ЧОМУ В ПІДРУЧНИКАХ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ФАЛЬШУЮТЬ ІСТОРІЮ ЗАКАРПАТТЯ. ПЕРШИЙ ПРИКЛАД: §27 ПІДРУЧНИК «ВЛАСОВ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. РІВЕНЬ СТАНДАРТУ. 10 КЛАС»
Підручник Власова для 10 класу, рівень стандарту, у §27 «Українські землі у складі Чехословаччини та Румунії» подає історію Закарпаття 1919–1939 рр. як органічну частину «українського державотворення». Автор безапеляційно називає регіон «Закарпатською Україною» вже з 1919–1920 рр., говорить про «закарпатських українців», «карпатоукраїнців», «велику українську націю» та «мрію про об’єднання всіх українських земель». Це не випадкова неточність. Це системна, свідома фальсифікація реальної історії Підкарпатської Русі — регіону з власною, відмінною від галицько-наддніпрянської, етнополітичною, культурною та ідентифікаційною традицією. Підручник Власова є класичним зразком сучасного українського «націєтворчого» міфотворення, яке задля ідеологічної єдності «від Сяну до Дону» стирає історичну правду про русинську ідентичність, складну політичну реальність міжвоєнного Закарпаття.
Історичний парадокс. Термін «Закарпатська Україна» почали вживати радянські пропагандисти тільки в листопаді 1944 року, коли Червона Армія визволила частину Чехословаччини, якою була Підкарпатська Русь (нинішнє Закарпаття). З такою назвою комуністи на теренах Підкарпатської Русі створили квазідержаву і яка проіснували два роки (1944-1946) і керівником якої був комуніст Іван Туряниця.
Аналіз нижче — це не емоційна полеміка, а жорсткий фактологічний розбір на основі первинних джерел (Сен-Жерменський і Тріанонський договори, чехословацькі переписи 1921 та 1930 рр., конституційні акти ЧСР 1920 і 1938 рр., офіційні документи автономних урядів). Ми покажемо, як підручник свідомо порушує чотири ключові тези:
- Неіснування «Закарпатської України» в 1919–1920 рр.
- Фальсифікацію етнічного складу за переписом 1921 р.
- Підміну реальної дати та назви автономії 1938 р.
- Вигаданий термін про «закарпатських українців» як «частину великої української нації».
Далі — ширший контекст мотивів фальсифікації та її наслідків.
1.«ЗАКАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ» В 1919-1920 РР. НЕ ІСНУВАЛО. ЦЕ АНАХРОНІЗМ І ГРУБЕ СПОТВОРЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
Підручник Власова відкриває параграф фразою: «На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Закарпатська Україна ввійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії». Це брехня від першого слова.
Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р., ст. 10–13) чітко говорить про «автономну територію русинів на південь від Карпат» («the autonomous territory of the Ruthenians south of the Carpathians»). Ні слова про «Україну», «українців» чи «Закарпатську Україну». Договір називає населення русинами (Ruthenians / Ruthènes / Rusíni), а територію — «Руською територією» або «територією русинів». Чехословацька конституція 29 лютого 1920 р. (§ 3) закріплює офіційну назву «Підкарпатська Русь» (Podkarpatská Rus). Саме таку назву використовували всі офіційні документи ЧСР до жовтня 1938 р.: Генеральний статут 1920 р., адміністративні акти, переписи, міжнародна кореспонденція.
Тріанонський договір (4 червня 1920 р.) лише підтвердив кордони й автономний статус цієї русинської території в складі ЧСР. Жоден міжнародний документ 1919–1920 рр. не містить термінів «Закарпатська Україна», «карпатоукраїнці» чи «українські землі». Підручник Власова свідомо застосовує сучасну українську назву Закарпатської області (яка з’явилася лише в 1946 р. у складі УРСР) до міжвоєнного періоду. Це класичний анахронізм — прийом фальсифікаторів, коли минуле підганяють під сьогоднішню політичну карту.
