Патріотизм проти шовінізму: чому агресивний псевдонаціоналізм руйнує Україну зсередини
Кожного разу, коли на публічних майданчиках чи в соціальних мережах порушується глибока, неоднозначна або ж суто фактологічна історична тема, трапляється одне й те саме соціокультурне явище. Варто автору відхилитися від спрощеного, заздалегідь затвердженого ура-патріотичного канону, як у коментарі миттєво приходить специфічна категорія користувачів. Вони з’являються не заради інтелектуальної дискусії, не для того, щоб навести контраргументи, спростувати тезу джерелами чи вказати на реальну фактологічну помилку. Їхня мета абсолютно інша — образити, знецінити, залякати й, задовольнивши свій агресивний імпульс, піти далі.
Особистий досвід багатьох публіцистів та істориків підтверджує сумну тенденцію: замість цивілізованого обміну думками ми отримуємо справжній цифровий погром. Оскільки цим критикам нічого відповісти по суті викладеного матеріалу, вони миттєво переходять на особистості. Автора називають «ідіотом», «москворотим», “сепаром”, “комунякою”. Жодного притомного аргументу. Жодного історичного факту. Жодної самостійної, глибокої думки. Лише тотальні образи, нецензурна лексика. І це не поодинокі випадки, які можна було б списати на випадкових маргіналів. Це чітка, системна та загрозлива закономірність, що маркує кризу сучасної суспільної свідомості.
Цифровий погром замість діалогу: як соцмережі оголили кризу культури
Сучасні соціальні мережі здійснили справжню медійну революцію, але водночас вони оголили найсвітліші та найпохмуріші сторони людської природи. Однією з головних проблем глобальної цифровізації стало те, що вона надала можливість абсолютно кожному ідіотові бути почутим на величезну аудиторію. Якщо раніше подібна неосвічена, агресивна та закомплексована людина сиділа на своїй тісній кухні, кричала в порожнечу і це нікому, крім її найближчих сусідів чи родичів, не заважало, то сьогодні вона отримала потужний віртуальний мікрофон, вихід на публічні майданчики та потенційно мільйонну аудиторію.
Саме завдяки цьому інструменту ми маємо унікальну, хоча й вкрай неприємну можливість бачити справжнє обличчя того феномену, який сьогодні намагається видавати себе за український націоналізм. Це обличчя виявляється не у вихолощених партійних гаслах, не у красивих, заздалегідь відрепетированих промовах перед телевізійними камерами чи у пафосних маніфестах. Справжня сутність цього руху проявляється у щоденній, рутинній поведінці його адептів у коментарях під дописами мислителів, істориків та журналістів. І ця поведінка виглядає жахливо: вона істерична, хамовита, тотально неосвічена та демонстративно агресивна.
Аналізуючи методи, якими користуються ці самопроголошені захисники нації, неможливо не помітити класичний тоталітарний набір: заклики до заборон, жорстка цензура, агресивні доноси, вимоги репресій та сліпий, некритичний культ особистості. Парадокс полягає в тому, що весь цей репресивний інструментарій вони на словах палко ненавидять в інших режимах — наприклад, у радянському чи сучасному російському, — проте з величезним задоволенням та ентузіазмом практикують самі всередині власної країни. Ця тотальна нездатність до сприйняття альтернативної думки свідчить про глибокий інтелектуальний занепад і перетворення ідеології на релігійний культ найгіршого зразка.
Психологія ненависті: коли агресія замінює ідеологічний зміст
Що ж насправді говорить подібна деструктивна поведінка про інтелектуальний рівень цих людей та про ту ідеологію, яку вони намагаються представляти? Якщо представники певної суспільно-політичної течії поводяться виключно як агресивна зграя, то яке загальне враження вона справляє на стороннього, нейтрального спостерігача? Відповідь для будь-якої мислячої людини стає очевидною: такий рух перетворюється на притулок для неосвічених, примітивних, агресивних фанатиків. Це не спільнота вільних, критично думаючих громадян, які прагнуть розбудови сильної держави; це раби, які сліпо поклоняються своїм вигаданим або реальним вождям і панічно бояться будь-якого прояву інтелектуальної свободи.
Цей феномен не є випадковим збоєм системи. Ідеологія, яка від самого початку будується не на творенні, а на тотальній ненависті до всього чужорідного, відмінного, складного чи незрозумілого, просто не здатна породити нічого іншого, окрім руйнації.
Відомий філософ та культуролог Умберто Еко у своєму знаменитому есе про ознаки вічного фашизму надзвичайно точно зауважив, що національна ідентичність часто стає останнім бастіоном для знедолених, розчарованих та позбавлених особистих здобутків людей.
