ЯК «ЗЕМЛІ РУСИНІВ НА ПІВДЕНЬ ВІД КАРПАТ» СТАЛИ ПІДКАРПАТСЬКОЮ РУССЮ. Ч.3

ДИКТАТ ГАЛИЧАН В СИСТЕМІ ОСВІТИ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ

Диктат галичан в системі освіти викликав з боку русинської інтелігенції не тільки протести, а й вимоги усунути їх від системи освіти.

Щоб припинити спалахнуле обурення русинів проти проведеної галичанами українізації, уряд Чехословаччини 8 червня 1923 року ухвалив постанову про те, що поки Сойм (парламент) автономної республіки Підкарпатська Русь не прийме закон про державну мову, урядовою мовою на території Підкарпаторусинського краю є загальнодержавна, тобто чеська. При цьому не заборонялося впроваджувати українську мову викладання в русинських школах. Користуючись цим, В. Пачовський написав для русинських шкіл «Історію Підкарпатської Русі». За словами В. Пачовського, він «прив’язав» цей підручник до історії Київської Русі та стверджував у ньому, що Підкарпатська Русь нібито входила до складу Київської Русі.

Таким чином, з мовчазної згоди А. Волошина, відділ освіти в особі галичан І. Панькевича, В. Пачовського, В. Бірчака та інших вимагав від учителів русинських шкіл, гімназій і семінарій викладати історію, граматику і літературу за написаними ними підручниками з відверто українським ухилом. Після призначення І. Панькевича в 1924 році директором русинської гімназії, яка відкрилася в Перечині, троє з п’яти директорів русинських гімназій (крім Мукачівської та Хустської) були емігрантами з Галичини. Таким чином, процес українізації русинів у школах було поставлено на «широку ногу».

ПОЗИЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ НТШ ЩОДО РУСИНІВ

Водночас українські вчені «Наукового товариства імені Т. Шевченка» (НТШ) при Львівському університеті однозначно стверджували, що русини – окрема від української політична нація.

Видатний український вчений-етнограф з Галичини академік Володимир Гнатюк (1871–1926), вчений секретар НТШ, вивчав русинів Угорщини. Результати цього дослідження він опублікував у роботах: «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», «Русини Пряшівської єпархії і їх говори». Галичанин Філарет Колесса, теж академік і член НТШ, вивчав у Підкарпатській Русі фольклор і видав кілька збірок. У їх числі – «Руські народні пісні з Подкарпатської Русі».

Разом з В. Гнатюком Львівський університет закінчив Гіядор Стрипський (1875–1946), русин із села Шелестово Мукачівського округу. Він був членом очолюваної В. Гнатюком етнографічної секції НТШ, і свої наукові дослідження «Угорсько-руські літописні записки», «З найстарішої писемності Угорських русинів», «Етнографічний опис Угорської Русі» та інші опублікував у наукових збірниках НТШ.

СТАТТЯ М. БРАЩАЙКА ПРО УКРАЇНСЬКУ ЕМІГРАЦІЮ

М. Бращайко опублікував у виданому В. Ґренджою журналі «Русин» статтю під назвою «Ліквідація української еміграції в Підкарпатській Русі». У ній написано, що 19 серпня 1921 року через Львів в Ужгород приїхав режисер і актор Микола Садовський, син відомого українського драматурга і актора Івана Карпенка-Карого (Тобілевича). Він очолив в Ужгороді русинський театр і поділився з М. Бращайком своїми враженнями про Підкарпатську Русь і глядацьку аудиторію, яка, за словами Садовського, «складається з мадярізованих русинів, яка майже не розуміє українську мову. Інтелігенція галичан – одне сміття, яке з Галичини викинули на це європейське сміттєзвалище. Це сміття чогось хоче, а чого – і саме не знає» (№ 49, 1933 р.).

 ОБ’ЄДНАННЯ ГАЛИЧАН І СТВОРЕННЯ «ПРОСВІТИ»

Немов засліплені і глухі, політемігранти з Галичини не бажали визнавати в боротьбі з русинами ні своїх вчених земляків, ні науку про нації і народи взагалі, ні міжнародне право в цій галузі. Запустивши за допомогою уряду Чехословаччини конвеєр українізації русинських дітей, галичани приступили до українізації русинської інтелігенції.

