Між „слідом Кремля“ та тисячолітньою історією: чому тавро „сепаратизму“ не розв’язує русинське питання

Коли історія стає інструментом політики

У сучасному українському інформаційному просторі тема русинів Закарпаття дедалі частіше з’являється не як предмет наукового аналізу, а як інструмент політичної риторики. Публікації на кшталт статті Вікторії Максимової «Обіцянки Царства Божого та слід Кремля»
та її версії на Glavcom формують у читача доволі однозначне уявлення: будь-яке згадування русинської ідентичності автоматично асоціюється із загрозою сепаратизму або впливом Росії.

Однак така інтерпретація не лише спрощує складну історичну реальність, а й фактично підміняє її політичним наративом. Якщо звернутися до історичних джерел, наукових досліджень і навіть до позицій самих українських істориків, картина виглядає значно глибшою, суперечливішою і водночас набагато менш сенсаційною, ніж це подається у публіцистиці. Про це свідчить і наведений матеріал, який дозволяє реконструювати логіку подій без ідеологічних нашарувань.

Історичний контекст: русини як корінне населення, а не «регіональні українці»

Щоб зрозуміти сучасні дискусії, необхідно повернутися до історії. Закарпаття — це регіон, який протягом століть розвивався окремо від територій, що сьогодні асоціюються з українською державністю. Його політична та культурна історія формувалася в межах інших державних утворень — від Великої Моравії та Болгарського царства до Угорського королівства та Австро-Угорської імперії.

У цей тривалий період місцеве слов’янське населення не називало себе українцями. Воно послуговувалося етнонімом «русини» або «рутени», який фіксується у численних історичних документах ще з XIII століття. Цей факт має принципове значення, адже він показує: ідентичність населення Закарпаття формувалася автономно, поза українським національним проєктом, який активно розвивався переважно в Галичині у XIX столітті.

Навіть у період міжвоєнної Чехословаччини, коли регіон мав назву Підкарпатська Русь, русини офіційно визнавалися окремим народом. Це не була випадкова або штучна класифікація — вона відображала реальну самоідентифікацію населення.

Західні дослідники, зокрема Пол Роберт Маґочі, у своїх працях переконливо доводять, що карпаторусини є окремим східнослов’янським етносом із власною мовою, культурою та історичним досвідом. Важливо, що до 1945 року не існує жодного масового джерела, яке б підтверджувало самоідентифікацію карпаторусинів (русинів, рутенів, руснаків) як українців у сучасному значенні цього слова.

1945 рік і проблема легітимності: «возз’єднання» як необхідна формула

Ключовим моментом у трансформації ідентичності Закарпаття став 1945 рік, коли територія була передана Радянському Союзу і включена до складу Української РСР. Саме тут виникає питання, яке довгий час залишалося поза увагою широкої публіки, але визнається самими українськими дослідниками.

Михайло Панчук, Леонід Белей, Олекса Мишанич прямо вказують: радянська політика була спрямована на ідею «возз’єднання українського народу». Але ця ідея не була нейтральною — вона виконувала чітку політичну функцію.

Адже якщо населення Закарпаття не вважати українцями, то виникає фундаментальна проблема: з ким саме відбулося «возз’єднання»? У такому випадку сам договір 1945 року втрачає ідеологічне підґрунтя.

Саме тому концепція «єдиного українського народу» стала не лише історичною тезою, а необхідною умовою легітимності територіальних змін. Вона дозволяла пояснити приєднання Закарпаття як природний процес, а не як геополітичне рішення великих держав.

Адміністративна українізація: як змінюється ідентичність

Після офіційного приєднання  Підкарпатської Русі, як Закарпатської області,  до УРСР розпочався процес, який можна схарактеризувати як адміністративну трансформацію ідентичності. У 1946–1947 роках радянська влада почала змінювати національність у документах місцевого населення: замість «русин» записували «українець».

Це не було наслідком поступової культурної еволюції. Навпаки, цей процес супроводжувався витісненням самого терміна «русин» із публічного простору. Як зазначають історики, усе, що було пов’язане з русинством, відходило на задній план або прямо заборонялося.

Таким чином, ідентичність змінилася не через внутрішній розвиток суспільства, а через адміністративне рішення держави. Це важливий момент, який дозволяє зрозуміти, чому питання русинської ідентичності не зникло навіть через десятиліття після цих подій.

Міф про «політичне русинство»: як формується образ загрози

У 1990-х роках у науковому і публіцистичному обігу з’являється термін «політичне русинство». Він використовується для позначення нібито сепаратистських тенденцій у Закарпатті. Згодом цей термін починає виконувати ширшу функцію — він стає універсальним ярликом, який застосовується до будь-яких проявів русинської ідентичності.

