Від народності «рутени» до нації «русини»: історичний шлях та інтелектуальна експансія

Головне зображення ілюстраційне, згенероване ШІ

Експансія тюркських племен і народностей до Європи становила серйозну загрозу для її народів. У 1009 році вони захопили Сирію та осквернили храм Гробу Господнього в Єрусалимі. Папа Римський Урбан II закликав до хрестового походу під гаслом визволення Святої Землі та Палестини, тобто до війни проти невірних мусульман. Загалом у XI–XIII століттях відбулося вісім хрестових походів. Паралельно тривали гоніння на євреїв, через що багато хто з них емігрував до Іспанії та Хазарії. Іспанський король Сізебут поставив євреїв перед вибором: прийняти християнство або залишити країну. Згодом новий король Егекі оголосив усіх євреїв рабами, а їхніх дітей передав на виховання християнам. Євреї Північної Африки разом з арабами вдерлися в Іспанію через Гібралтар, перетворивши її на провінцію арабського халіфату.

З Іспанії єврейські громади проникли до Франції та інших країн. Англійський король Едуард у 1290 році видав закон про виселення всіх євреїв (16,5 тис. осіб), за порушення якого загрожувала смерть. У 1306 році аналогічний крок зробив французький король Філіп, змусивши 100 тисяч осіб покинути країну. Тим часом іспанці вели Реконкісту і в 1491 році здобули Гранаду — останній оплот магометан. У 1492 році Іспанія зобов’язала євреїв покинути країну протягом чотирьох місяців. Вони переселилися до Португалії, яка у 1498 році також видала закон про вигнання. Так єврейські громади з’явилися і зміцнилися в Польщі. Після поділу Речі Посполитої у 1772 році ці території з єврейським населенням опинилися у складі Росії, Австрії та Пруссії.

Війни за Угорщину та формування Трансільванського князівства

Один із хрестових походів був проголошений Папською буллою 24 квітня 1514 року. У 1526 році біля Будина (столиці Угорщини) зібралося 40 тисяч добровольців, яких називали «куруцами» (від лат. crux — хрест). Під проводом 20-річного короля Лайоша II вони вирушили проти турків. Проте 29 серпня під Могачем їх зустріла 80-тисячна османська армія. Допомога від чехів та хорватів запізнилася, а місцеві магнати не підтримали короля. Угорське військо було розбите, а Лайош потонув у болоті під час втечі. Центральна влада розпалася: королева Марія втекла до Братислави. 11 листопада 1526 року частина магнатів обрала королем Яноша Запольяї, тоді як феодали західної та північної частин обрали Фердинанда Габсбурга. Це спровокувало громадянську війну та поділ країни.

До володінь Запольяї увійшла Трансільванія (Семиграддя) зі столицею в Алба-Юлії, а також населені рутенами жупи Мараморош, Берег та Угоча. Ця територія була васально залежною від Османської імперії. У 1683 році, після невдалої облоги Відня турками, почався розпад османської армії. Слов’янські полки, зокрема рутенські, перейшли на бік Габсбургів. У 1606 році за мирним договором Стефан Бочкаї став князем Семиграддя, межі якого простягалися до міст Токай та Кошиці.

Роль рутенів у повстаннях та європейській політиці XVII-XVIII століть

У 1648 році князем став Юрій Ракоці II. Він прагнув польської корони і уклав союз із Богданом Хмельницьким та шведським королем Карлом X Густавом. Ракоці взяв Варшаву, але через відсутність реальної підтримки союзників був змушений здатися кримським татарам у 1657 році. Згодом, у 1703 році, за підтримки Франції він підняв повстання рутенів і словаків проти Австрії. Перша битва відбулася біля села Довге (Закарпаття). Попри поразку повстання у 1711 році, пам’ять про нього збереглася: у селі Довге рутени встановили пам’ятник із написом про готовність померти за вітчизну та «рутенську родину». Після 1772 року Галичина та Буковина також увійшли до складу Австрії.

Освітня реформа Габсбургів та розвиток рутенської мови

Австрія провела шкільну реформу, дозволивши слов’янам навчатися рідною мовою. У 1646 році в Ужгороді відкрили гімназію, а в 1791 році — вчительську семінарію. Вагомий внесок зробив єпископ Йосип де Камеліс. Він забронював для рутенів місця у провідних семінаріях та університетах Відня, Будина та Трнави. Де Камеліс видав «Притчі» (1692), «Катехезис» (1698) та «Буквар» (1699) рутенською мовою. Його наступник Юрій Бизанець також видав буквар, а словак Я. Коллар у 1749 році написав латиною історію рутенів Угорщини. Ці підручники дозволили рутенам здобувати базову освіту материнською мовою та продовжувати навчання в університетах Європи.

Станом на 1781 рік рутени проживали у 742 населених пунктах Угорщини. У 1785 році Австрія запровадила поділ на дистрикти за етнічними ознаками. Проте угорська мова у 1792 році стала державною, що ускладнило рутенам самореалізацію. Через незатребуваність знань на батьківщині, частина інтелігенції захопилася ідеями панславізму, вбачаючи опору в Росії.

Еміграція рутенської еліти: від Ужгорода до Петербурга

У XVIII столітті частина рутенів-хліборобів переселилася до Хорватії та Сербії, а освічена еліта — до Російської імперії. У 1791 році туди виїхав Іван Орлай, який став придворним лікарем. За його рекомендацією міністр О. Голіцин почав запрошувати рутенів до російських вишів.

Іван Франко у праці «Карпаторусинське писменництво XVII-XVIII ст.» зазначав, що Росія комплектувала свої заклади саме карпаторутенами через мовну та релігійну близькість.

У 1805 році з Ужгорода до Харківського університету поїхали професори О. Дудрович, брати Білевичі та К. Равлович. Михайло Балудянський став першим ректором Петербурзького університету (1819), а Василь Кукольник та Петро Лодій очолили його провідні структури.

Культурний вплив рутенів на слов’янський світ

Рутенські вчені очолювали ліцеї в Ніжині та Одесі, викладали в університетах по всій імперії. Михайло Балудянський навіть навчав майбутніх царів. В. Гуца розробив азбуку для болгар, а Іван Зейкан був наставником Петра I та його родини.

У цей період рутени чітко усвідомлювали себе окремою слов’янською національністю. Вони не ототожнювали себе ні з росіянами, ні з українцями (які як нація тоді ще лише формувалися).

Станіслав Ганькович, Голова ГО “Наохтема в рокаши”