Як це зазвичай буває і понині, емігранти об’єднуються у свої національні товариства або союзи. Галичани в Підкарпатській Русі об’єдналися, проте не мали свого приміщення для проведення заходів і пішли на непристойну хитрість. Для видимості вони стали допомагати русинам у створенні русинського об’єднання під назвою «Просвіта», а також у будівництві для нього в Ужгороді культурного русинського центру під назвою «Русинський Народний Дім імені А. Духновича». У «Просвіті» був створений спеціальний комітет з питаннями будівництва цього Будинку: К. Грабар (голова), І. Камінський, В. Кофланович та інші. 23 березня 1922 року отримали в Міністерстві внутрішніх справ дозвіл № 15364 – 16ех 1922 строком на шість місяців на право збору коштів для будівництва русинського народного Будинку культури. Потім було виготовлено в друкарні і відправлено від імені керівництва товариства «Просвіта» понад три тисячі листів з проханням про спонсорську допомогу в будівництві «Народного Дому» русинів.

У 1928 році оригінал цього листа опублікував журнал «Підкарпатська Русь» (№ 4), його текст (зі скороченнями) викладено так:

«До всього руського громадянства! Сим маємо честь із радістю подати до відома наших членів і всього руського громадянства, що одну з найважніших цілей, яку собі товариство поставило зараз по своїм основанню в р. 1920, вдалося нам осягнути. Вдалося нам перевести в діло нашу мрію: поставити в Ужгороді пам’ятник воскресіння Підкарпатської Русі, котрий стане осередком нашої народної культури, збірником пам’яток нашої старини і сучасності, вдалося нам приступити до будови «Народного Дому».

«Народний Дім» в Ужгороді вже будується на площі Другета ч. 21. На січень 1928 сей наш дім буде готовий і почне виконувати свою велику задачу в культурному і господарському піднесенні підкарпатських русинів (…) Для цього, що ся культурна палата буде власністю всього русинського народу, для того, що «Народний Дім» буде служити всім русинам, повинно все руське громадянство прийти з поміччю товариству, щоби дім став дійсно якнайскоріше власністю товариства, а тим самим всього руського народу (…) Най кожний дасть і свою найменшу пожертву на «Народний Дім» русинів в Ужгороді.

Др. Юлій Бращайко, Августин Волошин, предсідатель, подпредсідатель, Віктор Желтвай, секретар».

БУДІВНИЦТВО НАРОДНОГО ДОМУ РУСИНІВ В УЖГОРОДІ

Про це будівництво «Народного дому русинів» писали всі місцеві газети і закликали всіх русинів надавати посильну допомогу в його будівництві. Наприклад, редагована і видана А. Волошиним газета «Наука» 31 жовтня 1920 року писала: «Най не буде ні одного Русина чи Русинки, щоби не дали своєї цеголки (кирпича – авт.) на будову всерусинського храму». У той час загальна вартість його будівництва становила 2 559 359 чехословацьких крон.

Комісія з будівництва Народного дому русинів від імені товариства «Просвіта» направила Президенту ЧСР Т. Масарику листа. Його повний текст Августин Волошин опублікував у редагованому і виданому ним настільному календарі «Місяцеслов» 1921 року. У ньому, зокрема, сказано:

«Наш пане Президенте! Наш підкарпаторусинський народ угорською державою був засуджений на загибель. Щоб скоріше виправити становище, русинське товариство «Просвіта» вирішило з 23.10.1920 року приступити до створення цієї монументальної справи, до будівництва «Народного Дому Підкарпатської Русі в Ужгороді». За задумом товариства «Просвіта» цей «Народний Дім» повинен стати серцем і мозком Підкарпатської Русі».

Зрозуміло, Т. Масарик не був президентом для політемігрантів з польської Галичини, Тому лист Т. Масарику писався від імені русинів, тобто від імені громадян Чехословаччини.

Т. Масарик відгукнувся на цей лист перерахуванням з держбюджету на будівництво русинського «Народного Дому» 100 660 чехословацьких крон. Народний Дім русинів 6 жовтня 1928 року було урочисто відкрито.

Поступово витісняються русини з правління «Просвіти», їх місця займають галичани. Незабаром не тільки правління, але і русинський «Народний Дім» виявився в руках галичан. В результаті русини опинилися поза створеним ними товариством «Просвіта». Тому русини 22 березня 1923 року створили «Русинське культурно-просвітницьке товариство імені Олександра Духновича». Ім’я О. Духновича стало своєрідним фільтром від «засмічення» русинської громади галичанами.

