Проблема унікальної маячні: як в Україні заробляють на імітації науки та як ШІ змінює правила гри

У 2019 році в українському просторі академічних публікацій стався тихий, але нищівний вибух. Одразу три вітчизняні наукові журнали, які мали б слугувати фільтрами для серйозних досліджень, випустили у світ статтю кандидатки філософських наук Крижопільського педагогічного університету Анастасії Крутієнко. Тема звучніша за оркестр: «неепістемічна генеративна естетика».

Для розуміння глибини «наукового прориву» достатньо було прочитати бодай одне речення з анотації:

«Належачи до царини досліджень, що виникли як ретроспективний аналіз класичного естетичного філософування шляхом відкидання когнітивно-епістемічної компоненти і генерування афективно-смислового дискурсивного простору, неепістемічна генеративна естетика посідає гідне місце в симулякрично-траверсійному осмисленні постконцептуальних аналогій».

Якщо після прочитання цього пасажу у вас виникло стійке відчуття, що це вишуканий набір слів, позбавлений будь-якого змісту, — вітаємо, ваше критичне мислення працює бездоганно. Це справді була абсолютна, рафінована маячня. Ба більше: Крижопільського педуніверситету не існує в природі, Анастасія Крутієнко — вигаданий персонаж, а сам текст став результатом свідомої містифікації.

Авторкою цього сміливого експерименту виступила українська науковиця Ярослава Кругляк. Вона надихнулася знаменитою історією професора Алана Сокала, який у 1994 році надіслав до авторитетного американського журналу Social Text абсолютно абсурдну статтю, замасковану під модний лівий постмодерністський дискурс. Публікація Сокала та його подальше самовикриття наочно продемонстрували, як легко обдурити інтелектуальну еліту, якщо говорити з нею її ж пташиною мовою та підігрувати світоглядним установкам редакторів.

Кругляк масштабувала експеримент, розіславши свій псевдонауковий маніфест до 25 українських видань. Результати виявилися симптоматичними: три журнали опублікували текст без зайвих питань, два повернули на «доопрацювання», а ще сім висловили щиру зацікавленість. Серед тих, хто без вагань пустив сміття до друку, опинився журнал «Філософські обрії» — спільний проєкт Інституту філософії імені Сковороди та Полтавського національного педагогічного університету імені Короленка. Керівництво профільного факультету ПНПУ навіть встигло поширити цей випуск серед студентів як зразок передової думки. Коли містифікація розкрилася, інший викладач цього вишу, доктор історичних наук Ігор Сердюк, викупив паперовий екземпляр у студента:

«Це ж суперовий раритет. Це буде пам’ятник марнославству та імітації. Статтю, можливо, відкличуть, але паперовий тираж залишиться».

Минуло сім років, і у 2026 році Ігор Сердюк вирішив перевірити, чи змінилося щось в українській науковій екосистемі. Тільки цього разу він озброївся сучасними технологіями — штучним інтелектом. За допомогою ChatGPT історик усього за пів години згенерував статтю про боротьбу за незалежність вигаданої острівної країни Муріноа. Під псевдонімом Василь Сокаленко (прозорий натяк на Алана Сокала для тих, хто розуміє контекст) він надіслав роботу до журналу «Національні інтереси України».

Видання, що має офіційну категорію «Б» від Міністерства освіти і науки України (МОН), погодилося надрукувати цей текст ще швидше, ніж ШІ його створював. Публікації в журналах такої категорії офіційно зараховуються для захисту дисертацій та отримання вчених звань.

Ціна питання легалізації генеративного сміття — 1200 гривень.

Академічна недоброчесність: чому псевдонаука небезпечніша за плагіат

Протягом тривалого часу головним ворогом академічного середовища в Україні вважався плагіат. Суспільство регулярно здригалося від чергових розслідувань про крадіжки чужих текстів у дисертаціях високопосадовців, політиків чи ректорів. Про це неодноразово писала Українська правда, аналізуючи толерантність наукової спільноти до відвертого копіювання.

