запитання: хто зробив так, що головним символом і українського визвольного руху, і взагалі українців в очах чи то московитів, чи то поляків став саме Бандера?

Можливо, відповідь на це запитання пояснює нинішній конфлікт між Україною та Польщею краще, ніж усі дипломатичні заяви разом ужиті. Радикальний націоналізм із його кривавим шлейфом став ідеальним інструментом для дискредитації України на міжнародній арені. Детальний аналіз того, як створювався цей руйнівний міф, викладено у статті про те, чиїм героєм насправді є Степан Бандера.

Московія століттями використовує перевірену тактику «розділяй і володарюй». Коли потрібно було перед Другою світовою розколоти ОУН і розпалити вогонь протистояння ще й між українцями й поляками — дуже вдало зʼявився Степан Бандера. Він стояв на чолі спротиву проти поляків, будучи значно радикальнішим за інших провідників українського національного руху. Його фанатизм засліплював його перед очевидними геополітичними загрозами. А напередодні Другої світової загострилося і питання, на чиєму боці будуть українські націоналісти — Німеччини, Британії, чи СРСР. Кожна з вказаних держав мала в середовищі українського руху своїх агентів. Деякі з тих агентів працювали одночасно на різні країни, використовуючи радикалів «всліпу».

Після вбивства 23 травня 1938 року радянським агентом в середовищі українських націоналістів Судоплатовим лідера ОУН Євгена Коновальця його місце зайняв Андрій Мельник. Мельник був проти радикальних, терористичних дій щодо тих же поляків, підтримував прагматичну співпрацю з Німеччиною у можливій війні з СРСР. Але молоді радикали прагнули крові та швидких рішень. Бандера в лютому 1940 року самочинно створив Революційний провід ОУН, Організація українських націоналістів розкололася. Почалося страшне протистояння з мельниківцями, яке переросло у фізичне взаємознищення. Радикали вбивали українців лише за те, що ті належали до іншої фракції націоналістичного руху.

Дехто з серйозних дослідників вважає, що Бандеру до цього фатального розколу свідомо підштовхував його найближчий соратник Ріхард Ярий, який, за розсекреченими даними, працював на декілька розвідок одночасно: на німецьку, на японську, а головне — на радянську. Кремлю було життєво необхідно радикалізувати український рух, щоб перетворити його на маргінальну, криваву секту, якою злякається Європа.

«Бренд», створений у Кремлі для дискредитації українства

Після проголошення незалежності у Львові 30 червня 1941 року Бандера був заарештований німцями, а головним провідником руху ОУН в Україні став Микола Лебедь — на той момент керівник Служби безпеки ОУН. Лебедь став організатором і керівником українського антинацистського руху Опору, направленого проти Німеччини. Мельник зайняв чітку пронімецьку політику.

В цей час в Україні зʼявляється Бульба-Боровець, який діяв за прямим наказом легітивного Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Саме його загони «Поліської Січі» у грудні 1941 року першими взяли назву Української Повстанської Армії (УПА). У липні 1941 року Тарас Бульба Боровець проголосив українську державність на Рівненщині та Житомирщині, створив знамениту Олевську республіку, очистивши регіон від більшовиків і нацистів. Бульба-Боровець, як і Мельник, спочатку шукав тактичних компромісів, але швидко зрозумів звірячу сутність Гітлера.

У травні 1943 року структури ОУН Бандери-Лебедя силовими методами перейняли назву УПА, через що виник конфлікт між двома баченнями визвольного руху: тоталітарним та державницьким. Щоб уникнути плутанини, Бульба-Боровець перейменував свої загони на Українську Національну Революційну Армію (УНРА). Його лист від 10 серпня 1943 року став маніфестом протистояння радикальному божевіллю. Основними звинуваченнями на адресу бандерівців були:

• прагнення до одноосібної партійної диктатури;

• варварське вирізування “нацменшин” (поляків), що розпалювало Волинську трагедію;

• цинічне розпалюванні братовбивчої міжусобиці.

Реакція Проводу бандерівської ОУН на ці закиди була однозначною: підпорядкувати бульбівські підрозділи силовими, каральними методами. Не зумівши зломити дух козаків, бандерівці знищили практично весь командний склад УНРА, а Боровець був змушений тікати в Німеччину, де згодом також опинився в концтаборі.

Якраз в цей час розгорілося жахливе протистояння УПА проти польської Армії Крайової, яка підпорядковувалася польському урядові в Лондоні. Хто був головним невидимим двигуном цього протистояння, у якого був, звичайно, цілий ряд історичних передумов, — на сьогодні це питання не має остаточних відповідей. Але ключову, найбільш криваву участь у ньому взяли загони УПА так званого бандерівського крила ОУН під керівництвом Дмитра Клячківського (Клима Савура). Надалі УПА керував Роман Шухевич, який продовжив курс на радикалізацію підпілля.

Але в СРСР саме постать Степана Бандери свідомо демонізували, розкрутили до масштабів головного «лякайла» Східної Європи й успішно інтегрували цей міф у польське суспільство. Радянські ідеологи створили тривкий образ Бандери як вбивці-терориста-нациста на всьому просторі СРСР. Кремль обрав бити в одну точку з метою хворобливого реагування сусідів на це прізвище. Вони його перетворили на абсолютне зло.

Для українців, за принципом психологічного заперечення, це стало хибним сигналом до беззастережного визнання Бандери єдиним символом боротьби з Москвою. Тобто сама московська пропаганда, через штучну гіперболізацію фігури Бандери, визначила нам нашого головного героя. У результаті українці потрапляють в ілюзію, ніби вся складна історія українського визвольного руху зводиться до однієї людини з радикальними поглядами, ігноруючи демократичні альтернативи.

