Гора Думен: Прихована трагедія Карпатської України та табір смерті Августина Волошина
Карпати вміють зберігати таємниці. Коли стоїш на вершині гори Думен (відомої також як Дьомень), що велично піднімається на 1395 метрів над мальовничим Раховом, погляд мимоволі губиться у безкраїй панорамі гірських хребтів та глибоких долин. За гарної погоди це місце здається ідилічним куточком первозданної природи, створеним для спокою та натхнення. Проте історія часто обирає найкрасивіші декорації для розгортання найстрашніших людських драм.
Мало хто з сучасних туристів чи навіть мешканців краю знає, що саме тут, на цій високогірній вершині, у холодні осінні дні 1938 року розгорнулася одна з найменш досліджених і найбільш болючих сторінок нашого минулого. За часів автономного уряду під керівництвом доктора Августина Волошина тут функціонував перший в історії Закарпаття концентраційний табір. Це місце, яке в тогочасних документах та спогадах очевидців залишилося як фактичний табір смерті Августина Волошина, стало символом того, як швидко піднесення національного державотворення може затьмаритися інструментами тоталітарного терору та репресій проти власного ж населення.
Щоб зрозуміти, як релігійний діяч, педагог і гуманіст очолив режим, який зважився на створення високогірної катівні, необхідно детально проаналізувати тогочасну геополітичну та внутрішню ситуацію в Карпатській Україні.
Геополітичний злам: від автономії до диктатури
Осінь 1938 року перекроїла карту Центральної Європи. Мюнхенська змова фактично розчленувала Чехословаччину, змусивши Прагу піти на серйозні поступки національним меншинам. 11 жовтня 1938 року було створено перший автономний уряд Підкарпатської Русі (як тоді офіційно називався край), який очолив Андраш Броді. Проте його проугорська орієнтація викликала занепокоєння у Празі, і вже 26 жовтня Броді заарештували за звинуваченням у державній зраді.
Новим головою автономного уряду став греко-католицький канонік, директор учительської семінарії Августин Волошин. Його прихід до влади супроводжувався величезними надіями українського національного руху. Ба більше, новий режим отримав певне міжнародне визнання — Третій Рейх зберіг своє консульське представництво в краї, розглядаючи Карпатську Україну як зручний плацдарм для своїх подальших геополітичних ігор на Сході Європи.
Історичний контекст: Отримавши довгоочікувану політичну автономію, молода держава опинилася в глибокій економічній і соціальній кризі. Після Першого Віденського арбітражу (2 листопада 1938 року) Карпатська Україна втратила свої найбільші міські та економічні центри — Ужгород, Мукачево та Берегово, які відійшли до Угорщини. Столицю довелося поспіхом переносити до Хуста. Край залишився без залізничного сполучення, родючих земель та промислової інфраструктури.
Уряд Волошина постав перед катастрофічним завданням: як забезпечити життєдіяльність дотаційного гірського регіону без ресурсів, під постійною загрозою угорського вторгнення та польських диверсій. І замість пошуку складних економічних і демократичних компромісів, нова влада обрала шлях радикалізації.
За лічені тижні в краї було ліквідовано всі опозиційні політичні партії, запроваджено сувору цензуру, заборонено більшість незалежних пресових видань та розпущено органи місцевого самоврядування, які висловлювали незадоволення новим курсом. Демократичний експеримент швидко переродився в авторитарну систему, яка намагалася придушити внутрішні суперечності за допомогою адміністративного та силового тиску.
Анатомія терору: указ від 18 листопада1938 та поява “Думена”
Коли суспільне невдоволення стрімким погіршенням умов життя та втратою територій почало зростати, уряд Волошина вдався до відвертого терору. Ключовою віхою на цьому шляху стало видання 20 листопада 1938 року спеціального прем’єрського наказу, який заклав юридичну основу для створення першого концентраційного табору в Підкарпатській Русі (Закарпатті).
Місце для ізоляції неугодних було обрано з особливою жорстокістю — на горі Думен, розташованій між Раховом та селом Тисаборкут (Кваси). На висоті майже 1400 метрів, посеред густих лісів та скель, звідки втеча в зимових умовах була практично неможливою, розпочалося будівництво концтабору.
