САНКЦІЇ ЧИ СПЕЦОПЕРАЦІЯ? ХТО І НАВІЩО ГОТУЄ «ВИХІД СУХИМИ З ВОДИ» ДЛЯ МІНДІЧА ТА ЦУКЕРМАНА?
Останніми днями українське суспільство, вітчизняна медіаспільнота та професійне середовище юристів бурхливо обговорюють резонансні події довкола оскарження у Верховному Суді рішень Ради національної безпеки і оборони України. Мова йде про санкції проти Міндіча та Цукермана, введені у дію відповідними указами Президента. Що більше деталей цієї заплутаної історії випливає на поверхню, то більше незручних, гострих і відверто компрометуючих запитань виникає до правоохоронної та судової систем нашої держави. Чи справді перед нами безкомпромісне очищення системи та реальна боротьба з топ-корупцією, чи ми є свідками чергової тонкої кулуарної гри та політичної вистави? Суспільство вимагає прозорості, але натомість отримує складні юридичні ребуси.
Дивна математика Радбезу: чому лише три роки?
Передусім, глибокий подив викликають безпосередні терміни обмежень, які були застосовані до ключових фігурантів розслідувань. Якщо детально проаналізувати масштаб публічно озвучених у незалежних ЗМІ звинувачень, що стосуються багатомільйонних корупційних ризиків, то персональні санкції РНБО строком на три роки виглядають щонайменше специфічно та підозріло. Вони видаються відверто м’якими та символічними, особливо якщо порівнювати їх з іншими нещодавніми рішеннями Радбезу. Наприклад, щодо колишнього керівника Офісу Президента Андрія Богдана аналогічні обмеження запровадили аж на 10 років, хоча масштаб суспільного резонансу там був дещо іншим.
Водночас медійні розслідування та офіційні релізи антикорупційних органів малюють куди серйознішу кримінальну картину. Фігурантів відкрито пов’язують із гучною справою про масштабне розкрадання та “відмивання” тіньових коштів в енергетичному гіганті “Енергоатом”, де суми збитків та корупційні схеми просто вражають уяву пересічних громадян. Не менш резонансною є так звана спецоперація або справа Мідаса, в межах якої детективи НАБУ і САП провели понад 70 масштабних обшуків у київських бек-офісах. Величезні масштаби впливу фігурантів на стратегічні державні підприємства, фінансові потоки та зв’язки з найвищими владними кабінетами змушують багатьох експертів сумніватися у щирості дій Банкової. Логічно виникає питання: а чи не є такий короткий термін санкцій елементом значно глибшої політико-юридичної комбінації, створеної для відведення очей?
Ізраїльський притулок та юридичні лазівки
Демонструючи для суспільства та міжнародних партнерів ілюзію безкомпромісної боротьби, влада намагається створити видимість жорсткого дистанціювання від людей із власного близького оточення. Проте юридичний бік цієї конструкції викликає тотальний скепсис у юристів. Обидва бізнесмени мають офіційне паспортне громадянство іншої держави, і наразі Тимур Міндіч перебуває в Ізраїлі, куди він та його бізнес-партнер поспіхом виїхали ще до моменту офіційного вручення їм підозр від НАБУ.
З огляду на це, перспектива їхнього реального притягнення до кримінальної відповідальності чи фізичної екстрадиції в Україну виглядає вкрай примарною та малоймовірною. Навіть попри те, що Офіс Генерального прокурора скерував офіційні запити, а правоохоронці передали документи до Інтерполу для оголошення осіб у міжнародний розшук, реальних судових вироків досі немає. Якщо санкційні укази спочатку мають юридично вразливу конструкцію, їх скасування в судовому порядку є лише питанням часу. Тоді ініціатори процесу зможуть просто безпорадно розвести руками, посилаючись на вердикт незалежного суду, а фігуранти фактично вийдуть сухими з води без жодних фінансових чи репутаційних втрат.
Позови до Верховного Суду: імітація чи реальний розрахунок?
Ці суспільні побоювання повністю підтверджуються останніми новинами з судових залів країни. У травні 2026 року стало відомо, що колишні бізнес-партнери представників влади перейшли у рішучий юридичний наступ. Спочатку позовну заяву до Касаційного адміністративного суду зареєстрував Міндіч, а вже наступного дня його колега Олександр Цукерман подав позов проти Зеленського, вимагаючи повністю скасувати указ про персональні обмеження. Позивачі відкрито заявляють у коментарях провідним журналістам, що категорично не згодні зі звинуваченнями й оскаржують рішення Радбезу, оскільки вважають їх незаконними.
Зараз ці позови перебувають на етапі призначення складу суддів у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду. Громадяни з глибоким напруженням спостерігають за цим процесом. Що це — реальна спроба захистити свої права чи заздалегідь розписаний політичний сценарій? Рівень недовіри громадян до правоохоронної системи та судів сьогодні настільки високий, що версія про красиву політичну декорацію для замилювання очей західним донорам виглядає цілком реальною. Поки тривають суди, активи залишаються заблокованими лише формально, а реального покарання за топ-корупцію ніхто не несе.
Шановні друзі та читачі! А як вважаєте ви? Чи є санкції у цій заплутаній історії реальним інструментом боротьби з корупцією, чи все ж ми спостерігаємо за черговою театральною виставою для суспільства? Поділіться своєю думкою у коментарях нижче.
Михайло Рябець
