ЧОМУ НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ МАЙЖЕ НА 100 ВІДСОТКІВ Є КАЛЬКОЮ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ

Уявіть державу, яка проголошує себе демократичною та європейською, але на практиці проводить політику абсолютного пріоритету однієї «титульної» нації. Всі інші ідентичності або розчиняються в суржику, або стають «проблемою». Це звучить як класична російська імперська модель. Але саме так виглядає національна політика незалежної України вже понад три десятиліття. Іронія полягає в тому, що вона майже один в один повторює російський підхід до асиміляції, який ми так гучно засуджуємо.
Чому особи, які не мають жодного стосунку до культури, мови та історії конкретного краю, вперто нав’язують пропагандистські націоналістичні штампи? Це питання турбує тисячі карпаторусинів, угорців, румун, кримських татар та представників інших спільнот. Відповідь криється не в щирому патріотизмі, а в сліпому копіюванні імперської логіки «єдиної правильної нації».

ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ: ВІД РАДЯНСЬКОЇ РУСИФІКАЦІЇ ДО УКРАЇНСЬКОЇ «ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ»

Після 1946 року, коли Підкарпатську Русь приєднали до СРСР, розпочалася тотальна асиміляція. Усіх карпаторусинів записали українцями, русинські школи закрили, книги спалили або вилучили. Епоха суцільної асиміляції, започаткована за радянської влади, продовжується і в незалежній Україні.
Незалежність 1991 року мала стати перезавантаженням. Натомість ми отримали продовження тієї самої лінії — тільки під жовто-блакитним прапором. Конституція України встановлює єдину державну мову — українську літературну. Це логічно для консолідації. Але коли це перетворюється на насильницьку українізацію національних меншин, ми бачимо дзеркальне відображення російської політики «єдиного російського народу».

МОВНА АСИМІЛЯЦІЯ: КАРПАТОРУСИНСЬКА МОВА ПІД УДАРОМ

Розмовна карпаторусинська мова на 80% відрізняється від української літературної. Національна ідентичність карпаторусинів формувалася понад 1000 років майже в ізоляції від інших східнослов’янських етносів. З 1946 року три покоління виросли на українсько-карпаторусинському суржику. Сьогодні ми маємо законодавче закріплення українізації національних шкіл. Навіть у Радянському Союзі такого тотального тиску не було.
У Закарпатті школи національних меншин зникають (русинських взагалі немає), діти змушені переходити на українську. Це не захист державної мови, а точна копія російської політики щодо татар, башкирів чи бурятів, де «рідна мова» стає факультативом. Павло-Роберт Маґочій, один із найавторитетніших дослідників, прямо стверджує: карпаторусини — це окрема національність, а не субетнос українців.

ЗНИЩЕННЯ ІСТОРІЇ: 20% ПРАВДИ В ШКІЛЬНИХ ПІДРУЧНИКАХ

«Славні» традиції радянських істориків успішно продовжив незалежний Київ. В шкільних підручниках історії Закарпаття приділено всього 0,2% обсягу, і то 80% цієї інформації — фальш. Міфи про «вічну єдність з Києвом», князя Корятовича як «українського патріота», ігнорування справжніх назв — Карпатська Русь, Підкарпатська Русь. Історія Закарпаття в підручниках переповнена міфами, факти підігнані під сучасну ідеологію.
Це не випадкові помилки. Це системна політика стирання окремої ідентичності. Росія у своїх підручниках точно так само «приєднує» історію України до «російського світу». Ми копіюємо метод, лише змінюємо вивіску.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА: ТИТУЛЬНА НАЦІЯ ПРОТИ ПОЛІТИЧНОЇ

Чому замість формування політичної української нації, де всі народи — українці, русини, угорці, румуни, кримські татари тощо — жили б комфортно і розвивали свої культури, ми отримуємо ідею «єдиної титульної нації»? Що в цьому поганого — жити в багатонаціональній державі без штучних конфліктів?
«Ура-патріоти» кричать про єдність, але створюють напругу законодавчо закріплюючи українізацію національних шкіл. Це пряма калька путінської концепції «російського світу», де всі — росіяни, а решта — «сепаратисти» або «проблема». У Росії національні республіки поступово позбавляють реальних прав на мову та автономію. В Україні — те саме під соусом «деколонізації» та захисту державної мови.
Закон «Про освіту» 2017 року та подальші зміни суттєво обмежили навчання мовами національних меншин. У Закарпатті угорські та румунські школи змушують переходити на українську. Критики зазначають: це не консолідація, а створення конфліктів на рівному місці. Навіть у радянські часи національні меншини мали більше реальних можливостей для рідної мови в школах, ніж сьогодні в «європейській» Україні.

ПОРІВНЯННЯ З РОСІЄЮ: ДЗЕРКАЛО, ЯКЕ МИ НЕ ХОЧЕМО БАЧИТИ

Росія будує «єдиний російський народ», знищуючи окремі ідентичності. Україна — «єдиний український народ», ігноруючи реальну багатонаціональність. Результат ідентичний: суржик, втрата рідної мови, фальсифікована історія.
Опоненти часто використовують «етику москалів»: тотальну нецензурщину, «тикання» незнайомим людям, неповагу до опонента. Чи відрізняються вони тоді від рашистів? Нічим. Той самий стиль «або з нами, або проти нас». Це не патріотизм — це копіювання ворожої моделі поведінки.

НАСЛІДКИ: ШЛЯХ ДО КРАХУ ЧИ ДО ЗРІЛОСТІ?

Така національна політика незалежної України створює штучні конфлікти у регіонах, де століттями існувало мультикультурне середовище — Закарпаття, Буковина, Південь. Насильницька українізація не об’єднує, а розколює суспільство. Замість сильної громадянської політичної нації ми ризикуємо отримати етнічний націоналізм, який відштовхує власних громадян.
Європейські приклади показують інший шлях: Франція, Німеччина, Іспанія — сильні держави, які поважають регіональні та національні ідентичності, не придушуючи їх. Чому б Україні не взяти це за приклад?
Що ми пропонуємо? Конкретні кроки:
• Визнати карпаторусинів окремим корінним народом.
• Надати реальну (а не декоративну) автономію національним школам.
• Викладати справжню історію Закарпаття, а не радянсько-українські міфи.
• Перейти від концепції «титульної нації» до справжньої політичної нації, де кожен громадянин почувається комфортно.
Це не «зрада» чи «сепаратизм». Це єдиний шлях до справжньої єдності та стабільності.

ВИСНОВОК: ЧАС ЗМІНИТИ ВЕКТОР

Національна політика незалежної України сьогодні — це не деколонізація, а нова форма колонізації під українським прапором. Копіювання російської моделі асиміляції не зробить державу сильнішою. Воно зробить її слабшою, бо відштовхне частину власних громадян і створить додаткові внутрішні лінії розлому.
Час відмовитися від націоналістичних штампів і побудувати державу, де кожен народ і регіон може розвивати свою культуру, мову та історію без страху бути звинуваченим у «зраді». Політична нація — це не слабкість. Це зрілість сучасної європейської держави. Інакше ми ризикуємо повторити шлях Росії: від гучних гасел до внутрішньої ізоляції та конфліктів.

Степан Сікора