Проте, як зазначає Ігор Сердюк, плагіат — це лише верхівка айсберга, видима і вимірна:

«Ця імітація, псевдонаука, графоманство — це набагато більша проблема, ніж плагіат. Плагіат ми бачимо, можемо довести за допомогою антиплагіатних програм. А довести, що тут не наука, що тут рівень дитини, а людина за це отримує докторський статус — це набагато важче. І ця проблема унікальної маячні, псевдонауки з появою ChatGPT тільки помножиться».

Коли дослідник краде чужу якісну роботу, сама по собі наука, як масив знань, не руйнується — крадеться авторство. Але коли система починає масово продукувати, рецензувати й легалізувати «унікальну маячню», відбувається девальвація самого інституту науки. Наукові ступені перетворюються на порожні брязкальця, фінансування йде на дослідження неіснуючих феноменів, а суспільство втрачає орієнтири, де закінчується доказове знання і починається шаманство.

Завдяки генеративним мовним моделям поріг входу в цей бізнес знизився до нуля. Раніше графоману потрібно було хоча б самостійно поєднувати слова у хитромудрі конструкції, витрачаючи дні й тижні. Тепер «фабрика мильних бульбашок» працює в три кліки, заповнюючи науковий простір гігабайтами беззмістовного контенту, який неможливо зловити на класичному плагіаті, адже ШІ генерує унікальний за структурою текст.

Промислові масштаби «фабрики статей»

Як виглядає цей бізнес зсередини? Ігор Сердюк занурився в дослідження цієї індустрії після того, як випадково зазирнув у папку «Спам» на своїй електронній пошті. Те, що він там побачив, нагадувало не просто поодинокі пропозиції, а розгалужену, фінансово успішну й цинічну екосистему.

Науковцям відкрито пропонують послуги, які повністю перекреслюють поняття академічної доброчесності. Наприклад, комерційна пропозиція придбати співавторство у статті під назвою «Візуальна історія в цифрову епоху як новий формат репрезентації минулого», запланованій до виходу в журналі «Вісник гуманітарних наук». Прейскурант чіткий:

• Перше місце в списку авторів — 3000 гривень;

• Друге місце — 2900 гривень.

І це не просто спам-розсилка в нікуди. Через три місяці ця стаття з мінімальними змінами в заголовок вийшла друком під іменами трьох кандидатів історичних наук із різних закладів вищої освіти України. Люди просто купили собі рядок у резюме для виконання нормативних вимог.

Особливо цинічно виглядає торгівля місцями в колективних монографіях, де організатори навіть не намагаються апелювати до «наукової цінності». Вони прямо пишуть у рекламних буклетах: «це публікація задля виконання вимог МОН, яка відкриє для вас наступний перелік опцій (матеріальні надбавки, продовження контракту, захист)».

Перевіряючи глибину деградації цієї системи, Сердюк спочатку написав розділ до колективної монографії про вигаданих чеських князів у неіснуючих містах. Текст прийняли без жодного запитання чи сумніву. Згодом, коли його обурила чергова пропозиція опублікуватися від журналу «Національні інтереси України», на світ з’явилася та сама стаття про острів Муріноа від імені вигаданого Василя Сокаленка.

Ця стаття увійшла до першого номера журналу за 2026 рік. Масштаби випуску вражають:

• Понад 1500 сторінок;

• 125 опублікованих статей в одному номері;

• Видавнича група «Наукові перспективи», куди входить цей журнал, сумарно видає 10 подібних часописів.

Проста математика показує, що якщо з кожної статті береться внесок у розмірі від 1200 гривень, то щомісячний дохід такої «фабрики» вимірюється мільйонами. За рік одна подібна структура публікує понад 10 тисяч статей, обслуговуючи близько 20 тисяч авторів, яким терміново потрібні папірці для звітів.

При цьому Сердюк підкреслює важливий нюанс: у цих журналах друкується не тільки відвертий непотріб. Через брак альтернатив чи потребу опублікуватися швидко і без бюрократичної тяганини, туди надсилають і цілком пристойні, якісні дослідження. Хижацькі видання перемелюють усе, перетворюючи науку на конвеєр із заробляння грошей.

