Вони були карпаторусинами: ті, хто пробував зробити з Московії цивілізовану державу
Закарпаття в різні часи мало різні назви. У складі Першої Чехословацької Республіки воно було Підкарпатською Руссю. А ще раніше називалося Угорською Руссю, оскільки століттями входило до складу угорських земель. Було воно і жупою, і комітатом, і Рутенією, і Руською Країною, і Карпатською Україною, і провінцією, і автономією, і навіть кілька годин — вільною державою. Багатостраждальна й складна історія нашого краю навчила людей терпимості, людяності, товариськості та великої працелюбності.
У різні історичні періоди наша земля дала світові багато відомих людей. Але в більшості випадків наші земляки, русини, творили історію інших країн, а не рідного краю. І ще один цікавий момент: серед відомих русинів немає жодного загарбника чи завойовника. Це були переважно вчені: юристи, економісти, фізики, дипломати тощо.
Іван Зейкан: наставник імператорів та видатний дипломат
Деякі історики стверджують, що Петро I змінив назву з Московії на Росію під впливом наших земляків — русинів, яких цар запрошував з Європи для проведення своїх реформ. Можливо, так воно і було. Та розмова про інше — про русинів, які зробили помітний внесок у розвиток науки та культури.
Першим у цьому довгому ряду стоїть дипломат Іван Зейкан (1670–1739) — наставник царевича Петра II. Він народився 1670 року в селі Імстичево Іршавського району нинішньої Закарпатської області. Виїхавши рано з дому, жив у Львові, Празі, Відні та Регенсбурзі. Досконало знав філософію, латину, німецьку, французьку, угорську та слов’янські мови.
У 1697 році в Європу прибуло так зване «Велике посольство» на чолі з молодим царем Петром. Під час перебування посольства у Відні Іван Зейкан звернувся до государя з проханням. У «Записках» посольства це описано так:
«17 липня 1697 року бив чолом Великому Государю, а великим і повноважним послам подав чолобитну студент Іван Зейкан, щоб йому бути при них… латинської мови перекладачем… а вчився по-слов’янськи і по-латині років з дев’яти і слухав філософію в академіях у Празі, Регенсбурзі та Відні, і вміє перекладати з латинської на слов’янську досконало…».
Зейкана вислухали прихильно, і вже за місяць він отримав серйозне дипломатичне доручення на переговорах між Туреччиною та Священною лігою (Росією, Австрією, Польщею та Венецією).
Аж до 1727 року він сумлінно служив при дворі. Зейкан був наставником і гувернером двоюрідних братів Петра I — Олександра та Івана Наришкіних, а пізніше — онука государя. Авторитет русина в очах імператора був настільки високим, що 17 травня 1722 року Петро I особисто звернувся до нього з листом:
«Пане Зейкан! Оскільки настав час учити внука нашого, знаючи ваше мистецтво в такій справі та добру вашу совість, призначаємо вас до того…».
Після смерті Петра I у країні почалися палацові перевороти, і Зейкан потрапив в опалу. Його майно конфіскували, а самого вислали до Угорщини. 10 липня 1727 року він виїхав до Підкарпатської Русі, давши розписку, що не писатиме нічого проти Росії. Пізніше він намагався повернутися, але оскільки Угорщина тоді була частиною Австрії, йому відмовили.
Іван Зейкан оселився у селі Карачин на Виноградівщині. Останні роки його життя оповиті таємницею. Відомо, що перед від’їздом він відправив синів до Угорщини бочки з золотом та сріблом, які нібито воєвода Дмитро Рац сховав у маєтку графа Каролі. Однак після повернення Зейкана Рац відмовився віддавати скарб. Судовий процес перервала смерть Зейкана. Де похований видатний дипломат — невідомо, як і те, який вигляд він мав, адже портретів не збереглося.
