Анатомія історичної ілюзії: Чому український національний пантеон неможливо побудувати на міфах 1920-х років

Сучасний український дискурс навколо історичної пам’яті дедалі частіше нагадує не академічне дослідження, а спробу натягнути романтичне завуальоване рядно на суворі, а часом і відверто криваві політичні реалії минулого століття.

Коли ми чуємо патетичні заклики про те, що «треба любити Збройні Сили» або безумовно схиляти голову перед лідерами минулого, виникає фундаментальне методологічне протиріччя. Збройні Сили — це колосальна державна інституція, суб’єктно-об’єктна структура, яка забезпечує виживання нації тут і зараз. Проте замість інституційної відданості суспільству часто нав’язують персоналізовані культи, де головною фігурою стає, наприклад, Симон Петлюра.

Але чи витримує постать Петлюри, як і постать його пізнішого колеги по націоналістичному табору Андрія Мельника, неупереджений погляд крізь призму архівних документів? Чи не є сучасна державна політика героїзації цих осіб спробою підмінити реальні історичні факти зручними політичними гаслами? Щоб зрозуміти це, необхідно розібрати кожен аспект цієї складної проблеми, відкинувши емоційне шумовиння та звернувшись до верифікованих джерел.

Міф про Симона Петлюру: романтичний лідер чи безвідповідальний авантюрист?

Постать Головного Отамана УНР Симона Петлюри в сучасному офіційному наративі подається як зразок безкомпромісної боротьби за незалежність. Проте, якщо зняти з цього портрета глянцевий грим, перед нами постає людина надзвичайно складна, суперечлива і, за оцінками багатьох сучасників та критиків, абсолютно невідповідна тій масштабній історичній ролі, яку вона на себе взяла.

Освітній та професійний бекграунд

Симон Васильович Петлюра за своїм складом і походженням був чистої води літератором, критиком і публіцистом. Він не мав жодної системної військової, економічної чи політичної освіти. Уся його світська освіта обмежувалася навчанням у Полтавській духовній семінарії, з якої він, до того ж був виключений. Певний час він жив у Петрограді, де редагував єдиний на той момент російськомовний український часопис «Украинская жизнь».

З погляду державного будівництва, Петлюра був авантюристом за своїм психотипом — людиною емоційною, схильною до гучних декларацій, але абсолютно позбавленою розуміння системних засад функціонування державних механізмів. Коли політична кон’юнктура 1917 року винесла його на вершину української політики, він опинився на посаді Генерального секретаря військових справ Української Центральної Ради. На той момент у складі колишньої Російської імператорської армії перебувало, за дослідженнями видатного військового історика Ярослава Тинченка, близько одного мільйона солдатів-українців. Достатньо згадати хоча б 34-й армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, який був успішно українізований.

Куди зникла мільйонна армія?

Постає логічне критичне питання: куди випарувався цей колосальний людський та військовий потенціал усього за 4–5 місяців керівництва Генерального секретаріату військових справ, який очолював Петлюра, а згодом його товариш по партії Микола Порш? Відповідь трагічна — армію було дезорганізовано та фактично розпущено через соціалістичні ілюзії тогочасного керівництва УЦР, яке вважало, що регулярна армія молодій республіці не потрібна, а її замінить «народна міліція».

Наслідком цієї феноменальної безвідповідальності став січень 1918 року, коли захищати Київ від більшовицької навали Муравйова вийшли не регулярні кадрові полки, а необстріляні учні старших класів гімназій та студенти. Трагедія під Крутами — це не просто героїчний епізод, це прямий вирок тогочасній військовій політиці Симона Петлюри. Російські більшовицькі зграї буквально розмазали та знищили цей непідготовлений загін, оскільки регулярні частини на той момент уже були деморалізовані та розпущені соціалістичними міністрами.

Змова проти Гетьмана Скоропадського: масонський слід та більшовицькі гроші

Один із найбільш контраверсійних епізодів діяльності Петлюри — це його участь у заколоті проти Гетьмана Павла Скоропадського восени 1918 року. Гетьманат Скоропадського, попри всю свою залежність від німецьких військ, був єдиним періодом тогочасної української державності, коли існували стабільна валюта, судова система, університети, Академія наук та дієві спецслужби. Повернення Скоропадського на престол відбулося внаслідок з’їзду шести тисяч селян-хліборобів — реальних власників землі, яких більшовики згодом назвуть «кулаками». Це була спроба побудувати консервативну, економічно спроможну модель держави.

