Багатоликий український націоналізм міжвоєнної доби: СРСР, Польща

Історія Центрально-Східної Європи між двома світовими війнами подібна до розпеченого казана, де в плавильному тиглі геополітичних катастроф, реваншизму та невиправданих надій гартувалися ідеології XX століття. Падіння імперій у 1918 році відкрило унікальне вікно можливостей для безлічі бездержавних націй, але українські національно-визвольні змагання опинилися в епіцентрі катастрофічного геополітичного шторму.

Замість омріяної соборної суверенної держави українські землі після калейдоскопічного, кривавого 1919 року виявилися розірваними між чотирма державами: СРСР, Другою Річчю Посполитою (Польщею) та Королівством Румунія.

У кожній із цих держав український національний рух набув принципово різних, часом абсолютно взаємосуперечливих і ворожих одна одній форм. Це не був монолітний ідеологічний фронт. Феномен міжвоєнного українського націоналізму правильніше розглядати як «пів дюжини різних націоналізмів»: від легального парламентаризму та релігійно-культурного відродження до підпільного інтегрального терору та специфічного радянського «комуністичного» націонал-ухильництва.

Пропонуємо детальний критично-аналітичний розбір того, як виживала, трансформувалася та вбивала сама себе українська національна ідея у міжвоєнний період.

1. Анатомія хаосу: 1918–1919 роки як тригер ідеологічного розколу

Щоб зрозуміти, чому класичний ліберальний чи демократичний націоналізм XIX століття зазнав краху в міжвоєнний період, необхідно повернутися до витоків катастрофи української державності. На кінець 1918 року український національний рух сформулював три абсолютно різні, конкуруючі концепції державотворення:

• Комуністична (радянська): Українська Республіка Рад, яка від самого початку її засновниками-більшовиками та лівосоціалістичними партіями (соціал-демократами) позиціювалася як радянська, але формально незалежна чи автономна українська держава.

• Соціалістична / Ультрасоціалістична: Українська Народна Республіка (УНР) доби Центральної Ради під керівництвом Михайла Грушевського, а згодом — Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Вона базувалася на радикальних соціальних гаслах (соціалізація землі, ліквідація поміщицтва), які часто домінували над суто державницькими інтересами.

• Монархічна (правова): Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського — генерал-лейтенанта колишньої Російської імперії, Георгіївського кавалера та командира 32-го армійського корпусу. Це була спроба створити консервативну, правову монархічну державу, що спиралася на приватну власність, відновлення козацьких традицій та сильний адміністративний апарат.

Попри те, що Гетьману Скоропадському закидали «русофільство» через його класове походження та фінальну грамоту про федерацію з небільшовицькою Росією, його режим не був чужим українізації. За часів Гетьманату було засновано Українську академію наук, створено два державні українські університети (у Києві та Кам’янці-Подільському), розбудовано мережу середньої освіти. Проте зміна вивісок та назв вулиць не врятувала режим від потужного соціалістичного повстання Директорії.

Настав трагічний 1919 рік — час, який видатні історики, зокрема професор Георгій Касьянов, описують як абсолютний, тотальний хаос і «карнавал різних форм самовизначення». Це була класична громадянська війна на винищення («всі проти всіх»), де етнічні українці в колосальних масштабах воювали по різні боки барикад.

Протягом 1914–1920 років українці були мобілізовані або добровільно воювали у складі щонайменше 11 різних армій, включаючи Армію УНР, Українську Галицьку Армію (УГА), Червону армію, Білу армію генерала Денікіна, махновські загони, повстанські армії «зелених» отаманів (Григор’єва, Струка) та навіть Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА), що стала уособленням повного ідеологічного безвихіддя.

Цей кривавий хаос супроводжувався страшними гуманітарними та екологічними катастрофами: пандемією сипного тифу та «іспанки», які викошували цілі полки.

Головною трагедією лівосоціалістичного режиму Директорії Симона Петлюри стало те, що центральна влада повністю втратила контроль над армією. Почався період «отаманщини». Символом цього безладдя стало знамените тогочасне прислів’я: «У вагоні Директорія, під вагоном — територія».

На місцях формальні підрозділи Армії УНР перетворилися на напівбандитські самостійні бойові одиниці, які виконували накази виключно за власним бажанням або за матеріальну винагороду (наприклад, право на триденне розграбування взятого міста).

Найжахливішим наслідком цієї анархії стали єврейські погроми 1919 року, зокрема страшна Проскурівська різанина, влаштована руками українських військових підрозділів. Той факт, що сам Симон Петлюра особисто не був антисемітом, не знімає з його уряду політичної та історичної відповідальності за неспроможність зупинити терор проти цивільного населення.

