Чи вартує згадувати Петлюру, як українського національного героя? Падіння соборності та гіркі уроки історії

«В вагоні — Директорія, під вагоном — територія». Ця влучна й сповнена гіркої іронії приказка початку XX століття якнайкраще описує епоху, коли державність вимірювалася не мільйонами квадратних кілометрів, а довжиною залізничної колії, на якій стояв потяг політичних лідерів. Сьогодні, крізь призму десятиліть, постать очільника цієї «вагонної республіки» знову опиняється в центрі палких суспільних дискусій.

Сучасні спроби ідеалізації минулого змушують нас знову і знову повертатися до складних історичних питань. Особливо гостро це відчувається на тлі того, як зацікавлені інституції намагаються переписати минуле, встановлюючи нові пам’ятники у столиці та створюючи безальтернативний культ вождів. Але чи відповідає цей глянцевий образ реальним фактам? Коли ми запитуємо себе, чи вартує згадувати Петлюру, як українського національного героя, варто відкинути заідеологізовані гасла й звернутися до сухої мови документів, військових хронік та свідчень очевидців. Для багатьох українців, чиї предки на собі відчули наслідки тогочасного державного управління, відповідь на це питання є далеко не однозначною.

Луцька катастрофа 1919 року: Коли армія залишає позиції

Щоб зрозуміти справжній масштаб управлінської та військової кризи часів Директорії, не потрібно шукати таємні архіви — достатньо зазирнути в історію українських регіонів. Для жителів Волині травень 1919 року назавжди вписаний у літописи під чорною назвою «Луцька катастрофа». Це був момент, коли гасла про незалежність розбилися об повну професійну непридатність військового командування.

Події розвивалися стрімко. 14 травня 1919 року потужна ударна група польського генерала Йозефа Карніцького разом із загартованими в боях частинами генералів Юзефа Галлера та Едварда Ридз-Смігли розпочала масштабний наступ. Вони без особливих зусиль прорвали фронт армії УНР на Волині. Уже за два дні, 16 травня, польські війська підійшли до Луцька. Сподівання на героїчну оборону міста розтанули в перші ж години: польські підрозділи просто спокійно увійшли в місто, не зустрівши жодного серйозного опору.

Зі спогадів учасників подій:

Командир 1-го Сірого полку Петро Ганжа, бачачи критичність ситуації, наполегливо вимагав від командира 1-ї Сікої дивізії Віктора Абази негайного дозволу на евакуацію господарських частин, стратегічних запасів та боєприпасів з Луцька в напрямку Дубна. Проте логіка військового командування була інакшою. Командувач Холмського фронту Олександр Осецький категорично заборонив рятувати майно, тупо вимагаючи «триматись на фронті до останньої можливості». Ця «можливість» тривала заледве годину чи дві.

Де ж було вище командування тієї самої УНР, яку сьогодні звикли беззастережно героїзувати? Замість організації оборони, за прямою вказівкою, яку віддав Олександр Осецький, значна частина українського війська без бою капітулювала. Наслідки цієї ганьби були жахливими:

• У полон добровільно здалися близько 1000 солдатів;

• Поляки захопили понад 100 кадрових офіцерів УНР, серед яких були вищі генерали;

• У руки ворога повністю потрапили штаби Холмської групи та легендарного Сірого корпусу.

Іронія долі полягає в тому, що сьогодні, завдяки наполегливості місцевих чиновників та кликунів, назва цього корпусу, який так безславно склав зброю, прикрашає одну з вулиць Луцька. Разом із містом полякам дісталися гігантські армійські склади зі зброєю, дефіцитною амуніцією та військовим майном, які збиралися місяцями. Саме ця поразка фактично поховала будь-яку здатність УНР вести активні бойові дії та колосально посилила позиції Юзефа Пілсудського — лідера Польщі, якого згодом так високо цінував і вважав своїм учителем Адольф Гітлер.

Варшавський договір 1920 року: Ціна союзу з Пілсудським та зрада Акту Злуки

Поки солдати на фронті гинули або потрапляли в полон через недолугі накази, очільник Директорії Симон Петлюра обрав шлях кулуарної дипломатії. Найцікавішим і водночас найтрагічнішим фактом є те, що саме в розпал травневих погромів та військових невдач 1919 року він уже вів таємні переговори з польською стороною. Ба більше, незадовго до цього між Петлюрою та «Начальником держави» Польщі відбулася таємна зустріч безпосередньо в Луцьку.

Ці підкилимні ігри згодом матеріалізувалися в офіційний документ, який став символом геополітичного банкрутства Директорії — Варшавський договір 1920 року. Прагнучи за будь-яку ціну зберегти за собою бодай примарну владу та отримати військову підтримку Варшави, Петлюра пішов на крок, який багато сучасників назвали відвертим ножем у спину української ідеї.

Для лідерів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), які ще вчора обіймалися з наддніпрянцями на Софійській площі, цей крок став шоком. Вони прямо і відкрито назвали дії Петлюри зрадою історичного Акту Злуки 1919 року. Тим, хто сьогодні любить спекулювати на темі вічної соборності та святкувати День Злуки, варто пам’ятати: велике об’єднання, проголошене на папері, проіснувало лише кілька місяців. Його фактичним могильником став сам «головний отаман», чий підпис під сепаратним договором анулював соборні прагнення мільйонів українців Галичини та Волині.