Феномен «диванних конференцій»: як українці витрачають мільйони на імітацію

Видавничий конвеєр — лише одна складова великого бізнесу на марнославстві. Другий потужний грошовий потік генерують так звані «міжнародні наукові конференції».

У класичному розумінні конференція — це майданчик для дискусій. Дослідник подає тези, проходить суворе рецензування, їде на захід, виступає з доповіддю, отримує критику від колег. У світі псевдонауки все влаштовано значно комфортніше. Кандидат наук Артем Артюхов у своєму дослідженні для журналу Business Ethics and Leadership ввів для них влучний термін — «диванні конференції» (flying sofa conferences).

Ці заходи мають такі характерні ознаки:

1. Проводяться виключно дистанційно (часто організатори заявляють локацію десь у Празі, Берліні чи Римі для надання статусу «міжнародної»);

2. Не вимагають виступів, презентацій чи взагалі будь-якої фізичної або онлайн-присутності;

3. Сертифікат «учасника» або «вільного слухача» можна отримати навіть без подання тез — достатньо просто сплатити організаційний внесок, який зазвичай становить символічні 5–10 євро.

Артюхов провів масштабний аналіз, дослідивши 701 такий захід, організований у 2024 році 18 провайдерами з чітким «українським слідом». Результати виявилися приголомшливими. З 46 тисяч проаналізованих матеріалів 81,4% тез «міжнародних» конференцій, нібито проведених за кордоном, були написані українською мовою. В одному з випадків провайдер видав сертифікат про участь у конференції тривалістю 18 годин людині, яка просто зареєструвалася на сайті. За підрахунками дослідника, лише за вивчений період українські педагоги та науковці витратили на купівлю цих віртуальних сертифікатів щонайменше 12,4 мільйона гривень.

Чому люди масово несуть гроші цим провайдерам імітації? Відповідь криється у структурному тиску системи оцінювання. Протягом останнього десятиліття нормативні акти МОН та внутрішні рейтинги університетів вимагали від викладачів постійної, безперервної публікаційної активності. Жорсткі кількісні критерії («наввипередки за показниками») змусили науковців шукати найдешевші та найшвидші шляхи виконання планів, щоб банально зберегти свої робочі місця.

На публікацію результатів дослідження Артюхова відреагував заступник міністра освіти і науки Денис Курбатов, зазначивши, що МОН уже кілька років як вилучило вимоги щодо наявності таких сертифікатів конференцій зі своїх ключових метрик і ліцензійних умов. Відтак, цей штучний попит продовжує підігріватися виключно внутрішніми рейтингами самих університетів, які за звичкою вимагають від викладачів «макулатуру» для звітності.

З іншого боку, самі організатори «диванних сейшенів» знайшли іншу юридичну шпарину: вони апелюють до постанови Кабінету Міністрів про підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, переконуючи вчителів та викладачів, що такий сертифікат слухача ідеально підійде для чергової атестації.

Ліцензійні пастки та аспірантські перегони

Щоб зрозуміти мотивацію звичайного викладача українського університету, варто зазирнути в Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності. Вони містять чіткі критерії «відповідності освітньому компоненту». Один із найважливіших пунктів — наявність у викладача щонайменше п’яти публікацій у виданнях, включених до офіційного переліку МОН, за останні п’ять років.

Теоретично, якщо професор чи доцент читає п’ять різних дисциплін, він має продемонструвати публікаційну активність, яка б перекривала кожен із цих напрямків. У багатьох ЗВО кадрові служби трактують ці норми максимально буквально й бюрократично. Коли над людиною висить загроза непродовження контракту через брак «публікаційних одиниць», а часу на глибокі кабінетні чи лабораторні дослідження немає через колосальне викладацьке навантаження, виникає природна спокуса: нашвидкуруч скомпілювати текст (або доручити це ChatGPT) і заплатити хижацькому журналу за швидке розміщення.

