“Як землі русинів на південь від Карпат” стали Підкарпатською Руссю. Ч. 1

Розпад Австро-Угорщини та створення нових держав у 1919 році

1919 рік. Закінчилася Перша світова війна.

Слов’янські національні меншини Австро-Угорщини створили три незалежні держави: Польщу, Чехо-Словаччину і Королівство Югославія.

До складу Югославії увійшли: Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія і Чорногорія.

До складу Сербії увійшла область (Воєводіна) Бачка, в основному населена переселенцями з-поміж русинів Підкарпатської Русі.

До складу Чехії увійшли землі: Богемія (Чехія) і Правобережна Моравія, а також населена етнічними німцями Сілезія.

До складу Словаччини увійшли землі Лівобережної Моравії та чотири русинські комітати (жупи): Абауй-Торна з адміністративним центром Кошице; Левоча (Спиш) – у басейні Попрада і Гернаду; Земплін (Шарош) – у басейні Лаборця і Ондави; Пряшів (Шариш) – у басейні Ториси і Топлі. Цей русинський регіон Угорщини в народі назвали Прешовська Русь.

Приєднання русинських земель до Чехо-Словаччини

Решта чотири русинські комітати (жупи) Угорщини – Ужгородський з центром в Ужгороді, Березький з центром у Мукачеві, Угочанський з центром у Севлюші (нині – Виноградів) і Мараморошський з центром у Хусті – були приєднані до Чехо-Словаччини на правах автономної республіки. Цей русинський регіон Угорщини в народі назвали Підкарпатська Русь.

Русинське місто Мараморош, адміністративний центр Мараморошської жупи, а також 15 русинських сіл навколо нього «завдяки» «Гуцульській Народній Республіці в Ясіня» так і залишилися в складі Румунії.

Таким чином, Угорщина була «покарана» за проведену її урядом денаціоналізацію слов’янських націй – у неї було «відібрано» 68% території, на якій до 1914 року проживало 58% населення.

Територія, населення та соціально-економічне становище Підкарпатської Русі

Територія автономної Підкарпатської Русі займала всього 9% від загальної території Чехо-Словаччини, на якій проживало 5% населення ЧСР.

За переписом на 1 січня 1920 року в Підкарпатській Русі проживало 604 522 людини. З них за національностями:

русини – 320 648,

угорці – 102 998,

євреї – 82 324,

чехи і словаки – 19 289,

румуни – 13 816,

німці – 10 721 і інші (українці, росіяни, болгари, поляки, греки тощо) – 1 157 осіб.

Решта – особи без громадянства.

З соціально-економічної і політичного погляду автономна Підкарпатська Русь Чехо-Словаччини була одним з найбільш відсталих регіонів колишньої Угорщини через жорстку політику денаціоналізації та виродження русинської нації. Тому виробничі потужності Підкарпатської Русі в перші роки після приєднання становили всього 0,67% потужностей Чехословаччини. Особливо катастрофічне становище склалося в гірських регіонах (Верховині) Підкарпатської Русі.

Відсталість русинських сіл: свідчення з «Опису Воловського району» 1920 року

У Державному архіві Закарпатської області зберігається складений 13 січня 1920 року «Опис Воловського району» (з 1953 року – Міжгірського району) Мукачівського комітату (округу), який складався з 26 сіл.

У цьому описі можна прочитати: «У цьому глухому куточку Республіки живе русинський народ разом з євреями, які становлять тут 20% серед 35 000 населення… Майже 90% людей не вміють ні писати, ні читати. Школи були угорські, діти вчителів не розуміли, тому в школи не ходили. Саме цим викликана відсталість людей. Угорець говорив: «Tót nem ember» (слов’янин – не людина), що дорого коштувало русинам. Наслідки такої кризи є у всьому: мова насичена угорськими словами… Цю біду довершила і світова війна, яка в 1914–1915 рр. тут проходила… При угорському режимі тут було 14 шкіл державних і 23 школи церковні. В результаті війни вони були запущені. Сьогодні працює 6 державних шкіл і 8 церковних. Учительський склад – 20 осіб… При угорській владі здоров’я русинської нації ледь жевріло. Не залишилося русинської душі, немає русинської пісні, всюди Будапештський вплив».