СЛОВАКІЗАЦІЯ РУСИНІВ ПРЯШІВСЬКОЇ РУСІ

Проблема русинів ускладнювалася ще й тим, що органи влади в Словацькому краї також почали процес денаціоналізації русинів Пряшівської Русі, записуючи їх словаками за національністю.

Якщо словаки взяли віросповідання римо-католицького обряду, то русини після Ужгородської унії стали підкорятися Ватикану і тому їх стали називати греко-католиками.

За переписом 1910 року в русинських жупах Словацького дистрикту проживало 152 тисячі громадян греко-католицького обряду, тобто русинів. Однак при переписі 1921 року в комітаті Шариш з 60 тисяч греко-католиків тільки 17 221 особа було враховано русинами за національністю.

У комітаті Земплін з 107 тисяч греко-католиків тільки 62 165 враховано русинами.

З метою денаціоналізації русинів школи у всіх русинських селах Пряшівської Русі були переведені з угорської мови навчання не на русинську мову, а на словацьку. Від їх вчителів вимагали здавати іспити на знання словацької мови. В результаті саме ті викладачі, які більше за інших домагалися введення в русинських селах навчання русинською мовою, «не змогли» скласти іспит зі словацької мови і їх на «законних» підставах позбавляли права бути вчителями.

Уряд ЧСР на ці порушення не реагував, хоча ст. 131 Конституції ЧСР гарантувала національним меншинам навчання в школах рідною мовою.

Адвокат Іван Жидівський, русин з міста Пряшів, описав технологію «словакізації» русинів Пряшівської Русі наступним чином. Антонін Штефан, директор шкільного відділу в адміністрації Словацького краю, через шкільних інспекторів вручав вчителям русинських шкіл «відмови від служби». У них було написано: «Ви не володієте словацькою мовою так, щоб з успіхом могли навчати в словацькій школі».

Таким чином, в русинських школах Словаччини було введено викладання словацькою мовою, і вони стали словацькими.

За переписом 1921 року в Пряшівській Русі проживало 612 442 громадян греко-католицького обряду, тобто русинів за національністю. При переписі 1930 року було враховано тільки 91 тисячу русинів, а в 1961 році – всього 35 тисяч. Хоча чисельність греко-католиків практично залишалася (з урахуванням приросту населення) без істотних змін.

Свій протест проти «словакізації» русинська інтелігенція Пряшівської Русі висловила таким чином, що на урочистих зборах, присвячених 120-річчю від дня народження О. Духновича, які відбулися 21 травня 1923 року, було прийнято рішення про будівництво в місті Пряшів «Русинського Народного Дому ім. О. Духновича». Він функціонує і понині як культурний центр русинів суверенної Республіки Словаччина.

ПРОБЛЕМИ НАДАННЯ АВТОНОМІЇ ПІДКАРПАТСЬКІЙ РУСІ

Надання Підкарпаторусинському краю статусу автономної республіки вимагало і передачі влади чиновникам з числа її титульної нації, тобто русинам, яких для цього було недостатньо.

Крім того, надання півмільйонній кількості русинів автономії викликало б у Чехословаччині ланцюгову реакцію і поставило під загрозу її існування. Адже Чехословаччина створювалася чехами і словаками як федеративна республіка Чехословаччина. Фактично ж вийшло так, що утворилася тільки Республіка Чехословаччина з одним парламентом і урядом у Празі, а на словацькій національній території був утворений Словацький край на чолі з префектом. Таким чином, Підкарпаторусинський край мав більше прав самоврядування, ніж Словацький. Тому словаки вимагали утворити на їх національній території республіку зі своїм парламентом і урядом у складі федеративної Чехо-Словаччини. За ними послідували б мораване, які були розділені по річці Морава і увійшли в Чеський і Словацький край. Та й тримільйонні німці Сілезії також зажадали б автономії.

За переписом 1 грудня 1930 року в Чехословаччині проживало 14 млн 729 тис. 536 громадян. З них за національностями:

чехи і словаки – 9 688 700 осіб;

німці – 3 231 688 осіб;

угорці – 691 923 особи;

русини – 549 569 осіб.

У тому числі в Підкарпаторусинському краї проживало 709 тис.

осіб: русинів – 446,9 тис.,

угорців – 109,5 тис.,

євреїв – 91,3 тис.,

чехів і словаків – 34 тис. тощо.

За законодавством ЧСР про освіту всі діти Чехословаччини у віці від 6 до 15 років повинні були навчатися в школах.

