ЯК «ЗЕМЛІ РУСИНІВ НА ПІВДЕНЬ ВІД КАРПАТ» СТАЛИ ПІДКАРПАТСЬКОЮ РУССЮ. Ч.4

ТОВАРИСТВО ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДУХНОВИЧА

Беззмінним головою товариства імені Олександра Духновича, тобто національного товариства русинів Підкарпатської Русі, був греко-католицький священник Євменій Сабов — професор Ужгородської русинської гімназії, яка готувала вчителів для русинських шкіл.

У період панування Угорщини він написав і видав підручник для русинів під назвою «Руська граматика і читанка для вивчення угро-руської літературної мови».

Після приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини Е. Сабов удосконалив її і в 1923 році видав під назвою «Граматика руської мови для середніх навчальних закладів Підкарпатської Русі».

Членами головної ради (правління) товариства імені О. Духновича були Стефан Фенцик і Юлій Гаджега — греко-католицькі священники і професори Ужгородської богословської та Ужгородської русинської учительської семінарій, а також адвокати І. Камінський, М. Бескид, О. Бескид та інші. Наукова діяльність товариства ім. О. Духновича зосередилася на питаннях історії, культури та мови русинського народу. Написана русофілом І. Камінським (який у Першу світову війну потрапив у російський полон і там вивчив російську мову) програма товариства імені А. Духновича була спрямована на «культурное развитие проживающего в пределах республики русского народа, а прежде всего воспитаніе его въ нравственном и политическомъ русском дусі, исключая всякую политическую діятельность».

 ВЧИТЕЛЬСЬКЕ СПІВТОВАРИСТВО ТА ПАМ’ЯТНИКИ ДУХНОВИЧУ

Для боротьби як з українізацією, так і з русифікацією русинські вчителі в 1925 році створили Вчительське Співтовариство, яке очолив В. Шпеник. Його членами були відомі русинські педагоги І. Жупан, А. Карабелеш, І. Керча, М. Грицак та інші. На зібрані товариством ім. О. Духновича кошти були встановлені пам’ятники О. Духновичу в Севлюші (1925), Ужгороді (1929) та Хусті (1931).

ЗМІНА ТАКТИКИ ГАЛИЧАН ТА РОЛЬ АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

Усвідомивши неминучість свого фіаско в українізації русинів, галичани змінили тактику дій. Вони стали переманювати на свій бік русинських лідерів, нестійких перед спокусою звеличення і вихваляння їх заслуг. Серед таких лідерів особливо виділявся Августин Волошин.

Вчений історик С. Білак у своїх працях стверджував, що педагогічна діяльність А. Волошина, а також зміст його книг і статей при угорському пануванні зводилися до того, що русини — «автохтонний народ, який більше належить до слов’ян Західної Європи, ніж до слов’ян на сході від Карпат». Після приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини А. Волошин редагував газету «Свобода», яка виходила русинською мовою. У ній стверджувалося, що русинська нація окрема, тобто не українська. У свою чергу цьому вчили в школах, гімназіях і семінаріях русинські педагоги. Наприклад, професор Ужгородської богословської семінарії Василь Гаджега, делегат з’їзду русинів Угорщини, який відбувся 21 лютого 1919 року в Хусті, це стверджував у роботах «Вплив реформаторства на підкарпатських русинів», «Доповнення до історії русинів і русинських церков» та інших.

З 1916 року А. Волошин був директором Ужгородської русинської учительської семінарії для юнаків, а за сумісництвом викладав в Ужгородській русинській учительській семінарії для дівчат і Ужгородській богословській греко-католицькій, тобто русинській, семінарії. Тому в А. Волошина було дуже багато особисто знайомих йому випускників цих семінарій, які працювали майже в кожному селі Підкарпатської Русі якщо не вчителем, то священником.

У той час священник і вчитель користувалися у населення великою повагою і авторитетом. Через них, а також через свої підручники і книги А. Волошин мав великий вплив на населення Підкарпатської Русі.

В газеті «Свобода», яку видавав А. Волошин, він пропагував, що русини — окрема від українців нація, і доводив, що русинська мова ближча до словацької, ніж до української.

ПЕРЕОРІЄНТАЦІЯ АВГУСТИНА ВОЛОШИНА

Тому лідери українських політемігрантів з Галичини поставили перед собою завдання якщо не переманити, то нейтралізувати А. Волошина як одного з головних на той час ідеологів русинів. З цією метою галичанин В. Бирчак, родом із міста Стрий, написав і видав роботу, яка вихваляла А. Волошина під назвою «Августин Волошин. Його життя і діяльність», видану в 1924 році (Уніо, Ужгород) окремою брошурою. У ній зазначено: «Августин Волошин не просто Русин, а свідомий Русин, який працює над підняттям русинського духу і русинської свідомості не тільки в собі, а й в інших». Переконавшись у тому, що А. Волошин любить вихваляння і звеличення, І. Панькевич нерідко писав і публікував від його імені статті української орієнтації, а потім — і відверто русофобської.

