Правда і міф про останнього командира УПА «генерала» Василя Кука
Історія українського національно-визвольного руху середини XX століття досі залишається полем запеклих дискусій, де реальні факти часто переплітаються з міфами, ідеологічними нашаруваннями та свідомими маніпуляціями спецслужб. Однією з найсуперечливіших, але водночас наймасштабніших постатей цієї епохи є Василь Кук — людина, яка очолила підпілля після загибелі Романа Шухевича і стала фінальним акордом організованого збройного спротиву.
Постать Кука викликає безліч запитань як у професійних дослідників, так і у звичайних громадян. Чому лідер збройного підпілля, за яким роками полювали найкращі оперативники СРСР, не був розстріляний, а натомість отримав свободу, квартиру в Києві та можливість займатися науковою діяльністю? Де пролягає межа між вимушеним компромісом заради виживання та свідомою співпрацею з ворогом? Це складна історія, яка не навчається в школі чи розкриває таємниці через призму радянських спецслужб, залишаючи по собі глибокі шрами на тілі національної пам’яті.
Хто такий Василь Кук: шлях від революціонера до керівника підпілля
Василь Кук (1913–2007) прожив довге й надзвичайно насичене життя. Його підпільна одіссея розпочалася задовго до Другої світової війни. Він став першим серед керівного складу ОУН, хто повністю порвав із легальним життям і перейшов на нелегальне становище ще у 1937 році. Протягом наступних 17 років цей чоловік успішно переховувався від трьох репресивних режимів: польської дефензиви, німецького гестапо та радянського МДБ-КҐБ.
Географія його діяльності вражає: Львівщина, Тернопільщина, Волинь, а в роки німецької окупації — тривалі та небезпечні рейди на Київщину, Дніпропетровщину та Черкащину, де він очолював ОУН на Південноукраїнських землях. Кук не просто ховався у лісових масивах — він проявив себе як блискучий організатор, публіцист та ідеолог. Він керував створенням підпільних друкарень, розробляв тактичні інструкції та очолював бойові підрозділи. Коли у березні 1950 року в бою під Білогорщею загинув Роман Шухевич, саме Василь Кук перебрав на себе повноваження Головного командира УПА та Голови Проводу ОУН в Україні. Проте часи змінилися: підпілля знекровлювалося, зв’язки розривалися, а кільце чекістської облоги стискалося дедалі щільніше.
Розколи та внутрішні суперечності: НВРО та УГВР
Критичний аналіз біографії Василя Кука неможливий без розуміння глибоких внутрішніх розколів та ідеологічних шукань всередині самої ОУН. Попри сучасний міф про абсолютну монолітність націоналістичного руху, реальність була набагато складнішою. Вперше Кук по-справжньому гучно заявив про свої амбіції та бачення стратегії на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН у лютому 1943 року. Саме за його ініціативою та за підтримки однодумців від фактичного керівництва організацією було усунуто Миколу Лебедя, який виконував обов’язки провідника після арешту Степана Бандери. Натомість було створено Бюро Проводу ОУН, де ключову роль відігравав Роман Шухевич як «перший між рівними», разом із «Тарасом» (Дмитром Майівським) та «Дніпровим» (Ростиславом Волошиним).
Проте розходження у поглядах на майбутнє боротьби продовжували загострюватися. У середині 1944 року, коли стало зрозуміло, що радянські війська остаточно повертаються в Західну Україну, група членів Центрального Проводу ОУН фактично відкололася від Шухевича. Вони створили альтернативну структуру — Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО), лідером якої став саме Василь Кук. Метою НВРО була спроба відійти від вузькопартійних націоналістичних гасел та залучити до боротьби ширші верстви населення, незадоволені радянською системою, включно зі східними українцями.
Через нетривалий час НВРО розпустили, усвідомивши згубність дроблення сил перед обличчям тотального ворога. Замість неї було сформовано Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) — підпільний парламент, який мав репрезентувати всі антимосковські сили в Україні, демонструючи демократичну трансформацію руху.
Проте після закінчення Другої світової війни та початку Холодної війни закордонні частини УГВР опинилися під безпосереднім кураторством та «дахом» спецслужб США та Великої Британії, що перетворило підпільну мережу в Україні на об’єкт геополітичних ігор.
Спецоперація «Западня»: як КҐБ полював на «Леміша»
Навесні 1954 року в Москві відбулася реформа органів безпеки — було створено КҐБ (Комітет державної безпеки) під керівництвом Івана Сєрова. Для Сєрова, який починав свою кар’єру в Україні та особисто організовував перші хвилі депортацій і репресій, ліквідація залишків оунівського підпілля та арешт його лідера були справою особистої честі.