Іноземні «протекторати» та гра на інтересах чужих держав

Політика Директорії під керівництвом Петлюри характеризувалася постійним пошуком зовнішнього покровителя, який мав би розв’язувати внутрішні проблеми України за рахунок власних інтересів. Проте безплатного сиру в тогочасній європейській геополітиці не було.

Першим серйозним прорахунком став запуск на територію країни німецьких військ. Замість стабілізації, іноземні гарнізони розпочали масштабне та безжальне пограбування українського селянства. Реквізиції хліба, худоби та майна довели українське село до відчаю. Результат виявився протилежним очікуваному: розлючені селяни, рятуючись від німецького вилучення продуктів, почали масово підтримувати більшовиків, бачачи в них менше зло. Так бажання Петлюри втримати особисту владу власноруч розчистило шлях для радянської експансії.

Коли німецька карта була відіграна, почалися хаотичні сепаратні переговори з французами. Проєкти угод, які розглядала Директорія УНР, вражали своєю безпорадністю: Україна фактично добровільно погоджувалася перейти під повний політичний та військовий «протекторат» Франції. Французьке командування мало отримати контроль над українськими залізницями, фінансами та навіть право призначати уряд. Проте французи, чудово розуміючи, що реальний вплив Петлюри не виходить за межі його залізничного вагона, просто проігнорували ці пропозиції та зробили ставку на білогвардійського генерала Денікіна.

Глибока криза довіри призвела до того, що в листопаді 1919 року ображені та покинуті Петлюрою галичани з Української Галицької Армії (УГА) були змушені підписати договір з тим самим Денікіним. Головним поштовхом до цього кроку, який остаточно розколов український визвольний рух, стали саме ганебні події під Луцьком та їхні катастрофічні наслідки для всього фронту.

Сучасні міфи та замовчування: Погляд крізь призму травня 2026 року

Минають роки, змінюються покоління, але методи створення зручних міфів залишаються незмінними. Особливо дивно спостерігати за тим, як місцева влада в регіонах намагається ігнорувати трагічні сторінки власної історії. Яскравим прикладом цього є діяльність сучасних чиновників.

Наприклад, на офіційному вебпорталі, який адмініструє Луцька міська рада, у публікаціях від 21 травня 2026 року знову з’являються пафосні матеріали, які ліплять із Петлюри бездоганного лідера та провідника нації. При цьому в офіційних реляціях — жодного згадування про реальні події травня 1919 року, про боягузтво командування фронту, про залишені склади та тисячі полонених земляків. Чиновники свідомо конструюють заідеологізовану реальність, де немає місця неугодним фактам, перетворюючи трагедію на свято.

Іронія та парадокс цієї сторінки історії України полягають у тому, що УНР разом із її мандрівним урядом так і не змогла здобути широкої та тривалої підтримки серед власного народу. Саме через це вона програла абсолютно на всіх фронтах. Політика Петлюри призвела до того, що Друга Річ Посполита без зайвих зусиль, «на блюдечку», отримала величезні території Західної України, що згодом було офіційно закріплено Ризьким мирним договором. Водночас більшовики, процес декомунізації яких сьогодні є важливою частиною державної політики, згодом парадоксальним чином повернули більшість цих втрачених українських земель у межі однієї державної структури. Тих самих земель, які так легко роздавав іншим державам «герой-державник».

Фінал «вагонної» республіки та паризький суд

Кінець політичного проєкту під назвою УНР був цілком закономірним. Вся гучна петлюрівська «соборність» зрештою виявилася втиснутою у залізничні вагони еміграції, деградації та інтернування. Рятуючись від колишніх союзників-поляків, які після підписання миру з радянською стороною втратили інтерес до українських помічників, Петлюра був змушений тікати далі на Захід. Побоюючись видачі Радянському Союзу, який надіслав офіційне звернення про його екстрадицію, він кочував європейськими столицями:

• Угорщина;

• Австрія;

• Швейцарія.

Зрештою, політичний притулок він знайшов у Франції. Саме в Парижі у 1926 році його наздогнали кулі Самуїла Шварцбарда. Проте фінальну крапку в цій історії поставив не сам постріл, а французький суд присяжних. Уважно вислухавши аргументи сторін, дослідивши матеріали про єврейські погроми в Україні в часи Директорії та рівень контролю Петлюри над власними військами, суд повністю виправдав нападника. Шварцбарда зобов’язали сплатити лише символічний один франк — як компенсацію місту за миття паризької бруківки від крові жертви.

Історичний підсумок:

Так завершилася одна з найсумніших та найповчальніших політичних історій XX століття. Це була епоха правління амбітних, але абсолютно нездарних політиків, які через брак професіоналізму та стратегічного мислення втратили унікальний історичний шанс на створення сильної держави.

Коли сьогодні ми аналізуємо минуле і ставимо остаточне запитання, чи вартує згадувати Петлюру, як українського національного героя, ми повинні розуміти: сліпе поклоніння помилкам минулого прирікає нас на їхнє повторення. Справжній патріотизм полягає не у зведенні пам’ятників діячам, які розтринькали території та зрадили соборність, а у здатності тверезо визнавати прорахунки, щоб ніколи знову не дозволити перетворити велику європейську країну на тамбур куцого залізничного вагона.

Степан Сікора