В результаті А. Волошин, ображений на Прагу за ненадання йому посади губернатора, став захищати галичан від критики з боку русинських лідерів, поступово перетворюючись під їх впливом в антирусина. З цієї причини А. Волошин почав втрачати авторитет серед русинів. Він вирішив на час змінити місце проживання — стати депутатом парламенту ЧСР і таким чином виїхати жити в Прагу. З цією метою він перейменував очолювану ним Русинську партію хліборобів у Республіканську християнсько-народну партію в надії, що християни Підкарпатської Русі на виборах 1925 року до парламенту ЧСР віддадуть за нього більше голосів. Однак русини віддали за А. Волошина всього 4296 (2,8 %) голосів виборців. У той же час за викладача русинської орієнтації М. Василенка, політемігранта з Наддніпрянської України, було віддано в кілька разів більше голосів.

За законодавством Чехословаччини отримані партією голоси можна було підсумувати і передавати їх на користь одного з кандидатів своєї ж партії. У Празі вирішили передати віддані за М. Василенка голоси А. Волошину з тією метою, щоб Підкарпатську Русь у парламенті ЧСР представляв місцевий русин. Однак навіть у цьому випадку в 1929 і 1935 роках на виборах до парламенту ЧСР за А. Волошина проголосувало відповідно 3,4 і 2,2 % виборців, які взяли участь у виборах. В результаті А. Волошин і сам зрозумів, що як політичний діяч він втратив авторитет серед русинів. Він болісно це переносив і затаїв образу на русинів, остаточно перейшовши в табір політемігрантів з Галичини. Цей перехід для А. Волошина полегшувався тим, що його мати Емілія була зі знатної угорської династії Зомбор. Отже, молодому А. Волошину русинська національність швидше була політичною доцільністю, як І. Франку — українська.

ПЕРЕХІД ОТОЧЕННЯ ВОЛОШИНА В УКРАЇНСЬКИЙ ТАБІР

Природно, багато хто з висуванців А. Волошина і подібно до нього скривджені на Прагу також взяли приклад А. Волошина в переорієнтації з русинської національності в українську. У їх числі (наполовину русини) брати Юлій та Михайло Бращайко (Байор), а також зобов’язані А. Волошину своєю кар’єрою або залежні від нього по роботі Ю. Ревай, В. Гаджега, А. Штефан та інші. А. Штефан і В. Гаджега були професорами в Ужгородській русинській учительській семінарії для юнаків, директором якої був А. Волошин.

За протекцією А. Волошина А. Штефан був призначений директором школи з підготовки працівників торгівлі, яка відкрилася в Ужгороді і була реформована в Мукачівську торгівельну академію. За протекцією А. Волошина А. Штефан залишився її директором і укомплектував її в основному педагогами з Галичини: А. Приходько, І. Трухлий, І. Гірна, О. Голубенко та іншими. Вони створили зі студентів воєнізовану організацію «Пласт».

Затамувавши образу на уряд ЧСР, який нібито не оцінив належним чином заслуги А. Волошина і людей з його оточення, всі вони стали мстити уряду Чехословаччини. Це бумерангом відбивалося на русинській нації і Підкарпатській Русі в цілому.

МУКАЧІВСЬКА ТОРГОВА АКАДЕМІЯ

Тим часом Мукачівська торгова академія під впливом хвалебних дифірамбів політемігрантів з Галичини поступово ставала центром підготовки зі студентів русинської національності «свідомих» українців, які розгорнули боротьбу з земляками-русинами, котрі виступали за збереження національності і мови своїх предків. Серед них вирізнявся Юліан Химинець, який після закінчення цієї академії став особистим секретарем А. Штефана.

У своїх спогадах «Тернистий шлях до України» Ю. Химинець з гіркотою стверджував, що «в першій половині тридцятих років з русинською інтелігенцією Закарпаття важко було навіть говорити про необхідність національної боротьби», тому, що він не розумів, заради чого русинам боротися з русинами.

УКРАЇНІЗАЦІЯ РУСИНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Паралельно зі «скривдженими» політичними лідерами русинів в антирусинське поле діяльності галичан потрапили і русинські письменники. Одним із них був Василь Гренджа з окружного центру Волове (нині — Міжгір’я), який (за його ж словами) у 1913 році, тільки у 20-річному віці, вперше випадково прочитав книжечку «Гайдамаки» українською мовою. У складі австрійської армії він воював на російському фронті, де отримав поранення. Лікувався в Будапешті й писав там вірші русинською мовою, які публікував у редагованій А. Волошиним газеті «Неділя», що видавалася на народній русинській мові в Будапешті. У їх числі: «Люби рідних мову», «Русин», «Руська мати породила» та інші.