Головним інструментом впровадження цієї політики та охорони об’єкту стала “Карпатська Січ” (часто згадувана в тогочасних угорських та чеських джерелах як Січська гвардія) — мілітарне формування, створене для захисту Карпатської України, яке швидко перетворилося на каральний орган внутрішньої безпеки. Саме члени “Карпатської Січі” здійснювали масові арешти, конвоювали ув’язнених на вершину гори та несли безперервну варту навколо табору.
Хто ж ставав в’язнями високогірної тюрми? У своєму указі Августин Волошин чітко окреслив коло осіб, які підлягали ізоляції без суду і слідства:
«Дисиденти» та критики режиму — будь-які громадяни, які відкрито або навіть у вузькому колі висловлювали незадоволення діями уряду чи політикою українізації.
Представники національних меншин — насамперед місцеві русини, які не приймали української ідентичності, та етнічні угорці, яких апріорі вважали потенційними шпигунами та агентами Будапешта.
Місцева інтелігенція та духовенство — під удар потрапили вчителі, лікарі, юристи, нотаріуси та греко-католицькі і римо-католицькі священники, які користувалися авторитетом серед населення, але відмовлялися присягати на вірність новому режиму.
За свідченнями, які наводяться в публікації Karpataljalap, методи, якими діяла “Карпатська Січ”, разюче нагадували практику радянських каральних органів НКВС. Затримання проводилися переважно вночі: озброєні гвардійці вривалися до домівок, забирали намічену особу без пред’явлення жодних звинувачень чи санкцій прокурора, після чого починалася виснажлива депортація на гору Думен.
Побут за колючим дротом: мінус 20 градусів без опалення
Умови, в яких опинялися в’язні на горі Думен, можна охарактеризувати як нелюдські. Ті, хто потрапляв сюди, опинялися в дерев’яних бараках, що більше нагадували стайні для худоби, ніж приміщення для людей. У них були величезні щілини, через які всередину постійно задував пронизливий гірський вітер і залітав сніг.
Зима 1938–1939 років в Підкарпатській Русі виявилася надзвичайно суворою. Стовпчики термометрів у високогір’ї Рахівщини часто опускалися до позначки мінус 20 градусів за Цельсієм. За такої температури бараки абсолютно не опалювалися. В’язні спали на голих дерев’яних нарах або на замерзлій землі, тулячись один до одного, щоб зберегти залишки тепла. Раціон харчування був мізерним і складався з брудної води та шматка зацвілого хліба, що прирікало людей на повільну голодну смерть або виснаження від хвороб.
Особливого драматизму цій ситуації додавала повна байдужість чехословацької влади та військових підрозділів, які все ще формально перебували на території Підкарпатської Русі (Карпатської України). Чехословацька армія, маючи достатньо сил для припинення цього свавілля, воліла не втручатися у внутрішні справи автономного уряду, мовчки спостерігаючи за тим, як на вершині Думена замерзають люди.
Репресивна машина працювала без упину, зачіпаючи все нові й нові верстви населення. Ситуація загострилася після того, як 25 листопада 1938 року уряд Волошина офіційно проголосив українську мову єдиною державною мовою автономного краю. “Карпатська Січ” сприйняла цей указ як карт-бланш для етнічних чисток та мовного терору.
Згідно з тогочасними конфіденційними звітами, розмовляти угорською, русинською чи навіть чеською мовою в громадських місцях стало смертельно небезпечно. Кожного, кого помічали за «порушенням мовного режиму», негайно відправляли до таборів для інтернованих. Через це перший табір у Ясіні (Керешмезе) швидко переповнився, і влада почала терміново створювати нові аналогічні заклади у Воловці та розширювати інфраструктуру на горі Думен.
Чеський фактор та міграційна криза в Хусті
Репресії на Закарпатті 1938–1939 років ускладнювалися присутністю в краї величезного бюрократичного апарату колишньої єдиної республіки. На кінець листопада 1938 року тут залишалося близько 15 000 чеських чиновників, залізничників, поштовиків та їхніх родин. Розуміючи, що повна ліквідація чехословацької присутності є лише питанням часу, і відчуваючи неминуче звільнення, багато з них почали відверто саботувати розпорядження уряду Волошина.