Роль Січових Стрільців та порушення присяги

Головною рушійною силою антигетьманського повстання став корпус Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця та його шваґра Андрія Мельника. Важливо підкреслити: Коновалець і Мельник особисто присягали на вірність Гетьману Скоропадському та отримали від нього погони полковників. З погляду військового права та державної етики, їхній подальший виступ проти легітимного глави держави був прямою зрадою присяги. В умовах війни будь-який військовослужбовець, що зраджує присягу, підлягає суворому трибуналу.

З іншого боку, за лаштунками цих подій стояв маловідомий для широкого загалу, але детально описаний істориками фактор — приналежність ключових гравців до масонського середовища. Як зазначає дослідник масонського руху Віктор Савченко, тогочасні політичні процеси в Україні значною мірою були сперечаннями всередині лож. І Гетьман Скоропадський, і міністр Ігор Кістяковський, і сам Симон Петлюра належали до масонського братства.

Арешт, Лук’янівська тюрма та таємні угоди

Коли державна варта (контррозвідка Гетьманату) зафіксувала, що Петлюра вступив у злочинну змову з російськими більшовиками (зокрема з Дмитром Мануїльським, який перебував у Києві з дипломатичною місією Радянської Росії), його було заарештовано. Великі гроші виділялися більшовиками на те, щоб знести консервативний режим Скоропадського, який заважав експансії Москви. Петлюра опинився в Лук’янівській тюрмі.

Проте масонські зв’язки спрацювали: брати по ложі випросили у Скоропадського звільнення Петлюри «під чесне слово» та за умови невтручання в політику. Що зробив Петлюра, вийшовши на волю? Отримавши доступ до певних ресурсів, він одразу поїхав у Білу Церкву, де очолив антигетьманське повстання, повністю знісши державну інфраструктуру Гетьманату. Охочим детально вивчити роботу спецслужб того часу варто звернутися до фундаментального п’ятитомного дослідження Ігоря Ландера, де крок за кроком розписано діяльність контррозвідки тих років.

Трагедія Директорії УНР: фінансовий крах на два мільярди доларів

Внаслідок перемоги заколоту постала Директорія УНР. Симон Петлюра, виявивши себе як видатний та безжальний інтриган, швидко усунув від реального впливу інших засновників Директорії:

• Володимира Винниченка,

• Микиту Шаповала,

• Андрія Макаренка,

• Федора Швеця.

Він одноосібно очолив Директорію, хоча фактичним військовим диктатором, який тримав у руках реальну зброю, залишався Євген Коновалець.

Економічний вимір катастрофи

Проте діяльність Директорії під керівництвом Петлюри закінчилася колосальною фінансовою та геополітичною катастрофою. Спираючись на бухгалтерські документи та фінансові звіти Ради народних міністрів УНР за 1919–1920 роки, опубліковані у двотомному зібранні під керівництвом доктора історичних наук Владислава Верстюка, можна підрахувати, що уряд Петлюри фактично пустив за вітром суму, еквівалентну приблизно 2 мільярдам доларів США за тогочасним курсом. Щоб зрозуміти масштаб цієї цифри, слід згадати, що новенький автомобіль Ford у ті роки коштував близько 900 доларів. Ці гігантські кошти були витрачені на утримання роздутого апарату, закупівлю неякісного озброєння та хаотичні закордонні місії, які не принесли жодного дипломатичного результату.

Військова кампанія завершилася трагічно: армія майже повністю вимерла від тифу, опинилася без запілля, без боєприпасів і без жодного серйозного союзника. Тоді Петлюра пішов на крок, який західні українці не можуть пробачити йому й до сьогодні — він уклав сепаратну угоду з Юзефом Пілсудським, за якою фактично віддав Польщі всю Галичину та Західну Волинь в обмін на сумнівний військовий союз. Саме тому у Львові, Івано-Франківську чи Тернополі ви навряд, чи знайдете щире, масове вшанування Петлюри як визволителя.

Не менш темною сторінкою є Проскурівський єврейський погром та інші численні акти насильства з боку неконтрольованих петлюрівських отаманів. Попри те, що Петлюра видавав офіційні декларації із засудженням антисемітизму, реального покарання ніхто з ключових організаторів погромів так і не поніс, що згодом стало підставою для його трагічного фіналу в Парижі від рук Самуїла Шварцбарда.

Андрій Мельник та розкішний розкол ОУН: суди, смертні вироки та німецький фактор

Після поразки перших визвольних змагань центр націоналістичного руху перемістився в еміграцію та на західноукраїнські землі, що відійшли до Польщі. Після вбивства радянським агентом Павлом Судоплатовим Євгена Коновальця в Роттердамі, Організацію Українських Націоналістів (ОУН) несподівано для багатьох очолив Андрій Мельник.