В. Пачовський, головний шкільний інспектор у шкільному відділі Підкарпаторусинського краю, переклав вірші В. Гренджі з русинської мови на українську. Потім у 1922 році виставив їх у конкурсі кращих віршів на шкільну тематику, що проходив в Ужгороді. В результаті русинські вірші В. Гренджі, на той час редактора і видавця журналу «Русин», стали українськими. За протекцією В. Пачовського їм була присуджена 2-га премія з відповідним гонораром. Потім на кошти русинського шкільного відділу ці вірші В. Гренджі в 1923 році були видані окремою збіркою «Квіти з терену» під літературним псевдонімом Гренджа-Донський. До неї увійшло 31 вірш.

В. Гренджа став отримувати за свої вірші відповідну зарплату у вигляді гонорарів: з неоплачуваного русинського поета він став оплачуваним українським поетом. Однак наскільки його перші русинські вірші були українськими, можна судити по нижче наведених з них уривках:

«Люби рідну мову, миле руське слово,

Її не встидайся, за ню бийся в грудь.

 За то рідне слово будь готов до всього

 Та знай, що ти Русин, того не забудь».

 (із вірша «Люби родну мову»)

«Руську душу, руське серце

Она мені дала,

Й відтак гордо свого сина Русином назвала».

 (з вірша «Руська мати породила»)

Львівський поет О. Бабій зазначив, що зміст віршів В. Гренджі «показує, що русин із-за Бескиду потроху стає свідомим українцем».

ВПЛИВ КОМІНТЕРНУ ТА МОСКВИ НА УКРАЇНІЗАЦІЮ

Започаткований галичанами процес українізації русинів зацікавив Москву. Тому на V конгресі Комінтерну, що відбувся 17 червня – 8 липня 1924 року в Москві, багато уваги було приділено «національному визволенню» українців польської Галичини і русинів Підкарпаторусинського краю Чехословаччини.

Конгрес прийняв рішення щодо розгортання всесвітньої революції, початком якої мало стати приєднання до Радянської України українських земель Польщі та Румунії, а також русинських земель Чехословаччини. При цьому русинські землі називалися споконвічно українськими.

Делегатом цього конгресу був інтернаціоналіст І. Мондок, який підтримав його рішення. Однак з таким «поворотом» політики Комінтерну комуністичні партії Чехословаччини і Польщі не погодилися, тому що вона не відповідала державним інтересам Чехословаччини і Польщі. Не відповідала вона і національним інтересам русинів Підкарпаторусинського краю, які бажали і далі перебувати на правах автономної республіки в складі Чехословаччини.

Комуністична партія Чехословаччини далі дискусії з прийнятим на V конгресі Комінтерну рішенням не пішла. Однак на кошти Комінтерну видавалася газета КПЧ «Правда худоби» (бідноти), а її редактор Климент Готвальд отримував зарплату від Комінтерну. Тому залежний від Комінтерну К. Готвальд опублікував статтю з різкою критикою керівництва КПЧ за невиконання рішень V конгресу Комінтерну. У зв’язку з цим у листопаді 1924 року відбувся II з’їзд компартії Чехословаччини, на якому К. Готвальда не обрали до Центрального комітету КПЧ і звільнили з посади редактора газети «Правда худоби». Голова Празької парторганізації І. Гакен був обраний головою ЦК КПЧ.

З метою вивчення питання українізації русинів наприкінці червня 1925 року в Підкарпатську Русь приїхав посол СРСР в Чехословаччині В. Антонов-Овсієнко. Протягом п’яти днів він подорожував як «турист» по Підкарпатській Русі в супроводі І. Мондока. Після цієї «подорожі» ряд комуністів з Підкарпаторусинського краю були направлені по лінії Комінтерну на навчання до Харківського комуністичного університету ім. Артема, який був навчальним центром Комінтерну. У їх числі — Олекса Борканюк, гуцул з Ясіня, столиці «Гуцульської Народної Республіки в Ясіня», а також Б. Кашеляк, Іван Туряниця, Штефан Сікора та інші. У цьому університеті за 2-річною програмою навчання «студенти» навчалися під псевдонімами (вигаданими прізвищами) для ведення підпільної комуністичної діяльності у своїх країнах.

Так, Ш. Сікора навчався під прізвищем Росольський. «Студенти» впродовж навчання отримували громадянство Радянського Союзу, ставали членами ВКП(б) СРСР і давали підписку спецслужбам НКВД про співпрацю в якості секретного агента.