Тих чехів, кого карпато-українська влада ловила на саботажі або в ході кримінальних розслідувань, без вагань відправляли на гору Думен. Рятуючись від переслідувань та злиднів, до 1 січня 1939 року майже 10 000 чеських громадян поспіхом залишили Підкарпатську Русь, кидаючи свої будинки та майно (зокрема, у відомому чеському кварталі Малий Галагов в Ужгороді чи кварталі Гушт). Ті, хто не міг виїхати безпосередньо до Чехії, просочувалися через кордон до Східної Словаччини.
Проте перед евакуацією деякі чеські військові підрозділи встигли відіграти фатальну роль: керуючись почуттям помсти до уряду Волошина, вони таємно озброювали радикальну молодь та нацьковували її як на угорське населення, так і на українських націоналістів, штучно провокуючи міжетнічну ворожнечу в регіоні.
Паралельно з цим Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) переживала колосальну внутрішню міграційну кризу. Налякане репресіями та зміною кордонів сільське населення масово тікало до нової «столиці» — Хуста. За короткий час населення цього невеликого містечка зросло з 18 000 до неймовірних 35 000 мешканців. Місто опинилося на межі гуманітарної катастрофи: не вистачало житла, їжі, ліків. Вбачаючи в цьому потоці біженців загрозу стабільності свого режиму, 2 грудня 1938 року прем’єр-міністр Августин Волошин видав новий жорсткий наказ — перевірити та допитати всіх емігрантів. Усіх, чиє громадянство або політичні переконання викликали бодай найменший сумнів, було наказано негайно конвоювати до концентраційних таборів.
Долі за колючим дротом: трагедія підкарпаторусинського духовенства
Найбільшим парадоксом і трагедією режиму було те, що Августин Волошин, сам будучи греко-католицьким священником і каноніком, дав згоду на репресії проти своїх же братів по вірі. Серед бранців табору на горі Думен опинилося чимало відомих духовних лідерів краю, які відмовилися брати участь у політичних іграх Хуста.
Одним із них був канонік Тівадар Когутич, заарештований у 1938 році. Спочатку його утримували у важких умовах у в’язниці Великого Березного, а згодом етапували на Думен (символічно, що пізніше, у 1942 році, він був нагороджений Хрестом національної оборони). Така ж доля спіткала Яноша Міню, парафіяльного священника з села Фекетеардо (Чорнотисів), заарештованого 13 листопада 1938 року, та Єньо Пасзулику (Євгена Пашулику), парафіяльного священника з Теребешфегерпатака (Ділове).
Історія родини Пашулика є унікальним свідченням, що дійшло до наших днів завдяки спогадам його сина, Дьордя Пашулики, який нині проживає в Угорщині. В інтерв’ю дослідникам він детально розповів про ті події:
«Мого батька схопили бійці “Карпатської Січі” вночі 1938 року і відправили до концтабору Думен поблизу Рахова лише за звинуваченням в угорських симпатіях. Коли я запитував його, чи боялися вони там, батько відповідав, що спочатку ніхто не сприймав цю депортацію серйозно. Усі сподівалися, що це непорозуміння швидко закінчиться. Самі гвардійці були зовсім молодими хлопцями, для яких це здавалося тимчасовим захопленням, грою в патріотизм, яка з часом мине. Але умови природи та ставлення швидко протверезили всіх».
Єньо Пашулик став одним із небагатьох, кому пощастило вижити в цьому пеклі. Він пробув на горі близько десяти днів. Дізнавшись, що серед ув’язнених на Думені перебувають греко-католицькі священники, Августин Волошин під тиском церковних кіл видав особистий декрет про помилування духовенства, і січовики були змушені відпустити його батька. Проте сотні простих селян та інтелігентів такої милості не дочекалися.