В описі 4-х сіл цього ж району (Нижній Синевир, Нижня Колочава, Верхня Колочава і Поляна), розташованих в улоговині уздовж річки Теребля, сказано, що на 9 березня 1920 року в них проживало 571 громадянин. Створені селянами чотири громади сплавляли ліс в Угорщину. Решта працездатних жителів виїжджали на сезонні роботи, в основному в сусідню  Галичину. «…Хто не бачив бідних горян, той не має чіткого уявлення про біду, яка тут панує… Тут панує голод в прямому сенсі слова. А поруч з ним – епідемії хвороб. Сьогодні в Синевирі є 186 дітей, які не досягли 12 років, у яких померли обоє батьків; за січень померло тут більше людей, ніж за цілий 1915 р. Інфекції поширюються по цілому району. Люди гинуть від голоду і хвороб. На цілий район з 37 000 жителів є один державний лікар, немає тут жодної лікарні», – сказано в «Описі Воловського району».

У низинних регіонах Підкарпатської Русі ситуація склалася краще. Проте Підкарпатська Русь увійшла до складу Чехо-Словаччини соціально слабо структурованою і політично нерозвиненим багатонаціональним суспільством. Уже з перших днів титульну націю «русини» довелося захищати від чиновників, в основному угорської та єврейської національності, які мали намір зберегти за собою посади в органах самоврядування. У доповідній керівництва Воловського району керівництву Мукачівського жупанату від 31 грудня 1920 року про стан справ у районі написано: «У політичному плані – повна стагнація. Ніде не готуються до виборів… Якщо так буде продовжуватись, то це буде мінусом для русинів. Бюлетень в руках несвідомого громадянина – це серйозна зброя проти нього самого. Багато людей не тільки не прийдуть агітувати, а й будуть за матеріальну винагороду агітувати проти своїх людей».

Тому уряд Чехо-Словаччини в інтересах русинів вирішив не проводити в 1920 році вибори депутатів до парламенту від Підкарпатської Русі.

Конституція 1920 року та створення Підкарпаторусинського краю

Прийнята 29 лютого 1920 року Конституція змінила назву «Чехо-Словацька Республіка» на «Чехословацька Республіка» (скорочено – ЧСР) і визначила її адміністративно-територіальний поділ на п’ять регіонів, названих «краями»: Підкарпаторусинський край, Словацький край, Чеський край, Моравський край і Сілезький край.

Законом ЧСР від 30 березня 1920 року № 252 було затверджено прапор Підкарпаторусинського краю – двоколірне полотнище довжиною 2 і шириною 1 метр. При цьому верхня половина прапора синього, а нижня – золотистого кольору. Отже, прапор Підкарпаторусинського краю був схожий на прапор України, верхня половина якого блакитного, а нижня – жовтого кольору. Але схожість кольорів (синього з блакитним і золотистого з жовтим) не означає їх ідентичності. Але прапор не був оформлений як графічний додаток до закону і на відміну від герба — не існує офіційного “еталонного рисунка” в законі. Тобто прапор Підкарпатської Русі так і не був офіційно узаконений через політичні суперечки.

Одна справа – узаконити статус Підкарпаторусинського краю і його прапора, а інша – створити в ньому органи самоврядування з-поміж місцевих жителів, до того ж компетентних в управлінні краєм фахівців русинської національності.

Внаслідок політики Угорщини, спрямованої на денаціоналізацію русинів, таких у Підкарпатській Русі виявилося вкрай недостатньо. Не вистачало навіть вчителів, які володіють русинською мовою на рівні, необхідному для викладання.

Проблема русинської мови та військова комендатура генерала Е. Енока

Нагадаємо, що на вимогу Антанти уряд Угорської Народної Республіки М. Каройі вивів свої війська зі Словаччини. Замість них туди були введені війська Антанти: румунські – до міста Берегово, а чехословацькі під командуванням італійського генерала Е. Енока 15 січня 1919 року зайняли Підкарпатську Русь до річки Уж, включаючи правобережну частину міста Ужгорода.