Отже, Харківський комуністичний університет Комінтерну готував фахівців з розпалювання світової революції і захоплення влади комуністами в усьому світі.

І. Мондок і А. Дьезе, 2-й секретар Підкарпаторусинського крайкому КПЧ, у грудні 1925 року були запрошені в місто Харків, у той час столицю України, в якості гостей V з’їзду Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) України [скорочено — ВКП(б)У]. Після з’їзду І. Мондок доповів М. Скрипнику, міністру освіти і одночасно члену Центрального комітету ВКП(б)У, про ситуацію з українізацією русинів. Його доповідь стривожила М. Скрипника, і 3 січня 1926 року в Харкові відбулася за участю І. Мондока секретна нарада членів ЦК ВКП(б)У з питання процесів українізації русинів, які відбуваються в Підкарпатській Русі, і ролі в цьому процесі ЦК КПЧ.

Повернувшись додому, І. Мондок доповів про цю нараду керівництву КПЧ, про що незабаром стало відомо уряду ЧСР. Зрозумівши свою помилку в сприянні українізації русинів, уряд ЧСР почав її виправляти.

В урядовому розпорядженні № 17 від 1926 року (параграф 100) було зазначено, що відповідно до закону № 122 цього ж року кожному русину гарантується право в усіх судах і урядових установах вимагати, щоб їх справи розглядалися, а протоколи велися русинською мовою.

У тому ж році Польща прийняла закон про амністію бійців Українсько-галицької армії, і багато українців Галичини повернулися додому. Однак ті, хто присвятив себе боротьбі з поляками, залишилися в Чехії, а ті, хто присвятив себе боротьбі з русинською нацією і народом, залишилися в Підкарпатській Русі.

Однак план приєднання Підкарпатської Русі до Радянської України вступив у дію.

ПЕРЕКЛАДИ ТА ПРОПАГАНДА З ХАРКОВА

У 1928 році вищезгаданий збірник В. Гренджі був у Харкові перекладений на українську мову і там виданий під назвою «Тернові квіти полонин. Поезії». У ньому стверджувалося, що русини нібито є українцями за національністю, вдень і вночі тільки й мріють про приєднання до України. Тому у вірші «Не продай рідний край» русинів закликали до боротьби проти найбільш демократичної серед країн Європи Чехословаччини наступним чином:

«Остались далі ми рабами,

Свободи справді ще нема!

 Гей, гей, народе мій бездолий,

А доки спатимеш? Вставай!

Святиню нашу розвалили

 Нам честь і правда дорога!

 Вставай в бій за свободу,

Варварські руки ворога».

За цей збірник і заклики до порушення державної цілісності Чехословаччини В. Гренджу влітку 1928 року було притягнуто до кримінальної відповідальності. Однак у суді він доводив, що його вірші неправильно перекладені, і був засуджений лише на три місяці тюремного ув’язнення. Коли В. Гренджа відбував покарання, у Харкові було видано з перекладом на українську мову другу збірку Гренджі-Донського під назвою «Оповідання з Карпатських полонин». За згадані видання уряд Радянської України перерахував В. Гренджі чималий гонорар.

В «Українському історичному журналі» № 3 за 1991 рік стверджувалося: «Станом на 1933 рік тільки по видавництву «Рух» заборгованість становила: В. Винниченку — 10158 руб, спадкоємцям Ів. Франка — 7183 руб, О. Кобилянській — 6037 руб, А. Крушельницькій — 2232 руб». І так далі щодо інших авторів, які проживали в країнах Західної Європи.

Тюремне ув’язнення і гроші з Харкова стали причиною того, що русинський поет і русин за національністю В. Гренджа став українським письменником Гренджа-Донським, «котрий усвідомив» себе українцем за національністю. За завданням з Харкова він намагався видавати журнал під промовистою назвою «Українська земля». Не отримавши на це дозволу, він почав видавати журнал «Наша земля». Однак за українську пропаганду, спрямовану на відторгнення Підкарпатської Русі від Чехословаччини, журнал був закритий. Через гонорари з України у Гренджі-Донського знайшлися послідовники: Боршош (Боршош-Кум’ятський), Ф. Могіш (Боєвір), І. Колос та інші…

Початок читайте:

“Як землі русинів на південь від Карпат” стали Підкарпатською Руссю. Ч. 1

Як землі русинів на південь від Карпат стали Підкарпатською Руссю. Ч. 2

ЯК «ЗЕМЛІ РУСИНІВ НА ПІВДЕНЬ ВІД КАРПАТ» СТАЛИ ПІДКАРПАТСЬКОЮ РУССЮ. Ч.3

Станіслав Ганькович, голова ГО «Наохтема в рокаши»

Далі буде…