Розробка заходів із затримання Кука, який діяв під псевдонімом «Леміш», отримала кодову назву спецоперація «Западня». Реалізацією плану займалися фахівці 1-го відділу 4-го управління КҐБ УРСР на чолі з П. Свердловим та його заступником з оперативної роботи Г. Клименком. Чекісти розуміли, що взяти Кука звичайними військовими облавами неможливо — потрібна була тонка, цинічна агентурна гра.
Ключовою фігурою в операції став захоплений роком раніше зв’язковий керівника підпілля на псевдо «Юрко». Після тривалої та жорсткої психологічної обробки чекісти зламали його, перетворивши на спецагента «Богуна». Був розроблений детальний план: агентурно-бойова група у складі спецагентів «Карпа», «Жарова» та «Богуна» вирушила до спеціально обладнаного бункера-пастки під назвою «Почекальня» у Кругові на Золочівщині (Львівська область). Агенти понад місяць жили під землею, імітуючи діяльність реального підпільного пункту зв’язку.
20 травня 1954 року Василь Кук разом із дружиною Уляною Крюченко («Оксаною») та двома охоронцями залишив зимову криївку й рушив у напрямку Волині. Просування було виснажливим — Кук почувався погано, а кількаденні весняні грози перетворили дороги на суцільне болото. Лише на четверту добу, о 4 годині ранку 23 травня, знесилені підпільники дісталися проміжного пункту в селі Вирлів Зборівського району Тернопільської області.
Коли Кук підійшов до входу в бункер і подав умовний сигнал, його зустрів агент Турченяк, який діяв чітко за легендою. Переконавши командира, що навколо все спокійно, Турченяк спустив подружжя в криївку. У цей момент спецагент «Жаров» за допомогою таємно встановленого апарату радіосигналізації «Тривога» миттєво сповістив оперативну групу КҐБ про прибуття об’єкта. За лічені хвилини «Леміш» та його дружина були обеззброєні та зв’язані спецагентами «Карпом» та «Жаровим».
«Одразу думаєш, як можна покінчити з собою, — згадував згодом цей страшний момент сам Василь Кук. — Маєш зв’язані руки. Тому агентові кажу: “Дай мені револьвер, візьми собі гроші”».
Проте колишні побратими, які стали зрадниками, не залишили йому жодного шансу на смерть. Невдовзі на місце прибула літаком опергрупа, і затриманих терміново доправили до Києва. Поруч із Куком завжди перебувало мінімум двоє чекістів, що виключало будь-яку можливість самогубства — навіть спробу розігнатися і розбити голову об кант муру.
Феномен виживання: чому Стельмащука розстріляли, а Кука помилували?
Тут ми підходимо до головного питання, яке викликає найбільше критичних зауважень та підозр у біографії Кука. Для порівняння варто згадати долю іншого відомого діяча підпілля — Юрія Стельмащука («Рудого»), колишнього командира ВО «Турів». У січні 1945 року тяжкохворого на тиф, непритомного Стельмащука виявили та затримали радянські спецслужби. Попри допити, він виявився міцним горішком, відмовився від системної співпраці з органами й не видав ключових таємниць. Результат був передбачуваним для радянської каральної машини: 6 серпня 1945 року його засудили до розстрілу, а 5 жовтня вирок виконали.
Чому ж радянська влада, яка безжально знищувала навіть дрібних помічників повстанців, виявила таку дивовижну «гуманність» до самого Головного командира УПА? Чому незначний за рангом Стельмащук пішов під кулі, а керівник усього підпілля не лише вижив, а й опинився на волі під наглядом? Відповідь криється у зміні стратегії КҐБ. У 1954 році ліквідувати Кука фізично означало зробити з нього мученика та символ для майбутніх поколінь. Радянському керівництву було потрібно дещо інше — морально зламати лідера, змусити його визнати поразку і його руками остаточно дискредитувати та ліквідувати визвольний рух.
«Золота клітка» на Нивках та «Відкритий лист»: співпраця чи тонкий розрахунок?
Справа Кука з самого початку була засекречена на найвищому рівні. У слідчих документах затримані проходили під номерами: Василь Кук — «об’єкт №300», дружина Уляна — «№88». Слідчу групу очолив начальник слідчого відділу КДБ УРСР полковник Пивоварець. Спецслужби робили все, щоб у суспільстві та серед закордонного українства зберігалося враження, ніби «Леміш» досі перебуває у розшуку та керує залишками боївок.
Вже на перших допитах Кук почав давати розгорнуті свідчення. Він детально описав внутрішню структуру ОУН, дав вичерпні характеристики на керівників підпілля, що залишалися на волі, розкрив канали зв’язку із закордонними центрами та розвідками Великої Британії (МІ-6) та США (ЦРУ). Більше того, Кук власноруч написав детальний «трактат» — інструкцію для радянських органів щодо ліквідації залишків підпілля.