Вибори під дулами рушниць та кривава розв’язка
Прагнучи легітимізувати свою владу в очах європейської спільноти, уряд Волошина призначив на 12 лютого 1939 року вибори до Сойму (парламенту) Карпатської України. Проте ці вибори стали черговою демонстрацією тоталітарного тиску. У краї була дозволена лише одна політична сила — Український національне об’єднання (УНО), очолюваний самим Волошиним.
“Карпатська Січ” взяла під повний контроль виборчий процес, використовуючи відкритий терор, залякування та побої, щоб змусити населення проголосувати за провладний список. Особливо жорстокі заходи застосовувалися в місцях компактного проживання угорського та русинського населення, які відверто бойкотували вибори — у Вишкові (Віск), Тячеві (Течо) та Солотвині (Акнашлатіна).
В Акнашлатіні в день виборів спалахнуло справжнє повстання: місцеві мешканці вивісили угорські прапори та вийшли на масову демонстрацію проти свавілля української влади. Реакція Хуста була миттєвою і нещадною. До селища прибув регулярний військовий батальйон та загін “Карпатська Січ” чисельністю до 70 осіб. Протести були жорстоко придушені. Десятки угорців та русинів, включаючи місцевого римо-католицького священника, були заарештовані і під загрозою негайного розстрілу вивезені в невідомому напрямку — значна частина з них поповнила бараки на горі Думен.
Кінець існуванню табору поклав березень 1939 року, коли після проголошення повної незалежності Карпатської України 15 березня на територію краю розпочали масований наступ угорські війська. За наявними історичними даними, напередодні приходу угорських частин доведені до відчаю, голодні та замерзлі в’язні табору Думен підняли повстання. Охоронці із “Карпаської Січі”, не бажаючи залишати свідків своїх злочинів, відкрили вогонь з кулеметів по беззахисних людях. Ті, кому вдалося вціліти під час цієї кривавої бійні, були згодом звільнені наступаючими угорськими підрозділами.
Радянське продовження: іронія та циклічність історії
Трагедія гори Думен не завершилася у 1939 році. Історія Закарпаття ХХ століття зробила черговий страшний віраж у 1944 році, коли в край увійшла радянська Червона армія. Нова тоталітарна влада виявилася «гідною» наступницею попередніх репресивних режимів.
Як згадує у своїх свідченнях Дьордь Пашулик, радянські каральні органи (НКВС та СМЕРШ) швидко оцінили зручність та ізольованість інфраструктури на горі Думен. Вони знову перетворили це місце на збірний табір — цього разу для «очищення» Закарпаття від угорського чоловічого населення, колишніх діячів автономії та всіх, хто висловлював незадоволення встановленням радянської влади. Коло замкнулося: те саме місце, яке створювалося під гаслами захисту української державності, стало табором для тих, хто цю державність намагався будувати, і для тих, хто став її першими жертвами.
Висновки для майбутнього: уроки замовчуваної історії
Історія Закарпаття міжвоєнного періоду тривалий час подавалася виключно в радянських ідеологічних лекалах або у вигляді романтизованого міфу про героїчну розбудову Карпатської України. Проте критично-аналітичний погляд на події 1938–1939 років змушує нас визнати гірку правду: перший концентраційний табір у цьому краї був створений не чужинцями, а власним урядом.
Табір смерті Августина Волошина на горі Думен — це суворе нагадування про те, що благородна мета здобуття незалежності ніколи не може виправдати використання тоталітарних методів, мовного терору та знущання з прав людини. Коли держава починає ділити своїх громадян на «правильних» і «дисидентів», закриваючи очі на безсудні арешти та катування, вона руйнує себе зсередини ще до того, як на її землю ступить нога зовнішнього ворога.
Сьогодні, коли ми піднімаємося на мальовничі закарпатські вершини, ми повинні пам’ятати не лише про красу цих місць, а й про замерзлі душі бранців гори Думен, чий стогін назавжди залишився в шумі карпатських смерек. Лише чесна, нелакована пам’ять про всі помилки минулого є гарантією того, що подібні високогірні трагедії більше ніколи не повторяться в нашій історії.
Станіслав Ганькович, голова ГО “Наохтема в рокаши”