Поразка української революції та втрата державності змусили нове покоління інтелігенції та військових шукати радикально нові ідеологічні орієнтири. Демократія, соціалізм і парламентаризм відтепер сприймалися молоддю як атрибути «лузерів», які програли країну. На цьому руйнівному ґрунті з’явився інтегральний націоналізм.

2. Галицький розлом: Дмитро Донцов та реваншистська матриця

Головним ідеологом та архітектором українського радикального праворадикального руху став Дмитро Донцов. Його постать вражає своєю парадоксальністю. Етнічний росіянин, виходець зі Сходу України (народився у Мелітополі), він у дорослому віці зробив абсолютно свідомий вибір на користь українства. Його політична еволюція була стрімкою: від соціал-демократії на початку століття до проповідника войовничого, безкомпромісного націоналізму.

Вперше свої постулати він озвучив у 1913 році на студентському з’їзді у Львові, за що зазнав нищівної критики від українських лібералів та соціалістів. За часів Гетьманату Скоропадського Донцов навіть очолював Українське телеграфне агентство (Бюро преси), але згодом опинився в еміграції, а потім переїхав до Львова, що перебував під контролем Польщі.

У 1926 році Донцов публікує свою фундаментальну працю — «Націоналізм», яка стала справжньою «біблією» для західноукраїнської молоді — покоління Степана Бандери. В європейському контексті Донцова можна порівняти з такими харизматичними праворадикальними публіцистами та поетами, як Габріеле Д’Аннунціо в Італії. Донцов мав колосальний вплив на аудиторію, його пристрасний стиль буквально запалював серця, а цитати переписувалися від руки.

В чому ж полягала суть його вчення інтегрального (чи чинного) націоналізму? Донцов відкинув раціоналізм, гуманізм та компроміси, запропонувавши натомість:

1. Культ чину та сили: Першість волі над розумом, абсолютизація боротьби як природного стану нації.

2. Абсолютна жертовність: Готовність віддати життя і забрати життя іншого заради вищої мети — Нації.

3. Елітаризм (ієрархія): Поділ суспільства на «ініціативну меншість» (орден, провідників) та «пасивну масу», яку треба вести за собою.

4. Ксенофобія та реваншизм: Сприйняття інших націй, що контролювали українські землі, як виключно окупантів, з якими неможливий жодний діалог.

Донцов не був оригінальним творцем — він вдало компілював ідеї європейських мислителів (Шарля Морраса, Фрідріха Ніцше, Жоржа Сореля). Його теорія ідеально вписувалася в загальноєвропейський мейнстрим 1920-х років. Це був період стрімкого розвитку праворадикальних, реваншистських рухів у країнах, незадоволених підсумками Першої світової війни чи Версальської системи: «Залізна гвардія» в Румунії, штурмовики (СА) та НСДАП у Німеччині, глінківці в Словаччині, італійські фашисти. Соціальною базою цих рухів повсюдно була безробітна, радикалізована молодь, яка не бачила майбутнього в умовах тогочасних економічних криз.

3. ОУН проти Другої Речі Посполитої: Терор, саботаж та «пацифікація»

Практичним втіленням чинного націоналізму Донцова на західноукраїнських землях зайнялися військові ветерани та молодіжні активісти. У 1921 році створюється Українська військова організація (УВО) під керівництвом полковника Євгена Коновальця. УВО обрала шлях безкомпромісного підпільного терору. Вже восени 1921 року Степан Федак (Ака Смок) здійснює гучний, хоч і невдалий, замах у Львові на главу польської держави Юзефа Пілсудського.

УВО активно шукала зовнішніх союзників для боротьби з Польщею. З 1923 року організація починає таємно співпрацювати з Німеччиною (Веймарською, а згодом нацистською), яка надавала полігони для тренувань, а також із Литвою, яка ворогувала з Польщею через Віленський край і фінансувала українське підпілля, видаючи активістам литовські паспорти.

Паралельно в еміграції та на Західній Україні вирував справжній ідеологічний котел, де варилися різні організації: Легія українських націоналістів, Союз українських фашистів, Союз української націоналістичної молоді. У 1929 році на Першому конгресі у Відні вони об’єднуються в єдину структуру — Організацію українських націоналістів (ОУН).

ОУН створила надсекретну, глибоко конспіративну мережу, побудовану на системі «п’ятірок». Рядові члени знали лише чотирьох своїх соратників і безпосереднього керівника, що мінімізувало ризик масових провалів під час допитів у поліції. Політична програма ОУН передбачала перманентну національну революцію, акти саботажу, експропріації (пограбування банків та пошт для фінансування підпілля — «екси») та індивідуальний терор проти польських урядовців і «зрадників» серед українців.