Проте трагедія полягає в тому, що сенс такої спрощеної ідентичності сьогодні майже повністю ґрунтується на ненависті — на агресивному невизнанні та бажанні знищити кожного, хто відрізняється від загальної маси.
У контексті українського суспільно-політичного дискурсу дуже влучно свого часу висловився аналітик Олег Хом’як. Він детально розібрав питання про те, чому в середовищі сучасних радикалів акумулюється так багато люті та агресії. Відповідь виявилася до болю простою: за цією галасливою ненавистю більше немає абсолютно нічого. Там панує тотальна ідеологічна, інтелектуальна та духовна порожнеча. Якщо забрати у цих людей об’єкт їхньої ненависті, якщо позбавити їх вигаданих чи перебільшених ворогів серед своїх же співгромадян, вони миттєво втратять свою єдину сутність і сенс існування. Для них ненависть — це не просто тимчасовий інструмент політичної боротьби в кризові часи, це і є весь їхній внутрішній зміст.
Від Націократії до авторитаризму: історичні корені вождізму в ОУН
Щоб зрозуміти, звідки виростають корені цієї сучасної цифрової агресії та інтелектуальної обмеженості, необхідно звернутися до історичних джерел першої половини XX століття. Подібний формат мислення не виник у вакуумі соцмереж — він має чітке ідеологічне підґрунтя. Саме так, через призму авторитаризму та вождізму, свого часу замислювалася модель майбутньої української держави у програмних документах певного крила націоналістичного руху. Зокрема, йдеться про проєкт Конституції, який на замовлення тогочасного лідера ОУН Андрія Мельника написав один із головних теоретиків руху — Микола Сціборський.
ОУНівська конституція 1939 року
У своїй фундаментальній праці, яка лягла в основу концепції під назвою націократія, Сціборський змалював модель тоталітарної, вождістської держави. У цій системі заперечувалися базові принципи демократії, політичного плюралізму та громадянських свобод. Держава бачилася як монолітний організм, де панує жорсткий культ єдності, що досягається шляхом тотального виключення, дискримінації або ж фізичного знищення всіх «чужих», незгодних чи ідеологічно невідповідних елементів. Головним джерелом влади та арбітром істини ставав Голова Держави — Вождь Нації, чиї рішення не підлягали критиці чи сумніву.
Сучасні інтернет-радикали, самі того не усвідомлюючи через власну неосвіченість, є прямими ментальними нащадками цієї специфічної, звуженої лінії інтерпретації української долі. Вони намагаються перенести тоталітарні лекала міжвоєнної Європи 1930-х років у реалії демократичного суспільства XXI століття. Їхня вимога сліпої лояльності до партійних ідолів минулого, агресивне таврування будь-якого критичного дослідження історії як «зради» — це не що інше, як спроба реалізувати архаїчний вождістський проєкт у цифровому просторі, що виглядає вкрай недолуго й викликає лише логічне відторгнення у європейського суспільства.
Когнітивний розрив «несовків»: відсутність економічного націоналізму
Особливо комічним та водночас трагічним аспектом поведінки сучасних ультрапатріотів є їхнє хворобливе захоплення терміном «несовок». Вони неймовірно люблять маркувати цим словом себе, підкреслюючи свою начебто повну відірваність від радянського тоталітарного минулого та ментальності. Проте, якщо уважно проаналізувати їхню риторику, стає очевидним глибокий когнітивний розрив. Замість того щоб говорити про реальну розбудову самодостатньої, сильної, економічно незалежної та конкурентоспроможної держави, ми постійно чуємо від цих «несовків» лише про палке прагнення інтегруватися у якийсь новий наддержавний союз — головне, щоб у нього був інший географічний центр.
Складається враження, що їхнє мислення функціонує виключно у колоніальній парадигмі: ледве вийшовши з однієї жорстокої колонії, вони вже щосили рвуться у наступну залежність, просто мріючи про інший, більш цивілізований чи «правильний» прапор над резиденцією нової метрополії. Чому ці галасливі діячі практично НІКОЛИ не порушують питання про економічний націоналізм? Чому в їхніх програмах та агресивних коментарях немає жодного слова про розвиток власної високотехнолітичної промисловості, підтримку вітчизняних технологій, створення сприятливих умов для національного капіталу чи захист внутрішнього ринку?
Кричати про суверенітет з протягнутою рукою та водночас мріяти про нову всеохоплюючу залежність — це не державна ідеологія. Це класичний когнітивний розрив та ментальна інфантильність.