У 1923/1924 навчальному році в школах Підкарпатської Русі навчалися діти таких національностей:

русинської – 67 999, або 62,8%;

угорської – 17 585, або 16,25%;

єврейської – 16 350, або 15,07%;

румунської – 2 238, або 2,07%;

німецької – 2 008, або 1,85%;

чеської і словацької – 1 982, або 1,83%;

 та інших (у їх числі української, російської, польської, болгарської, грецької) – всього 121, або 0,11% учнів.

Польський дослідник З. Завадовський у монографії «Русь Підкарпатська і її право-політичне становище» (Варшава, 1931) написав, що в Підкарпатській Русі проживало 6 871 іноземців, в основному українці і росіяни, які не встигли або не бажали прийняти громадянство Чехословаччини.

ЧОМУ ПРАГА НЕ НАДАЛА ПОВНУ АВТОНОМІЮ РУСИНАМ

Надати автономію русинам і відмовити словакам у наданні статусу республіки – це могло б привести до розколу молодої і багатонаціональної Чехословаччини. До того ж для цього просто не було достатньої кількості русинів, які мають необхідні знання та практику роботи в органах влади та державних установах. З цієї причини влада в автономній Підкарпатській Русі знову опинилася б у руках угорців, а можливо і галичан, з якими почав відкрито співпрацювати А. Волошин, М. Бращайко і інші з числа скривджених за ненадання їм більш високих державних посад, ніж вони отримали. У зв’язку з цим вони взяли приклад А. Волошина і «усвідомили» себе українцями за національністю.

У брошурі «Чесько-руські взаємини» М. Бращайко виправдовував призначення політемігрантів з Галичини на державні посади в Підкарпатській Русі «відсутністю у русинів відповідної та необхідної інтелігенції, яка б з перших днів могла керувати» своїм краєм.»

 РОЛЬ ГАЛИЧАН В УКРАЇНІЗАЦІЇ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ

Позбавлені будь-яких надій на українську автономію в складі Польщі, галичани «розкололися» на два крила. Одне підтримало ідею проведення в Польщі терористичних актів, щоб викликати репресії з боку польської влади і цим підтримувати «стан постійного кипіння» невдоволення українців Галичини проти Польщі. Інше крило стало проникати в Україну для підняття там руху за приєднання України до Галичини та створення Соборної України.

Та частина інтелігенції Галичини, яка емігрувала в Підкарпатську Русь, відкрито заважала русинам розвивати русинську літературну мову і облаштовувати свій край як автономну республіку Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини.

Українізації русинів сприяла Прага, в тому числі призначенням у 1923 році Антона Бескида губернатором Підкарпаторусинського краю. Розрахунок Праги був простий і успішний. Свого часу А. Бескид, депутат парламенту Угорщини від Пряшівської Русі, відстоював інтереси своїх виборців і ніколи не відстоював інтереси русинів Підкарпатської Русі. Потім він домагався приєднання русинів до Чехословаччини, а фактично – до Словаччини. Ставши губернатором, А. Бескид почав служити тим, хто його призначив на цю посаду, а не русинам Підкарпатської Русі.

У 1924 році помер І. Пешек і галичанин В. Пачовський позбувся диктаторських повноважень в системі освіти в той період, коли розпочата його однодумцями боротьба з лідерами русинів переросла в суцільну боротьбу з русинською нацією, а уряд ЧСР керувався законом: «Divide et impera», тобто «розділяй і володарюй».

ПРАГА НЕ ПІДТРИМУВАЛА РУСИНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ В БОРОТЬБІ ПРОТИ ПРОВЕДЕНОЇ ГАЛИЧАНАМИ УКРАЇНІЗАЦІЇ РУСИНІВ

Тому представники русинської інтелігенції звернулися до Вищого адміністративного суду Чехословаччини, який 28 червня 1925 року своїм рішенням ухвалив, що українська мова є чужою мовою для русинів Підкарпаторусинського краю. Однак і після цього рішення Вищого адміністративного суду Уряд ЧСР не простягнув русинам Підкарпатської Русі руки законної допомоги.

Своєю бездіяльністю він намагався відвернути русинів від боротьби за автономію, перемикнувши їх на боротьбу з галичанами. Подібна політика ЧСР згодом обернулася для неї повною катастрофою.

Початок читайте:

“Як землі русинів на південь від Карпат” стали Підкарпатською Руссю. Ч. 1

Як землі русинів на південь від Карпат стали Підкарпатською Руссю. Ч. 2

Станіслав Ганькович, голова ГО «Наохтема в рокаши»

Далі буде…