Польська влада відповіла на цей виклик симетричною жорстокістю. У 1930 році за наказом Пілсудського на Галичині було проведено масштабну воєнно-поліцейську операцію — пацифікацію (від латинського pacificatio — умиротворення, а не від сучасного сленгового слова). Це були каральні акції, які вдарили не стільки по підпіллю ОУН, скільки по цивільному населенню: польська армія та поліція громили українські кооперативи, закривали читальні «Просвіти» та приватні гімназії, проводили масові арешти та фізично карали (били палицями) селян, звинувачених у лояльності до терористів.

У відповідь ОУН лише посилила терор. Після того як у спробі втечі польська поліція застрелила крайового провідника Юліана Головінського, керівництво Крайовою екзекутивою перейшло до рук радикального Степана Бандери. Під його керівництвом ОУН організувала дві гучні акції:

• Шкільна акція: Масовий бойкот польської державної системи освіти. Українських дітей закликали не виконувати польський гімн на початку занять, рвати польські підручники з історії та кидати крейдою у вчителів. Це призвело до виключення сотень дітей зі шкіл та репресій проти їхніх батьків.

• Антиалкогольна та антитютюнова кампанія (1933 рік): Блокування українцями державних польських монопольних крамниць із горілкою та цигарками. Кампанія мала сильний пропагандистський ефект, пропагувала здоровий спосіб життя, але водночас несла виразний антисемітський контекст, оскільки значна частина орендарів цих крамниць на місцях були євреями.

Кульмінацією терору ОУН стало вбивство у 1934 році польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Цей замах переповнив чашу терпіння Варшави. Польська контррозвідка та «Друга експедиція» (дефензива), які мали розгалужену агентурну мережу всередині ОУН, відповіли тотальними зачистками.

Було створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, куди без суду відправляли українських активістів. Керівництво ОУН (включаючи Бандеру, Миколу Лебедя та Ярослава Стецька) було заарештоване і засуджене під час гучних Варшавського та Львівського судових процесів 1935–1936 років. Польська влада практично вирубала під корінь радикальне підпілля на Галичині до середини 1930-х років.

4. Легальний та релігійний націоналізм Західної України: УНДО та Шептицький

ОУНівський терор створював потужні інформаційні приводи на міжнародній арені, але реальне повсякденне життя українців у Польщі визначалося іншими, поміркованими силами. На Західній Україні існувало щонайменше чотири абсолютно різні «націоналізми», які жорстко конкурували між собою.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО)

Це була найбільша легальна українська політична партія в Польщі, що мала міцну спадкоємність ще від часів австрійського парламентаризму Габсбургів. Її ядро складала заможна українська інтелігенція, адвокати, кооператори та духовенство. Радянська пропаганда та ОУН таврували їх як «буржуазних націоналістів» та «угодовців».

УНДО категорично відкидало підпільний терор ОУН, вважаючи його руйнівним для нації. Партія обрала легалістичні методи боротьби: брала участь у виборах до польського Сейму та Сенату, відстоювала права українців через парламентські запити, боролася проти двомовності («ультраквізму») в школах, яка насправді вела до полонізації, та вимагала для Галичини національно-територіальної автономії. ОУН вважала членів УНДО зрадниками та опортуністами, здійснюючи замахи на українських політиків, які виступали за нормалізацію стосунків із Варшавою.

Релігійно-культурний націоналізм Митрополита Андрея Шептицького

Постать греко-католицького митрополита Андрея Шептицького є сакральною та монументальною для української історії. Він реалізовував унікальну модель релігійно-культурного націоналізму, яка базувалася на заповіді апостола Павла: «Немає ні Елліна, ні Юдея, а є все і в усьому Христос». Для Шептицького український націоналізм мав проявлятися не через убивства й руйнування, а через розбудову національної культури, економіки та духовності.

Митрополит розгорнув колосальну діяльність:

• Фінансував українські лікарні, сиротинці та дитячі табори.

• Надавав стипендії українським художникам, поетам та музикантам, купував їхні твори, рятуючи від злиднів (організовував безкоштовні пленери, заснував Український національний музей у Львові).

• Активно підтримував український кооперативний рух («Свій до свого по своє»), забезпечуючи фінансову незалежність українського селянства від польського капіталу.

До ОУН та їхніх методів Шептицький ставився різко негативно і засуджував політичні вбивства. Особливо гостро конфлікт спалахнув після того, як бойовики ОУН убили директора Львівської української академічної гімназії Івана Бабія — герой українсько-польської війни, шанований ветеран, якого радикальна молодь безпідставно звинуватила у співпраці з польською поліцією (нібито він здавав учнів-підпільників дефензиві). Шептицький видав різке послання, де засудив терор проти власних братів. Існують історичні свідчення, що радикальні кола ОУН через це навіть розглядали можливість замахів на самого Митрополита та його єпископа Григорія Хомишина.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ)

Четвертий вектор — підпільне прорадянське крило. КПЗУ фінансувалася напряму з Москви через Комінтерн. Вони бачили майбутнє Західної України виключно у складі СРСР. До кінця 1920-х років КПЗУ мала серйозний вплив на галицьке суспільство завдяки гаслам українізації, що тривала в УСРР. Проте, коли в СРСР розпочався сталінський терор, колективізація та Голодомор, КПЗУ пережила глибоку кризу розчарування. Зрештою, Йосип Сталін просто ліквідував КПЗУ у 1938 році, звинувативши її керівництво в «націоналістичному ухилі», а більшість лідерів партії були розстріляні в підвалах НКВС.