Психопортрет полковника Мельника

На відміну від багатьох міфічних героїв, Андрій Мельник дійсно мав реальний бойовий досвід першої світової війни на горі Маківка. Він здобув блискучу вищу освіту у Відні, закінчивши Політехнічний інститут у галузі лісництва. Мельник був людиною надзвичайно поміркованою, належав до старшого покоління та щиро боявся повторення жахів великої війни. Він роками працював на приватних підрядах, керуючи лісовими маєтками митрополита Андрея Шептицького, що дало підстави його адептам створювати міф про нього як про «праву руку» митрополита, хоча це було значним перебільшенням.

Конфлікт із Бандерою та смертний вирок

Мельник як легаліст і бюрократ категорично не схвалював радикальних терористичних методів, які практикувала молода крайова екзекутива ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Це призвело до грандіозного та непримиренного розколу ОУН. Молоде крило під проводом Бандери спробувало здійснити внутрішній переворот. Зібравшись у Кракові під егідою німецьких спецслужб, вони оголосили про створення «Революційного проводу ОУН».

Коли Бандера приїхав до Риму та виставив ультиматум Мельнику («кинув пред’яву», вимагаючи передачі влади), Мельник вчинив як суворий партійний чиновник. Він скликав Головний партійний суд ОУН відповідно до діючого статуту організації. Суд розглянув дії Степана Бандери та Ярослава Стецька і засудив їх обох до смертної кари за розвал націоналістичного руху та зраду провідника. Вирок, звісно, не було виконано через початок Другої світової війни, але сам факт демонструє рівень «єдності» всередині українського націоналізму.

Співпраця з Третім Рейхом та Дивізія «Галичина»

У 1941 році мельниківське крило ОУН зробило чітку ставку на тактичний союз із нацистською Німеччиною. У Кракові під орудою видатного географа професора Володимира Кубійовича було створено Український Центральний Комітет (УЦК). Мельниківці вступили в офіційні зносини з міністром окупованих східних територій Альфредом Розенбергом, генерал-губернатором Гансом Франком та губернатором дистрикту «Галичина”.

Суть домовленостей полягала в отриманні дозволу на проведення культурницької політики, відкриття церков, шкіл, святкування Шевченківських днів в обмін на повну лояльність. Кульмінацією цієї співпраці став заклик ОУН-М вступати до лав стрілецької дивізії Ваффен-СС «Галичина». Понад 80 тисяч молодих, фізично здорових, освічених українських хлопців подали заявки. Вони щиро вірили, що там вони отримають військовий вишкіл для майбутньої регулярної української армії. Цей крок викликав люту ненависть з боку бандерівського крила, яке на той момент уже створювало Українську Повстанську Армію (УПА) в лісах Волині.

Після війни мельниківці опинилися в еміграції, переважно в Західній Європі та США. Сам Андрій Мельник оселився в Люксембурзі на особисте запрошення тамтешнього великого герцога, який був його давнім бойовим товаришем.

Жодного реального політичного впливу на геополітичні процеси ні Мельник, ні його організація не мали — це були діячі суто локального, діаспорного масштабу. Проте радянські спецслужби (МДБ, згодом КДБ) майстерно підливали бензину в це протистояння, створюючи умови, щоб мельниківці та бандерівці десятиліттями нищили один одного в запеклих інформаційних і політичних війнах в еміграції.

Сучасні політичні маніпуляції: навіщо Офіс Президента дістає прах минулого?

Повертаючись у сучасність, ми бачимо дивовижні та водночас тривожні речі. Перепоховання праху Андрія Мельника в Україні, державні почесті за участю експрезидента Віктора Ющенка, пані посла Оксани Маркарової та керівника ГУР Кирила Буданова відбувалися на специфічному політичному тлі.

Технологія відволікання уваги

Чому Офіс Президента раптом вирішив актуалізувати фігуру Мельника? Будь-який тверезий політичний аналіз вказує на класичну політтехнологію — перемикання суспільної уваги від актуальних внутрішньополітичних криз та гучних скандалів. Це відбувалося в період серйозної напруги навколо судових процесів, пов’язаних із вищим керівництвом Офісу Президента, зокрема щодо колишнього голови ОП Андрія Єрмака, та внутрішніх конфліктів у силовому блоці, ініційованих Будановим ще до судових засідань.

Коли влада виглядає погано в питаннях корупції, реформ чи ситуації на фронті, вона традиційно витягує з шухляди історичні питання, які гарантовано розколюють та радикалізують суспільство, зміщуючи фокус уваги медіа.