Однак фактичні дані не підтверджують існування масового сепаратистського руху. Референдум 1991 року показав, що абсолютна більшість населення Закарпаття підтримала незалежність України. Навіть ідея автономії, яку підтримали понад 78% виборців, розглядалася саме в межах української держави, а не поза нею.

Отже, твердження про «сепаратизм» не має під собою реальної соціальної бази. Воно є радше результатом узагальнення окремих маргінальних випадків.

Реальність і перебільшення: роль маргінальних діячів

Безумовно, у Закарпатті існують окремі особи, які просувають радикальні ідеї. Найчастіше згадуються Дмитро Сидор або Петро Гецко. Вони справді мали зв’язки з проросійськими структурами і використовували русинську риторику у політичних цілях.

Однак важливо розуміти масштаб цього явища. Воно не має широкої підтримки серед населення. Навіть серед тих, хто ідентифікує себе як русин, переважає орієнтація на культурне визнання, а не на політичне відокремлення.

Таким чином, проблема полягає не у самому русинстві, а у використанні його окремими особами як політичного інструменту. Проте сучасна публіцистика часто переносить відповідальність із цих маргінальних акторів на всю спільноту, що створює викривлену картину.

Європейський досвід: чому Україна — виняток

Особливо показовим є порівняння з іншими країнами Центральної та Східної Європи. У Словаччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Сербії та Хорватії русини офіційно визнані національною меншиною. Там існують школи, університетські програми, культурні інституції та кодифікована мова.

Україна залишається єдиною країною, де такого визнання немає. Це створює парадоксальну ситуацію: одна й та сама спільнота має різний статус залежно від держави проживання.

Цей факт рідко згадується у публічних дискусіях, хоча він є ключовим для розуміння сучасного конфлікту інтерпретацій.

Світовий конгрес русинів та європейський досвід

Всупереч твердженням про «зовнішній вплив», Світовий конгрес русинів (СКР) є транснаціональною структурою, що діє в межах міжнародного права. Україна залишається єдиною країною в Європі, де русини не визнані національною меншиною.

Джерела: Звіти Ради Європи, публікації СКР (2025)

Сучасні медійні наративи: як формується спрощена картина

Аналіз сучасних публікацій показує, що вони часто використовують однакові способи.  Русинська ідентичність подається як щось зовнішнє, штучне або нав’язане. Культурні ініціативи інтерпретуються як політичні, а правозахисна діяльність — як загроза державності.

Особливо показовим є ставлення до нових активістів, таких як Габріелла Дерепа. Її виступ на міжнародному рівні подається не як спроба привернути увагу до проблеми, а як частина «небезпечного наративу». При цьому ігнорується той факт, що подібні звернення відповідають європейській практиці захисту прав меншин.

Маніпуляції та «отруєння джерела»: Кейс Габріелли Дерепи

Сучасна українська публіцистика часто використовує тактику дискредитації активістів через їхнє місце проживання або порівняння з маргінальними проросійськими фігурами (на кшталт Сидора чи Гецка). Прикладом є критика блогерки Габріелли Дерепи, яка виступила на Форумі ООН з питань меншин у Цюриху у 2025 році.

Її вимогу визнати русинів національною меншиною медіа подають як «сепаратизм», хоча це пряма рекомендація Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації. Використання європейських правозахисних майданчиків — це цивілізований шлях інтеграції, а не «загравання з політичним русинством».

Корінь проблеми: не розв’язуване питання ідентичності

У центрі всіх цих дискусій лежить одне фундаментальне питання — питання визнання. До 1946 року русини були офіційно зафіксованою ідентичністю. Після цього вони зникли з офіційного дискурсу, але не зникли з реальності.

Сучасна держава фактично продовжує радянську політику у цьому питанні, наполягаючи на концепції єдиного українського народу. Це створює напруження, яке періодично проявляється у вигляді інформаційних конфліктів.

Висновок: Шлях до порозуміння

Ігнорування культурної самобутності карпаторусинів лише створює ґрунт для маніпуляцій з боку ворожих спецслужб. Якби Україна імплементувала Закон про корінні народ стосовно русинів, це вибило б аргументи у справжніх сепаратистів.

Визнання русинів корінним народом — це не загроза цілісності, а виконання міжнародних зобов’язань та повага до тисячолітньої історії Закарпаття, яка, за словами члена Уряд Чехословаччини в  екзилі під час Другої світової війни Павла Цібере, ніколи не писалася чужою кров’ю.

Степан Сікора