Чому це важливо? Бо назва «Підкарпатська Русь» відображала етнічний принцип автономії: регіон виділили саме як землю русинів, а не як «частину України». Це визнавали навіть українські історики радянського періоду (наприклад, у збірниках 1939–1946 рр.), поки після 1945 р. не почалася тотальна «українізація» назв і ідентичності. Підручник Власова просто продовжує цю радянсько-пострадянську лінію, стираючи русинську специфіку.
2.ПЕРЕПИС 1921 Р.: ПОНАД 330 ТИС. РУСИНІВ, А НЕ УКРАЇНЦІВ
Підручник далі стверджує, що на території жили «українці» (а в підрозділі 1 — «карпатоукраїнці»). Це друга груба фальсифікація.
Офіційний перепис населення ЧСР 1921 р. (проведений 15 лютого 1921 р., опублікований 1922–1924 рр.) для Підкарпатської Русі фіксує 320648 особи русинської національності (rusínská národnost) — 62 % населення краю. У переписі 1930 р. цифра «русинів/малоросів» коливалася залежно від методології, але чехословацька статистика послідовно вживала категорію «Rusín» або «Ruthenian», а не «Ukrainian» як етнічну одиницю. Термін «українці» в офіційних чехословацьких документах майже не зустрічався до 1938–1939 рр., коли уряд Волошина (українофільський) почав активно просувати цю самоідентифікацію.
Підручник Власова ігнорує цей факт і в підрозділі «Історична постать» та примітках називає населення «українцями» (438 тис. за переписом 1930 р. — це вже українофільська інтерпретація, а не офіційна чехословацька статистика). Насправді в 1921–1930 рр. переважна більшість населення самоідентифікувалася саме як русини.
Це не «старовина». Це відображення реальної етнокультурної окремішності: карпатські русини мали власну діалектну групу, греко-католицьку традицію, відмінну від галицької, і тривалий час не брали участі в модерному українському націєтворенні XIX ст. Підручник свідомо підміняє етнічну самоідентифікацію населення на «українську», щоб стерти русинський фактор.
3.РЕАЛЬНА АВТОНОМІЯ В ЖОВТНІ 1938 Р. ОТРИМАЛА САМЕ ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ, А НЕ КАРПАТСЬКА УКРАЇНА
Підручник пише: «Лише в жовтні 1938 р. було створено перший автономний уряд на чолі з А. Бродієм. Дуже швидко замість нього головою уряду і прем’єр-міністром Карпатської України обрали А. Волошина». Знову — брехня.
Автономію проголосили 11 жовтня 1938 р. саме для Підкарпатської Русі. Перший автономний уряд (Рада Міністрів Підкарпатської Русі) очолив Андрій Бродій. Конституційний закон Національних зборів ЧСР від 22 листопада 1938 р. (№ 328/1938) називається «Ústavní zákon o autonomii Podkarpatské Rusi» — про автономію Підкарпатської Русі. Лише після 26 жовтня 1938 р. (а фактично — з грудня) уряд Волошина почав уживати назву «Карпатська Україна» поряд із офіційною «Підкарпатська Русь». Повне перейменування відбулося вже в контексті федералізації ЧСР після Мюнхена, але реальну автономію отримала саме Підкарпатська Русь, а не вигадана «Карпатська Україна» 1919–1938 рр.
Підручник робить зворотне: він проєктує назву 1938–1939 рр. на весь попередній період і називає автономію «автономією Карпатської України». Це не просто помилка — це методологічна маніпуляція, щоб створити ілюзію, ніби «українська» назва і державність існували «завжди».
4.ЦИТАТА ПРО «ЗАКАРПАТСЬКИХ УКРАЇНЦІВ» – ВІДВЕРТА ФАЛЬШИВКА
Найбільш цинічний фрагмент підручника: «Автономія Карпатської України мала важливе політичне значення: закарпатські українці довели, що вони готові до державницького життя, є складовою частиною великої української нації, мріють про об’єднання всіх українських земель».