Однак у березні 1919 року до влади в Угорщині прийшли комуністи на чолі з Бела Куном, і його революційна Червона гвардія вторглася в Східну Словаччину. Тому чехословацькі війська Антанти, що увійшли в Підкарпатську Русь, виявилися в оточенні, і Е. Енок ввів на території Підкарпатської Русі воєнний стан. Після офіційного приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини в Празі було прийнято рішення не скасовувати у Підкарпатській Русі воєнний стан, а для вирішення цивільних справ створити при військовій комендатурі спеціальний орган «Громадянська управа Карпатської Русі» (далі – Громадянське управління). Тому до створення центральних і місцевих органів влади Підкарпатської Русі продовжували діяти накази військової комендатури, очолюваної генералом Е. Еноком. Однак ця комендатура зіткнулася з проблемою русинської мови – на якому з її діалектів видавати накази і розпорядження.

Річ у тому, що Угорщина до кінця XIX століття повністю заборонила кирилицю і викладання русинською мовою у всіх русинських навчальних закладах. Всі випускники народних (початкових) русинських шкіл повинні були вільно спілкуватися і писати угорською мовою латиницею.

Августин Волошин, навіть,  написав і в 1916 році видав для русинських шкіл буквар угорською мовою «Azbuka uhro ruskoho jazoka».

Тому молоде покоління русинів, хоча і було грамотним, але з переходом на русинську мову відразу ставало безграмотним. За переписом населення на 21 січня 1921 року тільки 32,13% вміли писати і читати русинською мовою, 50,22% русинів вміли читати і писати угорською, а решта були неписьменними.

Військова комендатура Е. Енока звернулася за роз’ясненням до Міністерства освіти ЧСР, яке своєю чергою переадресувало розв’язання цієї проблеми Чеській Академії Наук.

Міністр освіти ЧСР Габерман висновки цієї Академії наук виклав Е. Еноку в листі № 62.756 від 20 грудня 1919 року так: «Вирішувати про літературну мову будь-якого народу слід перш за все його народу (…) Галицький фонетичний правопис введено тут (у Підкарпаторусинському краї – авт.) штучно, у підкарпатських русинів симпатій не викликає, було б можливим і потрібним замінити його правописом етимологічним… З причин наукових і політичних бажано, щоб були професійно досліджені теперішні літературні проби для створення окремої літературної мови для підкарпатських русинів». Закінчується лист запевненнями в тому, що міністерство також «підтримує дослідження народної мови Підкарпатської Русі і прагнення русинів до створення окремої літературної мови для її населення».

Щоб не повертатися більше до цього листа, зазначимо таке. Українські націонал-радикали у своїх посиланнях на даний лист нині стверджують протилежне тому, що в ньому написано насправді. Вони стверджують, що нібито Чехословацька Академія Наук на прохання Е. Енока зробила висновок, що русинська мова є українською мовою. Це помилкове твердження взято на озброєння навіть Національною Академією Наук України, яка могла б ознайомитися з даним листом Чеської Академії Наук, опублікованим у доступній для неї книзі «Ukrajinska otazka v CSSR» («Українське питання в ЧССР») І. Байцури (Словаччина, Кошице, 1967, с. 49–50).

Формування Директорії та тимчасове самоврядування Підкарпатської Русі

У жовтні 1919 року була сформована Президія Цивільного управління з підпорядкуванням Міністерству внутрішніх справ ЧСР, а главою його президії це міністерство призначило чеха Я. Брейху. Це викликало невдоволення серед русинів, і Т. Масарик почав переговори з Г. Жатковичем про створення органу тимчасового самоврядування Підкарпаторусинського краю під назвою Директорія, яку очолив Г. Жаткович.

За пропозицією Г. Жатковича, керівниками відділів Директорії були призначені: відділ політичний і закордонних справ очолював Г. Жаткович; відділ культури і освіти очолив священник Августин Волошин; відділ релігії – священник Ю. Гаджега; відділ торгівлі і фінансів – адвокат Ю. Бращайко (Баєр); відділ правосуддя, землеробства і продовольства – адвокат А. Торонський; відділ адміністрації (внутрішні справи) – адвокат К. Прокоп.

