Тінь Майстра над «Ахмєтовабадом»: Чому прощання з Булгаковим — це не просто дерусифікація
Прогулянка сучасним Києвом дедалі частіше нагадує блукання декораціями до фільму, де минуле квапливо стирають, а майбутнє ще не встигли спроєктувати. Андріївський узвіз, який колись дихав містикою та специфічним київським затишком, сьогодні переживає кардинальну зміну маркерів. Зникнення постаті Михайла Булгакова з публічного простору столиці стало не просто актом очищення топоніміки, а точкою неповернення в дискусії про те, чим є сучасна українська культура і куди вона рухається.
Радикальні критики та прихильники повної культурної ізоляції від усього російського тріумфують. Проте в інтелектуальних кулуарах дедалі частіше лунає інша, значно гостріша думка: чи не є боротьба з автором «Майстра і Маргарити» спробою закрити дзеркало, яке занадто реалістично відображає наші власні гріхи?
Спробуємо розібратися в цьому без зайвого пафосу, але з безкомпромісним аналізом.
Спадщина Майстра проти реалістичного дзеркала
Існує теза, що Михайло Булгаков зробив для світової культури та розуміння людської природи набагато більше, ніж усі інституції пострадянської України разом у взяті. Його прихильники наполягають: Булгаков — це мислитель, який стояв над націями та державами, геніально розкриваючи суть людського примітивізму. У його творах «Собаче серце» чи «Біла гвардія» виведено універсальний код Шарикових та Швондєрів — людей, які, отримавши владу, руйнують усе складне й прекрасне навколо себе.
З цього погляду, демонтаж пам’ятника Булгакову виглядає логічним. Письменник, який зневажав провінційність, хуторянство та агресивну сірість, навряд чи знайшов би собі місце в сучасному просторі, де складні сенси замінюються простими гаслами. Конфлікт між космополітичним, інтелектуальним Булгаковим та реальністю, яку деякі інтелектуали іронічно називають «пострадянським родоплемінним Ахмєтовабадом», є глибшим, ніж здається. Це зіткнення культури високого модерну з культурою агресивного виживання.
«Все матеріальне, примітивне, закомплексоване на собі, слабке для розвитку, зрештою, колись помирає. Гниє та відпадає. Булгаков описував це».
«Труп Києва» чи еволюційна трансформація?
Для багатьох киян, які пам’ятають місто останніх десятиліть XX століття, сучасний мегаполіс видається культурно мертвим. Архітектурний хаос, знищення історичних пам’яток заради чергового хмарочоса, екологічна криза — все це ознаки того, що колишня «Попелюшка» перетворилася на персонажа з Walking Dead. Красиві, атмосферні місця стали зайвими в місті, де править чистий прагматизм і гонитва за квадратними метрами.
Критики сучасного стану столиці стверджують, що відбувся природний, хоч і жорстокий процес:
Втрата автентичності: Місто втратило свій унікальний міф, який створювали Булгаков, Паустовський чи Підмогильний.
Утилітарний підхід: Замість збереження спадщини, міський простір хаотично забудовується, знищуючи саму тканину старої культури.
Зміна демографії: Нові мешканці міста часто не мають сентиментів до його історії, сприймаючи його лише як майданчик для заробітку.
У такому контексті звинувачення письменника в «українофобії» виглядають як зручна ширма. Набагато простіше звинуватити класика в гріхах столітньої давнини, ніж визнати, що роками, без жодної війни, умовні «шанувальники Данте» відбивали голови орлам на пам’ятниках і руйнували історичні фасади на Трьохсвятительській.
Феномен «вишиватництва» та корупційний прагматизм
Термін «вишиватник» давно став означенням поверхневого, шароварного патріотизму, який маскує відсутність реальних реформ і цивілізаційного поступу. Поки суспільство дискутує про українофобію Булгакова, у реальному житті відбуваються набагато загрозливіші процеси.
Карпати продовжують вирубувати на кругляк під прикриттям патріотичних промов.
Економіка залишається залежною від олігархічних кланів.
Політична еліта часто демонструє примітивізм, який нічим не відрізняється від більшовицького хамства 1920-х років.
Цей парадокс є найбільш болючим: суспільство, яке заборгувало іноземним інституціям мільярди, продовжує сплачувати внутрішні «репарації» за власну тупість олігархам та корумпованим чиновникам. Але винним у всьому оголошують автора, який лише задокументував цей людський тип.
Шариков у вишиванці залишається Шариковим — і це головна метафора, яку так палко намагаються спростувати через знесення монументів.
Від Булгакова до Міндіча: Нові метафори українського буття
Якщо Михайло Афанасійович більше «не має стояти» на вулицях Києва, то постає логічне, хоч і вкрай саркастичне питання: а хто має зайняти його місце? Кому ставити пам’ятник у нинішній системі координат?
Сьогодні живою метафорою держави стають не поети чи філософи, а бізнесмени та медіаменеджери середньої ланки, такі як Тімур Міндіч. Саме такі постаті уособлюють кулуарну політику, комерціалізацію культури та перетворення державного управління на бізнес-проєкт чи елемент шоу-бізнесу.
| Епоха / Символ | Культурний маркер | Сутнісна характеристика |
| Епоха Булгакова | Інтелектуальна рефлексія, містицизм, трагедія інтелігенції | Спроба піднятися над примітивізмом |
| Сучасна епоха | Медіаолігархат, спрощення сенсів, «Міндіч як метафора» | Прагматичне виживання, де культура є лише інструментом |
Пам’ятник такій фігурі був би максимально чесним відображенням сьогодення. Це пам’ятник епосі, де панує не ідеологія, а доцільність, де «соросні борделі» (як метафора грантової залежності без створення власного продукту) замінили класичну освіту, а міські райони виховують нове покоління на залишках пострадянського хаосу.
Читати для саморозвитку, а не для молебню
Зрештою, статуї та кумири — справа десята. Істинна криза ідентичності полягає не в тому, чиї пам’ятники ми зносимо, а в тому, що ми залишаємо після них. Якщо замість Булгакова в головах залишається пустка, загорнута в патріотичне гасло, то дерусифікація програє свій головний бій.
Булгакова варто читати не для того, щоб створювати з нього ідола, і не для «молебню». Його варто читати як анатомічний атлас людських вад. Його тексти вчать бачити за зовнішнім лоском — примітивне нутро, за голосними промовами — заздрість і жадобу владної меншості.
Культурний Київ змінився, природа прагматична, і старі атмосферні місця, можливо, дійсно відійшли у минуле. Проте питання про те, чи зможемо ми побудувати щось вище за «рабський колгосп», залишається відкритим. І відповідь на нього залежить не від демонтажу бронзи, а від здатності до самокритики та інтелектуального розвитку.
Степан Сікора