Ігор Сердюк, якому за роки роботи доводилося викладати по п’ять дисциплін одночасно, наголошує, що цієї пастки можна уникнути, якщо займатися реальною наукою і вміти аргументувати свою позицію:

«Я займався наукою та періодично публікувався. При цьому викладав дисципліни, які стосувалися моїх наукових зацікавлень, тому одна й та ж публікація могла корелювати з різними навчальними курсами. У такому випадку 5–7 фахових статей за кілька років цілком достатньо, якщо ти готовий відстоювати свою позицію перед керівництвом чи акредитаційними комісіями».

Проте більшість викладачів віддають перевагу конформізму — їм простіше заплатити 1200 гривень і спати спокійно, ніж вступати в дискусії з адміністрацією вишу чи експертами Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО).

Ще одна больова точка системи — правила захисту дисертацій для аспірантів. Чинна норма вимагає, щоб аспірант вийшов на захист не пізніше, ніж за дев’ять місяців до закінчення четвертого року навчання. Проте запустити процедуру захисту юридично неможливо, якщо на руках немає встановленої кількості опублікованих фахових статей.

Створюється абсурдна ситуація: якщо молодий науковець написав дійсно якісну, глибоку статтю і подав її до солідного академічного журналу, вона може перебувати на стадії суворого «сліпого» рецензування від року до півтора. Журнал категорії «Б» з пулу «фабрик статей» надрукує будь-що за два тижні. У результаті талановитий і сумлінний аспірант ризикує вилетіти з термінів захисту, тоді як його менш розбірливий колега, який на першому курсі закинув три поверхневі оглядові статті ні про що в чергову «мурзилку», успішно захищається і отримує науковий ступінь. Система карає за якість і заохочує швидкість та імітацію.

Віртуальні Олімпіади в Дубаї та «синдром Нью-Йоркської академії»

Окрім суто прагматичних мотивів (збереження катедри, захист дисертації, отримання надбавок), імітаційну індустрію підживлює ще один потужний людський фактор — марнославство, яке в релігійній традиції недарма називають гординею.

Цей феномен не новий. Старше покоління українських науковців добре пам’ятає моду 1990-х років, коли серед вітчизняних професорів вважалося неймовірно престижним вказувати у своїх біографіях статус «дійсного члена Нью-Йоркської академії наук». Списки цих шанованих діячів досі можна зустріти на сторінках Вікіпедії чи в офіційних університетських довідниках. Проте масове захоплення цим титулом швидко згасло, коли широкому загалу відкрилася проста істина: ця організація є громадським об’єднанням, яке радо приймає до своїх лав будь-кого, хто спроможний просто сплатити щорічний членський внесок. Жодного наукового відбору чи оцінки заслуг там ніколи не було.

Сьогодні цей бізнес вийшов на новий, куди більш вигадливий рівень. Українські ділки, які швидко зорієнтувалися на ринку академічних слабкостей, організовують вражаючі за своїми назвами заходи:

• «Чемпіонати світу з науки» в Дубаї;

• «Олімпійські ігри з науки» в Римі.

Ігор Сердюк з іронією описує ці віртуальні змагання:

«Це такі дуже віртуальні речі, і вони грають на честолюбстві. Треба заплатити кількасот євро, й ти стаєш чемпіоном світу чи призером світу з науки, відправивши якийсь примітивний текстик українською мовою. Потім університети це виставляють на своїх сторінках, вони цим пишаються. Хоча це не йде в ніякі рейтинги. Міністерство освіти в це не грається, цим не можна прозвітуватись, не можна поставити цей пункт у заявці на якийсь грант чи на якусь тему».

Тим не менш, сайти університетів продовжують майоріти вітальними банерами про те, що їхній доцент став «золотим призером наукового всесвіту в ОАЕ». Коли людина, яка вже має сотні публікацій у сумнівних виданнях, купує собі черговий такий диплом чи сертифікат, нею рухає не бюрократична вимога МОН, а банальне бажання задовольнити власне его та потішити внутрішнього «професора неепістемічних наук».

Реформа МОН 2026 року: чи вдасться закрити «фабрики мурзілок»?