5. Підрадянська Україна: Пастка «Комуністичного націоналізму» та Розстріляне Відродження

Принципово інша, неймовірно трагічна та суперечлива картина розгорталася на території Української РСР. У 1920-х роках радянська влада з суто прагматичних причин — заради вкорінення більшовицького режиму на селі та нейтралізації залишків петлюрівщини — оголосила курс на коренізацію, яка в Україні набула форми жорсткої українізації.

Процесом українізації державного та партійного апарату залізною рукою керували радянські наркоми — Микола Скрипник, Олександр Шумський, а згодом і перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович. Результати цієї політики, на перший погляд, здавалися фантастичними. З піни морської, як радянська Афродита, на світ з’явилася грандіозна українська радянська культура.

За офіційними даними, у цей період творили 1084 українські письменники, поети, драматурги та сценаристи. Було відкрито сотні українських театрів, оперних сцен, створювалися кінематографічні шедеври (як-от ранні німі стрічки Олександра Довженка), українізувалася преса та діловодство.

Проте весь цей процес відбувався під тотальним контролем радянських спецслужб. Уже в 1924 році, згідно з таємними доповідями ОДПУ, на промислових підприємствах Радянської України кожен четвертий робітник чи службовець був офіційним сексотом чекістів. Усе культурне та політичне життя було взято «під ковпак».

Ті діячі культури, які занадто глибоко пішли в суто буржуазну чи етнічну романтику, закликали «геть від Москви» (як Микола Хвильовий), закінчили свої дні у розстріляних підвалах НКВС або в таборах Соловків. Цей феномен увійшов в історію під назвою Розстріляне відродження (всього було репресовано та знищено сотні митців, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний).

Але тут важливо уникати спрощених ідеологічних кліше сучасної «політики пам’яті». Твердження про те, що після розстрілу Хвильового чи Скрипника у 1933 році українська радянська культура була повністю ліквідована і почалася миттєва тотальна русифікація, грішить проти історичної істини. Радянська імперія діяла за принципом «батога і пряника».

Ті українські письменники та поети, які пішли на компроміс із совістю, оспівували велич Ленінської партії, подвиги робітничого класу та колгоспного селянства (Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Олександр Корнійчук), не просто благополучно вижили, а стали радянською номенклатурною елітою, отримали Сталінські премії, розкішні квартири й дожили до здобуття Україною незалежності.

Державна влада створила Спілку письменників України, де митців буквально «годували з рук», надаючи дачі, високі гонорари та соціальні блага в обмін на абсолютну політичну лояльність. Ба більше, інерція українізації тривала: навіть під час і після Другої світової війни радянська влада видавала багатотомні «Історії України» українською мовою (хоч і в жорсткому більшовицькому дусі).

Олександр Довженко у 1943 році знімає свій знаменитий патріотичний фільм «Україна в огні», за який спочатку отримує схвалення, а вже згодом зазнає жорстокої критики від Сталіна за «український націоналізм». Боротьба Радянського Союзу з «українським буржуазним націоналізмом» була перманентною — спалахувала у 1930-х, наприкінці 1940-х та на початку 1970-х років, але сама структура УРСР як національної за формою радянської республіки зберігалася.

6. Порівняльний аналіз міжвоєнних українських націоналізмів

Для кращої наочності та розуміння ідеологічної картини міжвоєнної доби, зведемо основні течії українського національного руху в порівняльну таблицю.

Історичні уроки розірваної нації

На кінець 1930-х років український національний рух підійшов у стані глибокого внутрішнього розколу, знекровлення та взаємної ворожнечі. На території Західної України та СРСР існувало щонайменше пів дюжини різних концепцій національного виживання, які не просто не співпрацювали, а часто вели війну на знищення один з одним. Комуністи та радикали-ОУНівці нищили поміркованих лібералів, а радянські чекісти планомірно ліквідовували і тих, і інших.

Головний урок цього трагічного міжвоєнного періоду полягає в тому, що відсутність власної соборної держави неминуче перетворює національну ідею на інструмент великих геополітичних гравців. Розірвана нація стає заручницею чужих тоталітарних систем.

Попереду був 1939 рік — початок Другої світової війни, яка знову зіштовхне ці українські націоналізми у ще більш кривавому, страшному та неоднозначному протистоянні на руїнах європейського правопорядку.

Степан Сікора