Якщо А. Волошин і Ю. Гаджега в Директорії були представниками від «Ужгородської Народної Ради Русинів», то А. Торонський і К. Прокоп були в ній представниками від «Прешівської Народної Ради Русинів», а Ю. Бращайко – від «Хустської Центральної Народної Ради».

Однак незабаром стало очевидним, що Прешівська Русь найближчим часом не буде об’єднана з Підкарпатською Руссю. Тому 9 грудня 1919 року замість А. Торонського в Директорію було включено Е. Пуза, а потім С. Клочурак (колишній начальник міліції в Ясіня) змінив К. Прокопа – обидва від «Хустської Центральної Народної Ради».

Розробляючи проєкт Конституції Директорії, всі керівники її відділів були єдині в тому, що офіційною мовою в Підкарпатській Русі повинна бути русинська мова.

У міністерстві внутрішніх справ ЧСР проєкт Конституції Директорії змінили таким чином, що Директорія була тільки дорадчим органом при Цивільному управлінні. Прагматик з США Г. Жаткович розумів, що Директорія повинна з дорадчого органу перетворитися в уряд автономної республіки Підкарпатська Русь.

Тому він організував діяльність Директорії таким чином, щоб вона з дорадчого органу поступово перетворювалася в орган самоврядування, який домагався надання Підкарпаторусинському краю статусу автономної республіки в етнічних кордонах русинів Чехословаччини.

Однак міністр внутрішніх справ ЧСР А. Швегла і Я. Брейха внесли в проєкт Конституції Директорії під назвою «Генеральна Конституція для створення і адміністрації Підкарпатської Русі» зміни, які звужували права Підкарпатської Русі, гарантовані їй Сен-Жерменським мирним договором.

В результаті між Г. Жатковичем і Я. Брейхом почалися тертя. Тому Т. Масарик власноруч вніс ряд істотних змін у проєкт Тимчасової Конституції Директорії, який потім був затверджений урядом ЧСР.

Потім уряд ЧСР доручив генералу Е. Еноку, військовому коменданту в Підкарпатській Русі, підписати цю Конституцію.

Тимчасова Конституція Підкарпатської Русі 1919 року

8 листопада 1919 року Конституція Е. Еноком була підписана і в той же день оголошена, тобто отримала силу закону. Таким чином, на території Підкарпатської Русі було скасовано воєнний стан і почало діяти законодавство Чехословаччини.

У другому розділі Конституції Директорії, а по суті тимчасової Конституції Підкарпатської Русі, зазначено: «Оскільки частина русинського народу знаходиться на словацькій території, визначеній Мирною Конференцією, як національна меншина, то Чехословацький уряд пропонує представникам обох народів (словаків і русинів – авт.) домовитися про можливе включення суцільної частини русинської території до складу русинської автономної території». У третій частині цієї Конституції параграфи 1 і 2 викладено так:

«1. Аж до юридичного визначення обраним Соймом (парламентом – авт.) назви, має застосовуватися назва Підкарпатська Русь; паралельно цьому може також застосовуватися назва Русинія.

2. У школах народну мову русинів буде мовою навчання, як і офіційною мовою взагалі. Будуть також якомога швидше організовані необхідні русинські школи. Русинська мова є мовою навчання в молодших класах і переходить у наступні класи всіх шкіл».

У розділі про Директорію сказано, що в її компетенцію входять «законодавство і управління в усіх мовних, шкільних і релігійних питаннях, а також у питаннях місцевого самоврядування».

Отже, згадана Конституція офіційно визнавала русинську політичну націю, а населення Підкарпатської Русі називала народом. Ця Конституція встановила, що на русинській національній території офіційною мовою русинського народу була народна русинська мова, яка одночасно ставала мовою діловодства в органах самоврядування та мовою навчання в русинських школах. Разом з офіційною назвою «Підкарпатська Русь» Конституція дозволяла застосовувати скорочену назву «Русинія».

Далі буде…

Станіслав Ганькович, ГО “Наохтема в рокаши”