Яскравим прикладом такого аматорського підходу до історії є заяви Оксани Маркарової, яка намагалася змалювати Петлюру як «абсолютно однозначно позитивну постать», виправдовуючи погроми та прорахунки того часу тим, що сучасні командири також не завжди відповідають за дії кожного солдата. Такі заяви в професійному середовищі викликають лише сумну посмішку — це чистий політичний флуд людей, які не є фахівцями в жодній історичній царині.

Міжнародні наслідки історичного дилетантизму

Ці маніпуляції мають надзвичайно руйнівні зовнішньополітичні наслідки для сучасної України:

1. Реакція Польщі: Офіційна Варшава миттєво реагує на будь-які спроби героїзації діячів ОУН чи надання звань «Героя України» підрозділам із символікою, пов’язаною з УПА. Справа доходила до заяв польського президента про можливість ініціювання позбавлення українського лідера державних нагород Польщі.

2. Реакція Ізраїлю: Національний меморіал катастрофи та героїзму Яд Вашем та офіційні ізраїльські структури висловили жорсткий протест проти надання державних почестей Андрію Мельнику, вказуючи на пряму колаборацію його фракції ОУН з Третім Рейхом та участь мельниківської допоміжної поліції в переслідуванні євреїв на початку війни.

Спроба грати в ці ігри без відкриття архівів, без спокійної академічної манери та без урахування позицій сусідів — це шлях до повної геополітичної ізоляції. На крові та міфах неможливо побудувати цивілізовані міжнародні відносини.

Справжній Національний Пантеон: чому герої сьогодення важливіші за привидів 1920-х років

Якщо ми відкинемо історичні міфи, перед нами постане дуже неприємна, але задокументована істина: сучасна Україна в кордонах 1991 року в інституційному, адміністративному та територіальному сенсах була сформована не Директорією УНР і не в лісах ОУН.

Історичний факт: Кордони республіки, її промисловий потенціал та адміністративний каркас були вибудувані в часи Української РСР комуністичним режимом (звісно, за кривавої участі та за підтримки радянської Москви).

Незалежність 24 серпня 1991 року була проголошена комуністичною більшістю Верховної Ради України (так звана «Група 239») на виконання рішень 28-го з’їзду Комуністичної партії України. Намагання сучасних ідеологів (на кшталт Інституту національної пам’яті) прикрити цей очевидний посткомуністичний характер державотворення тонким рядном «петлюрівщини» чи «бандерівщини» — це логічна бздура і брехня, яка створює ментальну порожнечу в ідеології держави.

Хто має увійти до Пантеону?

Для чого існує сучасна Україна? Що вона внесла у світову культуру? Порожнеча на цьому полі заповнюється спритними ділками від історії. Але справжній Національний пантеон України будується зовсім інакше. Не в кабінетах політтехнологів і не через перепоховання емігрантів із суперечливим минулим.

Справжній Пантеон — це кривава, але священна історія сьогодення. Ми маємо піти до Генерального штабу і поіменно переписати всіх загиблих у цій російсько-українській війні, починаючи з 2014 року:

• Це бійці, які першими прийняли бій під командуванням капітана (а нині генерала, Героя України) Олега Сухаревського.

• Це 150 чи 200 тисяч убитих, скалічених, тих, хто залишився без руки чи ноги на полях Донбасу, Запоріжжя та Херсонщини.

Саме цим людям ми зобов’язані тим, що держава Україна взагалі існує на карті світу у 2026 році. Ми нічим не зобов’язані ні Петлюрі, який пустив за вітром армію та скарбницю, ні Мельнику, який писав листи Гітлеру. Справжні герої — це ті, хто тримає фронт прямо зараз.

Дослідження тисяч сторінок документів МДБ щодо ліквідації підпілля Романа Шухевича на Західній Україні показують, у якому жахливому пеклі жило те покоління. Вони мали «фантастичний» вибір: загинути в радянському ГУЛАГу, у німецькому концтаборі, від тифу в лісі чи від голоду. Це був трагічний вибір покоління, яке програло свою державу через недорікуватість та амбіції своїх лідерів.

Сучасна ж українська влада, на жаль, демонструє вражаючу здатність проїдати та нівелювати будь-яку святу тему. Замість того щоб забезпечити верифіковане, академічне дослідження історії, де кожне слово підтверджене архівним посиланням, суспільству пропонують нявкання та розкидання дурнуватих політичних гасел у соціальних мережах. Поки чиновники хлипають вухами та влаштовують піар-акції на праху минулого, справжня історія України пишеться потом і кров’ю в окопах Бахмута, Авдіївки та Куп’янська. І саме ці люди, а не привиди минулого, мають зайняти головне місце в серці та Пантеоні української нації.

Степан Сікора