У листопаді 1954 року він особисто вказав чекістам точні місця на території Рогатинського району, де в залізобетонних бідонах були закопані архіви Проводу: шифри, адреси, коди для кореспонденції із закордоном та списки провідників. За таку «зразкову та конструктивну» поведінку режим віддячив Куку особливими привілеями:
Подружжю дозволили проживати разом у камері, де спеціально встановили телевізор та радіоточку.
Зі сталінського заслання достроково повернули його літніх батьків.
Кук написав розлогу «Декларацію про політичне визнання перемоги радянської влади над підпіллям».
Згодом умови утримання стали ще більш парадоксальними. Подружжя перевели з в’язниці КҐБ до окремого затишного особняка на київських Нивках. Це була класична «золота клітка»: повне матеріальне забезпечення, відносний комфорт, але під цілодобовим та тотальним візуальним та технічним наглядом оперативників. Так минуло шість років.
Радянський історик із чекістським професійним минулим
Розв’язка цієї оперативної гри настала у 1960 році. 14 липня, за клопотанням керівництва КҐБ УРСР, указом Президії Верховної Ради СРСР Василь Кук та його дружина були офіційно помилувані та звільнені від будь-якої кримінальної відповідальності. На них формально поширили дію указу від 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни».
21 липня 1960 року подружжя залишило стіни ізолятора, їм повернули всі особисті речі та гроші, вилучені під час арешту. А вже 19 вересня того ж року Василь Кук виступив по республіканському радіо із відомим «Зверненням до всіх українців, що живуть за кордоном». Одночасно радянські спецслужби офіційно оголосили, що всі ці роки вони вели успішні радіоігри із Закордонними частинами ОУН (ЗЧ ОУН) та Закордонним представництвом УГВР (ЗПУГВР), згодовуючи західним розвідкам ретельно підготовлену КҐБ дезінформацію від імені вигаданого «діючого підпілля».
Ця заява шокувала ЦРУ, МІ-6 та лідерів еміграції — Ярослава Стецька та Миколу Лебедя. Того ж року в Києві окремою брошурою вийшов «Відкритий лист Василя Кука…», де колишній командир публічно зрікався свого минулого, жорстко засуджував «криваві та безперспективні» методи боротьби ОУН-УПА й закликав еміграцію припинити антирадянську діяльність та визнати УРСР як законну державу українського народу. Його послання завершувалося словами:
«Друзі! Не зв’язуйтеся ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах».
Усі чекісти, причетні до реалізації цієї багатовекторної операції, отримали високі державні нагороди та ордени. Самому ж Куку радянська влада виділила чималу на той час суму — 1000 карбованців на придбання домашнього господарства та облаштування життя.
Далі доля колишнього «Леміша» розвивалася дивовижно гладко для радянської системи. У 1964 році за безпосереднього сприяння та дозволу КҐБ Василь Кук без жодних перешкод отримує диплом про вищу освіту, заочно закінчивши історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Відразу після цього він стає старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву в Києві, а згодом переходить на аналогічну престижну посаду в Інституті історії Академії наук УРСР. Навіть у часи жорстких брежнєвських чисток та усунення Петра Шелеста Кук залишався недоторканним для репресій, хоча й перебував під постійним наглядом «органів».
Аналітичний підсумок: ким був Василь Кук?
Життя Василя Кука після 1954 року — це не просто біографія окремої людини, це дзеркало трагедії всього покоління. Намагаючись дати об’єктивну оцінку його діям, дослідники та історики розділилися на два табори. Для одних він залишається незламним командиром, який у нелюдських умовах зумів зберегти життя, не піддався на повну ліквідацію своєї особистості й переграв систему, дочекавшись незалежності України у 1991 році. Для інших — його капітуляція, видача шифрів, написання інструкцій для КҐБ та публічні засудження по радіо стали актом зради, який перекреслив роки героїчної боротьби тисяч рядових повстанців.
Сьогодні кожен зацікавлений дослідник, журналіст чи політик може самостійно перевірити факти цієї заплутаної справи, звернувшись до першоджерел. Усі ці документи зараз відкриті та зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ):
Фонд 2, опис 4, справа 12, томи 1–5 (матеріали оперативної розробки та спостереження).
Фонд 6, справа 51895 (кримінальна справа Василя Кука та його дружини).
Аналізуючи ці архівні фоліанти, стає зрозуміло, що правда про останнього командира не є чорно-білою. Це історія про колосальний тиск тоталітарної машини, про складні компроміси, де ціною була не лише власна голова, а й життя близьких, та про велику геополітичну гру, де люди часто ставали лише фігурами на шахівниці спецслужб. Василь Кук пішов із життя у 2007 році в незалежній Україні, забравши із собою частину таємниць, які вже ніколи не будуть розкриті до кінця.
Степан Сікора
