Майбутнє протистояння: Як оточення Трампа планує завершення війни з Іраном
Повернення Дональда Трампа до Білого дому ознаменувало початок нової ери у відносинах між Вашингтоном та Тегераном. Питання про те, як саме буде розв’язана багаторічна війна з Іраном Трамп ставить у центр своєї зовнішньополітичної парадигми. Проте, як свідчать останні дані, оточення Трампа розділилося щодо стратегії: одні виступають за негайну ескалацію та зміну режиму, інші — за дипломатичний тиск через економічне задушення.
Розкол у “яструбиному” крилі: два сценарії для Тегерана
Внутрішні дискусії в команді обраного президента США зосереджені на фундаментальному питанні: чи має Америка прагнути до повної капітуляції ісламської республіки, чи достатньо буде нової, більш жорсткої ядерної угоди.
Згідно з повідомленнями агентства Reuters, частина радників наполягає на відновленні політики «максимального тиску» у її найбільш радикальній формі. Це включає не лише вторинні санкції на експорт нафти, а й потенційні превентивні удари по ядерних об’єктах. Інша група, яку часто називають «реалістами», вважає, що пріоритетом має бути стабільність цін на енергоносії, а отже, зовнішня політика США повинна уникати прямого масштабного військового конфлікту, зосередившись на ізоляції Ірану через регіональні союзи.
Економічна петля: Санкції як головна зброя
Одним із небагатьох пунктів, щодо яких в оточенні Трампа панує консенсус, є необхідність знищення фінансової бази КВІР (Корпусу вартових ісламської революції). Попередній досвід показав, що санкції проти Ірану здатні критично знизити можливості Тегерана фінансувати своїх проксі-агентів, таких як Хезболла та ХАМАС.
Очікується, що нова адміністрація зробить наступні кроки:
Блокування “тіньового флоту”: Перекриття каналів експорту іранської нафти до Китаю.
Технологічна ізоляція: Заборона на постачання компонентів для виробництва дронів-камікадзе.
Дипломатичний демарш: Тиск на європейських партнерів з метою запровадження механізму “snapback” (миттєвого повернення санкцій ООН).
Роль регіональних союзників та “Угоди Авраама”
Важливим аспектом стратегії Трампа є залучення Ізраїлю та арабських монархій Затоки до єдиного фронту. Розширення Угод Авраама розглядається як інструмент створення регіональної системи безпеки, яка б нівелювала іранський вплив без прямого залучення великих контингентів військ США.
Ізраїль, зі свого боку, бачить у поверненні Трампа карт-бланш на більш рішучі дії. Питання лише в тому, чи погодиться Вашингтон підтримати Ізраїль у разі спроби знищення центрифуг у Натанзі чи Фордо. Деякі радники Трампа застерігають, що відкрита війна може призвести до хаосу, який вигідний лише Росії та Китаю.
Ядерна дилема: Переговори чи демонтаж?
Центральним елементом конфлікту залишається ядерна програма Ірану. Тегеран значно просунувся у збагаченні урану з моменту виходу США з СВПД у 2018 році. Дональд Трамп неодноразово заявляв, що він “майстер угод”, і багато хто очікує, що він спробує посадити іранське керівництво за стіл переговорів на своїх умовах.
Проте умови Трампа будуть значно жорсткішими за ті, що пропонував Обама чи Байден. Вони включатимуть:
Повну відмову від збагачення урану на будь-якому рівні.
Припинення розробки балістичних ракет великої дальності.
Припинення підтримки терористичних угруповань у регіоні.
Ризики та виклики: Чому швидкого завершення може не бути
Попри рішучу риторику, шлях до “завершення війни” з Іраном сповнений пасток. По-перше, Іран за останні роки навчився виживати в умовах екстремальних обмежень. По-друге, посилення співпраці між Тегераном та Москвою (особливо в оборонній сфері) створює нову динаміку, де Іран отримує доступ до російських технологій ППО.
Крім того, будь-яка спроба радикально змінити статус-кво на Близькому Сході неминуче вплине на світові ринки. Якщо Тегеран вирішить заблокувати Ормузьку протоку у відповідь на тиск, світова економіка може зіткнутися з енергетичним шоком, що суперечить обіцянкам Трампа знизити інфляцію всередині США.
Висновок: Стратегічна невизначеність як метод
На сьогодні Близький Схід залишається найвибухонебезпечнішою зоною інтересів США. Поділ в оточенні Трампа може бути не слабкістю, а тактикою “доброго та злого поліцейського”. Поки одні погрожують знищенням режиму, інші залишають відкритими двері для дипломатії “останнього шансу”.
Результат цієї гри залежатиме від того, наскільки швидко Іран усвідомить серйозність намірів нової адміністрації. Одне можна сказати впевнено: політика стримування часів Байдена залишилася в минулому, і попереду на світ чекає період турбулентності, який або призведе до великої угоди, або до остаточного розриву, що змінить карту регіону на десятиліття.
Степан Сікора