Жоден офіційний документ 1936–1939 рр. (до уряду Волошина) не вживає термін «закарпатські українці». Офіційна термінологія — русини Підкарпатської Русі. Навіть уряд Волошина змушений був 25 листопада 1938 р. видавати спеціальне розпорядження про запровадження української мови як державної — тобто визнавав, що раніше домінувала інша мовна та ідентифікаційна практика. Термін «закарпатські українці» — це пізніша конструкція українськофільських кіл і радянської історіографії. Підручник видає суб’єктивну позицію однієї політичної течії (УНО Волошина) за «об’єктивну історичну правду».
У міжвоєнний період на Закарпатті існували три основні орієнтації:
- українофіли (Волошин, УНО) — меншість інтелігенції, підтримувана з Галичини;
- русофіли/москвофіли (Бескид, Товариство ім. Духновича) — впливові, підтримувані Прагою;
- русинські автономісти — ті, хто обстоював окрему русинську націю, відмінну від українців і росіян.
Підручник згадує русофілів і «русинство» лише побіжно як «течію», але всю позитивну оцінку віддає українофілам. Це не аналіз — це пропаганда.
ЧОМУ ПІДРУЧНИКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ СИСТЕМНО ФАЛЬШУЮТЬ ІСТОРІЮ ЗАКАРПАТТЯ?
Причини глибокі й системні:
- Радянська спадщина «єдиного українського народу». Після 1945 р. (договір СРСР–ЧСР про Підкарпатську Русь (Закарпатську Україну) радянська влада проводила примусову українізацію: забороняла русинську самоідентифікацію, закривала русинські школи, переписувала історію. Підручник Власова просто продовжує цю лінію в незалежній Україні.
- Сучасне українське націєтворення. Після 1991 р. офіційна історіографія боїться визнати русинську окремішність, бо це може, на думку деяких «щирих українців», стати прецедентом для регіональних автономій, сепаратизму чи навіть проугорських настроїв у Закарпатті. Визнати, що русини — не просто «західні українці», а народ з власною історією, означає визнати, що «українські землі» не були завжди «українськими» в сучасному розумінні.
- Політична кон’юнктура. Закарпаття — це багатонаціональний регіон із сильними русинськими традиціями. Фальсифікація історії дозволяє центральній владі в Києві стверджувати «історичну єдність» і блокувати будь-які вимоги визнання карпаторусинів корінним народом України.
- Методологічний націоналізм. Підручник використовує прийом «телескопування»: проєкцію сучасної української ідентичності в минуле. Це типово для постколоніальних націєтворчих проєктів (порівняйте з турецькими підручниками про «турецькість» Анатолії чи польськими про «польськість» Галичини, чи угорськими про “угорськість” Закарпаття).
Наслідки цієї фальсифікації катастрофічні для історичної правди й міжнаціональних відносин у Закарпатті. Молодь вивчає міф замість фактів. Русини, які й досі існують як етнокультурна спільнота (з власними організаціями, мовою, самосвідомістю), сприймаються як «сепаратисти» або «угорські агенти». Реальна історія Підкарпатської Русі — один із найяскравіших прикладів міжвоєнного періоду європейської демократії — перетворюється на «епізод українського державотворення».
Підручник Власова — не виняток. Це частина державної освітньої політики, яка свідомо спотворює історію Закарпаття, щоб вписати її в «великоукраїнський» наратив. Реальна історія Підкарпатської Русі 1919–1939 рр. — це історія боротьби за самовизначеність русинського народу, складних ідентифікаційних пошуків, суперництва орієнтацій і, зрештою, короткого, трагічного епізоду «Карпатської України» 1938–1939 рр., який був лише одним з етапів, а не «віковічною мрією».
Пора українській історичній науці й освіті припинити фальсифікацію і визнати: Закарпаття — не «вічна українська земля», а регіон із власною, унікальною русинською історією. Інакше ми ніколи не побудуємо єдину українську політичну в націю, в якій будуть знати, поважати і розвивати етноси, а також історію кожного народу, який становить частину незалежної української держави. Не варто продовжувати будувати державу на брехні.
Степан Сікора