У січні 2026 року Міністерство освіти і науки України зробило рішучий крок у спробі зламати хребет цій індустрії імітації, затвердивши кардинальні зміни до Порядку формування Переліку наукових фахових видань України. Головний удар цих нововведень спрямований саме проти «хижацьких» журналів (або «мурзілок», як їх іронічно називають у науковому середовищі).

«Хижацькі» видання — це структури, які мають бездоганний зовнішній вигляд: у них є офіційна реєстрація, красивий сайт, заявлена редколегія з авторитетними іменами (часто включеними туди навіть без їхнього відома) та вимоги до оформлення рукописів за стандартами APA чи Harvard. Проте вони повністю імітують внутрішні процедури. Їх не цікавить наукова новизна, точність методології чи взагалі наявність здорового глузду в тексті. Головний критерій успішного проходження «рецензування» — квитанція про своєчасну оплату публікаційного внеску.

Варто зазначити, що це не суто український винахід. Під час свого експерименту Ярослава Кругляк спромоглася опублікувати статтю про вигадану неепістемічну естетику і на сторінках західного комерційного часопису, підтвердивши, що гроші відкривають двері до друку не лише в країнах колишнього соцтабору.

Нові правила МОН докорінно змінюють філософію контролю: відтепер фокус уваги зміщується з суто формальних ознак (наявність певної кількості докторів наук у раді) на реальний контроль публікаційної етики та викриття «хижацьких» практик. З цією метою при Міністерстві створено спеціальну Комісію з питань публікаційної етики, яка наділена широкими повноваженнями для моніторингу якості журналів та дотримання академічної доброчесності.

Важливою віхою став день 1 червня 2026 року, коли повністю припинив діяти попередній перелік наукових видань категорії «Б». Усі журнали, які бажають зберегти свій статус і право зараховувати статті для захисту дисертацій, змушені проходити жорстку процедуру переакредитації за новими правилами.

Масштаб чистки можна оцінити за поточною проміжною статистикою Міністерства:

• Усього надійшло 1394 заявки від журналів на включення до нового списку;

• Після первинного опрацювання МОН попередньо рекомендувало до внесення лише 974 видання;

• Понад 400 журналів на першому ж етапі опинилися під загрозою вильоту з системи.

У МОН наголошують, що ці цифри є проміжними. Кожне видання чекає глибоке експертне оцінювання, аналіз прозорості редакційної політики, коректності роботи з міжнародними цифровими ідентифікаторами DOI, а також ретельна перевірка реальності процедур рецензування та забезпечення відкритого доступу.

Поки чиновники аналізують заявки, «фабрики статей» намагаються скористатися останнім шансом. Василь Сокаленко (ШІ-альтер-его Ігоря Сердюка) у червні 2026 року отримав черговий лист від видавництва «Наукові перспективи» з пропозицією терміново «заскочити в останній вагон»: опублікувати статтю у спецвипуску за старими правилами із внесенням до колишніх реєстрів. Це вікно можливостей для імітаторів остаточно закривається в середині червня.

Як виглядає справжня наука: кейс про назви російських БпЛА

Щоб у читача не склалося враження, що українська наука повністю перетворилася на звалище генераційного сміття, Ігор Сердюк наголошує на важливому моменті:

«Коли ми говоримо про псевдонауку, про океани сміттєвих публікацій, це абсолютно не перекреслює того, що в Україні є хороша наука і дуже достойні науковці, які з наявного ресурсу роблять неймовірні речі».

Справжні дослідження вимагають зовсім інших ресурсів: часу, емоційного вигорання, інтелектуальної напруги та готовності до жорсткої, але конструктивної критики з боку світової спільноти. Як приклад Сердюк наводить власну історію створення реальної наукової праці.

На початку повномасштабного вторгнення історик долучився до роботи з операторами дронів у межах однієї з мілітарно-освітніх ініціатив. Спілкуючись із військовими та аналізуючи трофейні матеріали, він звернув увагу на специфічний маркер: як концепція «русского мира» та культурні коди агресора знаходять своє відображення в офіційних та неофіційних назвах російських підрозділів безпілотних літальних апаратів (БпЛА).