Петро Лодій: філософ, юрист та просвітник
Другим у нашому списку є юрист і філософ Петро Лодій (1764–1829). Цей «карпаторос», як у Росії називали русинів, був професором філософії у Львові та Кракові. Під час відкриття Педагогічного інституту в Петербурзі (1803 р.) його запросили очолити кафедру логіки, метафізики та моральної філософії.
Народився Петро Лодій у селі Збой (Zboj) Земплинського комітату (нині — Словаччина, неподалік кордону із Закарпаттям). Він походив із родини греко-католицького священника Дмитра Лодія. Шкільну освіту здобув у Мукачеві, потім навчався у Великому Варадині, Ужгороді та Львові. У 1787 році закінчив Львівський університет.
Лодій зробив величезний внесок у розвиток наукової термінології, переклавши підручник Христіана Баумейстера на русинську мову. Крім філософії, він викладав математику та нумізматику. У 1799 році Лодій навіть склав оду на честь генерала Суворова, коли той проходив через Львів.
Згодом Лодій переїхав до Кракова, а потім — до Санкт-Петербурга, де став деканом філософсько-юридичного факультету університету та директором Комерційного училища. Він видав фундаментальні праці з логіки та права, проте через свої ліберальні погляди та захист незалежності філософії від богослов’я потрапив під тиск цензури. Його усунули від викладання, а студентам заборонили вивчати його підручники.
Помер Петро Лодій у 1829 році. Цікаво, що його нащадки стали відомими оперними співаками. У Львові пам’ять про нього вшанували у 1992 році, назвавши на його честь вулицю.
Михайло Балудянський: «Бжезинський» ХІХ століття та ректор університету
Третє місце посідає Михайло Балудянський (1769–1847), вплив якого на політику імперії історики порівнюють із роллю Збігнєва Бжезинського в США. Балудянський був першим ректором Петербурзького університету та одним із засновників Київського університету св. Володимира (зараз імені Тараса Шевченка).
Він народився у Вишній Олшаві (нині Словаччина) в родині священника. Освіту здобув у Кошице, Відні та Будапешті, ставши доктором права. На його світогляд вплинули ідеї Адама Сміта та Французької революції. Через участь у якобінському русі він був змушений покинути Будапешт.
За рекомендацією Івана Орлая Балудянського запросили до Росії. Він став вихователем майбутнього імператора Миколи I. На посаді ректора університету він домігся демократизації навчання. Балудянський також працював над реформою фінансової системи та новим кодексом законів, за що отримав звання сенатора.
Попри успішну кар’єру, він зберігав лише епізодичні контакти з батьківщиною, але його досягнення залишаються предметом гордості для русинів. У 2010 році в Петербурзі йому було відкрито пам’ятну дошку на його честь.
Іван Орлай, Василь Кукольник та Ігор Грабар: інтелектуальна еліта
Не можна оминути увагою й інших видатних постатей:
Іван Орлай (1770–1829) — лейб-хірург, академік, директор Ніжинської гімназії (де вчив Миколу Гоголя). Автор «Короткої історії про Карпаторосію».
Василь Кукольник (1765–1821) — уродженець Мукачева, фізик та юрист. Викладав право великим князям. Його син Нестор став відомим письменником.
Ігор Грабар (1871–1960) — легендарний художник та мистецтвознавець, багаторічний очільник Третьяковської галереї. Його брат Костянтин Грабар був останнім губернатором Підкарпатської Русі (1935-1938)
Усіх цих людей об’єднує походження — вони були підкарпатськими русинами. Хоча в довідниках їх часто записують як угорців чи австрійців, їхнє коріння — у Закарпатті.
У ті часи цей край називали «чорною Африкою Європи» через бідність, але саме цей дефіцит ресурсів породив максимум духу. Кращі сини нинішнього Закарпаття ризикнули вирушити на північ і завдяки таланту увійшли до світової інтелектуальної еліти та приклали немало зусиль для того, щоб зробити з Московії цивілізовану державу.
Станіслав Ганькович, голова ГО “Наохтема в рокаши”