Відповідь на це питання цинічна і проста: розбудова власної економіки, фінансова стабільність та технологічне лідерство вимагають колосальної, щоденної інтелектуальної роботи, стратегічного планування, глибоких знань та системного розуму. Набагато легше, приємніше та простіше сидіти в інтернеті, продукувати нескінченні потоки люті в бік сусіда чи інакодумця, вигадувати нові образи та нескінченно демонструвати свій примітивний ура-патріотизм. Як можна щиро кричати на кожному кроці про абсолютний державний суверенітет і водночас плекати інфантильні мрії про нову фінансову та політичну залежність? Це не ідеологія, це інтелектуальний тупик, який веде націю до хронічної бідності та геополітичної суб’єктності третього рівня.
Уроки Вячеслава Липинського: Державотворчий патріотизм проти руйнівного шовінізму
Для того щоб вийти з цього замкненого кола агресії та інтелектуальної деградації, українському суспільству життєво необхідно звернутися до альтернативної, значно глибшої та конструктивнішої лінії вітчизняної політичної думки. Найяскравішим представником цього напряму є видатний історик, соціолог та публіцист Вячеслав Липинський. Його погляди на природу нації та держави є абсолютним антидотом проти того агресивного шовінізму, який ми спостерігаємо сьогодні в соціальних мережах.
У своєму знаменитому листі до Б. Шемета, який увійшов до скарбниці української політичної класики під назвою «Націоналізм, патріотизм і шовінізм», Липинський сформулював геніальні тези, які сьогодні звучать як ніколи актуально та пророче. Він чітко розділив ці поняття, вказавши на існування двох кардинально протилежних типів національного почуття:
«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом.
Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?
Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти…
…Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків…
…Натомість бути шовіністом – це значит прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про ’’неньку Україну’’, про ’’рідну мову’’, про ’’ми – українці!’’, про клятих ’’москалів і ляхів’’ і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ’’націоналізму’’, який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».
Ці слова б’ють точно в ціль сучасної проблеми. Липинський наголошував, що бути справжнім патріотом — це значить бажати всіма силами своєї душі створення стабільного, людського, справедливого державного і політичного співжиття для абсолютно всіх людей, які живуть на українській землі. Патріотизм будується на інтеграції, на прагненні об’єднати суспільство навколо спільного правового та територіального проєкту, а не на інфантильних мріях про знищення чи вигнання більшості своїх же власних земляків лише за те, що вони мають інші історичні погляди чи не поділяють радикальних політичних гасел.
Натомість сучасний агресивний псевдонаціоналізм повністю підпадає під визначення шовінізму. Це явище є нічим іншим, як спробою прикрити власну глибоку духовну пустку, повну безрелігійність, інтелектуальну обмеженість та хронічне руїнництво. За фанатичними, істеричними вигуками дуже часто ховаються банальне зрадництво, кар’єризм, особиста нереалізованість та психологічна незрілість.
Шлях від руїни до розбудови: як припинити ганьбити власні ідеї
Коли радикально налаштовані користувачі приходять у коментарі до авторів та інтелектуалів і замість аргументів демонструють свою хамську, неосвічену та агресивну суть, вони досягають результату, який є абсолютно протилежним до декларованого ними. Вони навіть не мають достатнього інтелектуального рівня, щоб усвідомити просту істину: така поведінка не веде ні до чого, крім глибокої огиди з боку суспільства. Це не переконання опонентів, це не залучення нових прихильників до своїх ідей — це виклик стійкої соціокультурної огиди до всього національного руху.
Якщо сучасні носії національних ідей справді щиро прагнуть, щоб їхні концепції мали реальний позитивний вплив на суспільство, залучали найкращі інтелектуальні сили країни та допомагали будувати сильну європейську державу, їм потрібно негайно зробити кілька принципових кроків:
Припинити публічно ганьбитися: відмовитися від тактики особистих образ та безглуздої нецензурної лайки в публічному просторі.
Перейти до культури дискусії: навчитися розмовляти мовою фактів, першоджерел, логічних аргументів та наукових контраргументів.
Замінити ненависть на творення: усвідомити, що держава будується навколо позитивного проєкту майбутнього, а не навколо вічного пошуку внутрішніх ворогів.
Звернутися до економіки: змістити акцент з абстрактних гасел та мовних воєн на реальний економічний націоналізм, власні технології та капітал.
Тільки через перехід від руйнівного шовінізму до інклюзивного, глибокого, територіального патріотизму, який заповів нам Вячеслав Липинський, Україна зможе подолати внутрішні кризи та побудувати міцний державний організм. Час цифрових погромів має піти у минуле. На зміну йому повинна прийти ера інтелектуальної праці, взаємної поваги між земляками та системної, важкої роботи на благо спільної Батьківщини.
Степан Сікора