Аналітична стаття, написана у співавторстві з колегами, була надіслана до авторитетного закордонного наукового журналу. Рукопис пролежав у редакції без жодної відповіді довгих п’ять місяців. Спершу українські автори припустили, що затримка пов’язана з політичною чутливістю теми або небажанням видання публікувати гострі матеріали про росіян. Проте причина виявилася суто академічною — редакція ретельно підбирала профільних рецензентів, здатних фахово оцінити матеріал.

Суть дослідження Сердюка та його колег руйнує популярний на Заході міф про «війну однієї людини»:

«У статті ми пропонуємо: подивіться на ці назви. Це не війна Путіна. Російські військові пишаються тим, що вони роблять. Подивіться на їхні гасла. Це не ті хлопці, яких примусово забрали з цивільного ІТ-сектору, і вони, бідні, сидять-переживають. Ні, вони кайфують від цього процесу».

Через п’ять місяців автори отримали три рецензії від іноземних експертів. Відгуки були надзвичайно жорсткими, але водночас глибоко фаховими. Рецензенти високо оцінили унікальність емпіричного матеріалу та сам задум, проте висунули суворі вимоги щодо доопрацювання теоретичної методології дослідження.

Перед українськими науковцями виникла класична дилема:

• Варіант 1: Забрати статтю і віддати її в український журнал категорії «Б», де її з радістю надрукують за два тижні без зайвих запитань, адже тема патріотична та актуальна.

• Варіант 2: Прийняти виклик, сісти за важку роботу, переписати теоретичну частину, зайти на друге коло виснажливого рецензування з віддаленою і не гарантованою перспективою публікації в журналі світового рівня.

Дослідники обрали складніший, другий шлях. Українській аудиторії не потрібно пояснювати справжню сутність та мотивацію російських окупантів — ми бачимо це щодня на власні очі. А от донесення цієї правди через сильний, бездоганно вивірений науковий текст до західних інтелектуалів, які досі перебувають у полоні ілюзій про «іншу Росію», — це реальне завдання для гуманітарної науки воюючої країни. Якщо авторам удасться пройти цей шлях до кінця, це буде потужна перемога на інформаційно-академічному фронті.

Висновки: очищення системи як запорука виживання

Історія з «неепістемічною естетикою» Ярослави Кругляк та штучно згенерованою республікою Муріноа Ігоря Сердюка — це не просто дотепні розіграші. Це дзеркало, в якому відобразилася глибока криза українського академічного середовища, де формальний показник (кількість сторінок, наявність довідки, сертифікат конференції) став важливішим за суть.

Засилля «фабрик статей» та «диванних конференцій» призводить до катастрофічних наслідків:

1. Знецінення державних коштів: Держава роками платить надбавки за наукові ступені та звання людям, чиї здобутки існують лише на папері хижацьких журналів.

2. Вимивання талантів: Молоді, перспективні дослідники, які прагнуть робити справжню науку, розчаровуються в корумпованій та імітаційній системі й або йдуть у бізнес, або виїжджають за кордон.

3. Втрата міжнародної репутації: Світова наукова спільнота з недовірою ставиться до українських дипломів та публікацій, якщо вони не верифіковані в базах даних Scopus чи Web of Science.

Жорсткі кроки МОН у 2026 році щодо перезавантаження Переліку фахових видань та створення Комісії з питань публікаційної етики — це шанс на очищення. Проте адміністративних заборон замало. Необхідно докорінно змінити саму філософію оцінювання праці викладача та науковця: відмовитися від безглуздих кількісних планів («п’ять статей за п’ять років») на користь репутаційного оцінювання, коли одна стаття, опублікована в авторитетному міжнародному виданні після суворих рецензій, важить значно більше, ніж сотні сторінок у беззмістовних «мурзилках».

Тільки тоді, коли імітація стане невигідною, а купувати «унікальну маячню» у ШІ стане соромно, українська наука зможе посісти своє гідне місце у глобальному інтелектуальному просторі.

За матеріалами:

Рустем Халілов, УП