Про кого мовчать? Незручне порівняння лідерів

Україна мала ряд інших, значно достойніших та далекоглядніших лідерів того часу. Але про них мовчать. І мовчать саме тому, що їхні постаті не роз’єднують нас із Європою, не викликають жаху в Польщі, а отже — не цікаві московським майстрам інформаційних воєн як інструмент ізоляції України. Яскравий приклад — Тарас Бульба-Боровець. Людина, чий внесок в українську історію та державність є фундаментальним, але чиє ім’я досі несправедливо залишається в тіні бандерівського культу.

Якщо об’єктивно оцінювати внесок у військову та державницьку боротьбу, то Бандера особисто не командував арміями. Він не керував великими бойовими операціями на полі бою. Він не створював військових формувань як польовий командир і не здобував воєнних перемог, якими зазвичай вимірюється внесок справжніх воєначальників. Його діяльність була насамперед політичною, ідеологічною та кабінетною. Натомість про Тараса Бульбу-Боровця, який реально створював збройні формування, особисто командував ними в боях проти окупантів та розбудовував реальну українську владу на звільнених територіях Полісся, сьогодні знають одиниці.

Чому склалася така несправедливість? Тому що постать Бульби-Боровця не працює на розкол та ненависть. Вона не створює образу «страшного, ксенофобського українського націоналізму», який так любить експлуатувати російська пропаганда для залякування західного світу. Бульба-Боровець воював за свободу, а не за знищення сусідів.

Сьогодні багато хто навіть не знає, що Бульба-Боровець відкрито і послідовно виступав проти етнічних чисток та звірячих вбивств цивільного польського та єврейського населення. Він воював за українську землю, але суворо засуджував терор проти мирних людей, вважаючи його гріхом перед Богом і ганьбою перед світом. Подібну людяну і тверезу позицію займала і значна частина діячів мельниківського крила ОУН, які прагнули бачити Україну цивілізованою державою, а не тоталітарним гетто.

Нав’язаний символ: чому час виходити з чужих історичних матриць

Степан Бандера став одним із найбільш штучно нав’язаних та розкручених символів української історії. Його культ формувався не як загальноукраїнський консенсус, а як продукт хворобливих політичних та ідеологічних процесів XX століття, підігрітих радянськими спецслужбами для маргіналізації нашої незалежності. Для багатьох регіонів України він ніколи не був природним, зрозумілим героєм.

• На Поліссі він не є героєм через те, що ОУН (бандерівців) по-звірячому розгромили керівний центр УНРА, підступно вбили соратників Бульби-Боровця та три місяці катували й закатували його дружину Анну. Ця жахлива історія там не є абстрактною дискусією істориків у кабінетах. Вона жива, вона передавалася через криваві спогади батьків, дідів і прадідів, які бачили звірства бандерівської СБ.

• На Сході і Півдні — він сприймався як навʼязаний радянською пропагандою символ терору проти мирного населення. Довгий час для жителів східних і південних регіонів всі жителі західної частини України були не просто українцями, а «бандерівцями» — у найгіршому, кривавому розумінні цього слова. Страшилки про Бандеру і бандерівців там успішно розкручувалися навіть в період незалежної України, створюючи ментальний розкол країни.

Саме тому виникає закономірне і дуже серйозне питання: чи справді одна постать, обтяжена ідеологією радикалізму, тоталітаризму та братовбивства, може бути єдиним символом усього українського визвольного руху? Особливо якщо сама історія України значно ширша, складніша, гуманніша і різноманітніша? Наполегливе проштовхування цього єдиного радикального наративу заганяє нас у глухий кут ізоляції та вічних конфліктів із європейськими сусідами.

Коли польські політики підігрують кремлівським наративам, спекулюючи на жертвах Волині, а українські у відповідь демонстративно відмовляються від діалогу та підіймають на щит радикальні гасла — ми обидва програємо. Бо справжній, єдиний переможець таких конфліктів сидить не у Варшаві й не в Києві. Він сидить у Москві та задоволено потирає руки, дивлячись, як українці знову захищають ідеологію, що колись нищила їх самих зсередини.

Тарас Бульба-Боровець із глибоким, невимовним болем згадував смерть своєї дружини Анни, називаючи цей вчинок бандерівців страшним злочином, який назавжди ліг ганебною плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ. Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших і найогидніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм, ксенофобія та сліпа боротьба за владу руйнують визвольний рух зсередини, перетворюючи борців за свободу на катів.

Історія визвольного руху не є святою чи безгрішною. У ній були героїзм та жертовність, але були й страшні, криваві внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини проти людяності та трагедії, викликані інфекцією радикального націоналізму. Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську та тисячі інших українців, замучених своїми ж радикальними співвітчизниками, заслуговує на те, щоб бути почутою. Ми маємо це знати, аналізувати і памʼятати — щоб ніколи знову не повторювати помилок минулого, не будувати культів на тоталітарних ідолах і не ділити людей за етнічним чи партійним принципом.

Час виходити з чужих, нав’язаних нам історичних матриць. Історія України набагато більш багатогранна, гуманна і світла, ніж нам її пробують сформувати радикальні фанати минулого та кремлівські технологи сьогодні. Справжня сила України — у демократії, повазі до прав людини, єдності та здатності критично осмислювати власні помилки.

Степан Сікора