Історія Закарпаття 1919 року: від Руської Крайни до Підкарпатської Русі — аналіз без міфів
Коли ми сьогодні говоримо про Закарпаття, перед очима постає сучасна мапа України з її звичними адміністративними кордонами. Проте, якщо перенестися в минуле, виявиться, що станом на січень 1919 року жодної подібної географічної чи політичної одиниці просто не існувало. Не було тоді й Карпатської України — цей термін виник лише наприкінці 1938 року, а офіційного державного статусу набув взагалі 15 березня 1939 року.
В реальному історичному контексті цей край називався Руська Крайна. Він був невіддільною частиною Угорського Королівства, а його тогочасні межі абсолютно не збігалися з контурами сучасної Закарпатської області. Спробуймо розібратися без міфів та романтизації, чому цей період став точкою кипіння для регіону та як вирішувалася доля місцевих жителів.
Міф про Хуст і п’ять векторів вибору
У багатьох популярних статтях Народні збори в Хусті, які пройшли 21 січня 1919 року, змальовують як єдине, монолітне та вирішальне волевиявлення всього населення. Проте критичний аналіз джерел демонструє значно складнішу картину. Хустський конгрес був лише одним із п’яти різних зібрань, які відбувалися по всьому краю, де панував повний політичний плюралізм та хаос після розпаду Австро-Угорщини.
Хустські збори справді вважаються найбільш представницькими, але з юридичного погляду вони відображали волю переважно Марамороського комітату (одного з семи традиційних угорських округів регіону). Вони не могли одноосібно вирішувати долю всієї Руської Крайни.
Погляди тодішніх еліт розділилися за п’ятьма різними векторами:
3 Народні ради категорично висловилися за приєднання до Чехословаччини;
1 Народна рада бачила майбутнє краю виключно в межах автономії у складі Угорського Королівства;
1 Народна рада (саме в Хусті) проголосувала за злуку з Українською Народоною Республікою (УНР).
Проте навіть у цьому проукраїнському рішенні є факт, на який автори підручників рідко звертають увагу: головною та обов’язковою умовою потенційного входження Руської Країни до складу УНР було офіційне надання краєві статусу широкої адміністративної автономії.
Ужгородський компроміс: чому Чехословаччина?
Оскільки політичні вектори тягнули край у різні боки, а ситуація в самій УНР через наступ більшовиків стрімко погіршувалася, лідери місцевих громад шукали найбільш стабільну альтернативу. Остаточну крапку в цих тривалих дискусіях поставили збори в Ужгороді, які відбулися 8 травня 1919 року.
Це рішення стало результатом компромісу між представниками абсолютно всіх 7 комітатів. Понад 100 повноважних делегатів об’єдналися в Центральну Руську Народну Раду і одностайно проголосували за входження до складу Чехословацької Республіки. На той момент Прага пропонувала найкращі гарантії безпеки, демократичного розвитку та економічної стабільності.
Підкарпатська Русь на карті світу та в кулуарах Ліги Націй
Новий політичний та юридичний статус краю був чітко зафіксований на найвищому міжнародному рівні. Після Першої світової війни європейські кордони перекроювалися в межах Версальської системи. Тоді був укладений знаменитий Тріанонський мирний договір, який офіційно закріпив за регіоном назву Підкарпатська Русь.
Саме це найменування — і жодне інше — стало єдиним легітимним суб’єктом міжнародного права. Його послідовно використовували у всіх офіційних документах та звітах Ліги Націй (тогочасного аналога сучасної ООН).
Ця ж назва була суворо зафіксована у внутрішньому законодавстві новоствореної союзної держави:
У першій Конституції Чехословаччини, ухваленій у лютому 1920 року, край згадується виключно як Підкарпатська Русь.
Навіть через вісімнадцять років, в оновленому конституційному законі Чехословаччини від листопада 1938 року, попри всі геополітичні шторми в Європі, офіційною назвою залишалася саме Підкарпатська Русь, а не Карпатська Україна.
Таким чином, історія Закарпаття 1919-1939 роки — це не лінійний шлях, а складна дипломатична боротьба, де геополітичний прагматизм зрештою переміг романтичні гасла, подарувавши краєві двадцять років відносної стабільності у міжвоєнній Європі.
Станіслав Ганькович, ГО “Наохтема в рокаши”
