Пісенник Михайла Тарахонича: Таємниці родинного рукопису 1757 року з Репинного

У світі, де старовинні артефакти часто ховаються в архівах, пісенник Михайла Тарахонича стоїть як яскравий приклад, як родинна реліквія може стати частиною глобальної культурної спадщини. Цей рукопис 1757 року, написаний півуставом на 70 аркушах, містить духовні пісні, колядки та канти, що відображають багату традицію Верховини. Він не просто збірка текстів – це вікно в духовне життя Закарпаття XVIII століття, де пісні як “Нова радость стала” перегукуються з сучасними колядками. Аналізуючи цей артефакт, ми розуміємо, як локальні традиції впливають на національну ідентичність, особливо в регіонах з багатим фольклором, як Закарпаття.

Історія відкриття та передачі рукопису

Історія пісенника починається в селі Репинне на Міжгірщині, де в 1757 році Михайло Тарахонич, ймовірно, не тільки переписав, але й створив частину текстів з акростихами. Село, перша згадка про яке датується 1457 роком, відоме своєю багатою історією, включаючи опришківські легенди та дерев’яну церкву св. Дмитра 1780 року, що є зразком верховинської архітектури. Аналітично, це вказує на культурний контекст: Закарпаття в XVIII столітті було перехрестям слов’янських традицій, де релігійні пісні слугували засобом збереження ідентичності під угорським та австрійським впливом.

У 1931 році рукопис потрапив до рук Юліана Яворського, видатного фольклориста та етнографа, який збирав матеріали на Закарпатті. Яворський, народжений 1873 року в селі Більче, був москвофілом і професором, чий внесок у вивчення українського фольклору неоціненний. Він придбав пісенник у Михайла Тарахонича (1885–1935), діда автора оригінального посту, в будинку №21 у Репинному. Це рішення, ймовірно, було зумовлене економічними труднощами великої родини, як видно з архівних записів про шлюб, народження та смерті дітей. Аналізуючи контекст, ми бачимо, як економічна нестабільність 1930-х у Чехословацькій Республіці спонукала до продажу реліквій, але водночас врятувала їх від забуття. Яворський, автор праць про карпатську Русь, інтегрував рукопис у ширший наратив слов’янської культури, як описано в його біографії на сайті Закарпатської бібліотеки.

Родинний зв’язок і культурне значення

Родинна нитка веде до нащадків Тарахонича. Тітка Ганна (1919 р.н.) згадувала про предка-поета, а мати Єва (1925 р.н.) виросла в тому ж будинку. Після смерті батька в 1935 році та переїзду до Мукачева в 1948-му, родина Міца зберегла пам’ять про реліквію. Архівні виписки, як шлюб Михайла та Анни Сідоран 1908 року чи народження дітей, ілюструють типову верховинську сім’ю, де духовні традиції передавались поколіннями.

Аналітично, пісенник Михайла Тарахонича є ключем до розуміння еволюції русинського фольклору нинішнього Закарпаття. Він містить апокрифічні елементи в різдвяних піснях, як зазначає дослідник Ю. Медведик у своїй праці Ad Fontes, пов’язуючи його з бароковими традиціями. У контексті Богогласника 1790/1791 років, рукопис демонструє, як локальні варіанти впливали на друковані збірки, сприяючи збереженню слов’янської духовної музики. Це підкреслює роль фольклористів як Яворський у протидії асиміляції, роблячи пісенник мостом між минулим і сьогоденням.

Збереження в Празі та сучасні перспективи

Сьогодні пісенник зберігається в Національній бібліотеці Чехії під сигнатурою XVII L 17, у Слов’янській бібліотеці, яка є центром слов’янських студій з фондом понад 200 000 томів. Бібліотека, заснована 1924 року, містить український відділ, де рукопис став частиною світової спадщини. Як описано в статті про Богогласник, він входить до колекції рукописних пісень, підкреслюючи його унікальність.

Переміщення до Праги врятувало рукопис від можливих втрат під час воєн, але також висвітлює проблему репатріації культурних артефактів. Надіюсь отримати цифрову копію, що актуалізує тему доступності спадщини в цифрову еру. У контексті сучасної України, де фольклор відіграє роль у національному відродженні, пісенник може надихнути нові інтерпретації, як у проєктах Слов’янської бібліотеки.

У висновку, пісенник Михайла Тарахонича – не просто артефакт, а символ коріння. Він нагадує, що історія ближча, ніж здається, і закликає берегти спадщину. Досліджуючи такі реліквії, ми зміцнюємо культурну ідентичність, роблячи минуле частиною майбутнього.

Володимир Міца, доктор фізико-математичних наук, професор