БОЛЯЧКА (русинською мовою та в перекладі на українську літературну мову)

Так ся то стало — не за нашої тямкы,— што в нашому краю завела ся дуже страшна хвороба. Люде вмирали так, як паде муха осени. Не знали, куды вбернути ся за порадов, што чинити, чого чекати.
И ткось їм порадив ли́шити село й тікати в хащу. Люде ся забрали єдєн за єдным. У хащі робили салаші, колибы, там жыли. И поправді перестали хворовати й умирати.
Меже сима выселенцями быв єдєн ґазда на ймення Юра. Ун уже тыждень жыв у хащі, як у Бога за пазухов. Но кончив ся хліб, треба было вернути ся в село, напечи й принести.
Быв ярьный день. Юра зайшов у село. Всяґды тихо, ани єдної жывої душі, лем псы ся обстали в селі, як сироты. Юра пудойшов просто до свої хыжи й зачав місити тісто на хліб. Як уже всадив хліб у пец, учув голосноє гавканя. Выбіг Юра надвур, а там сілські псы обступили великого пса й тут го дораз розде́руть.
Шкода стало Юрі красного пса. Взяв кул у рукы, розогнав сілськых псув и оборонив ловчого пса.
— Пой туй, неборе,— казав му,— я тя нагодуву, переяжу ти раны, котрі ти зробили твої приятелі.
Завюв го до хыжі, налляв молока в миску, замастив раны й позавивав.
Пес выхлебтав молоко, люг си коло пеца. Юра за тот час напюк хліба, взяв бесагы й хотів рушати в дол. И тот пес до нього проговорив по-людському:
— А куды ись ся убрав?
— Та йду од родині́ в ліс,— каже страшно перепуженый Юра.
— Нигде не йди! Знай, що тоту болячку я шырив меже людьми. Но што ись мене так пожалів, нагодовав и переязав, теперь лишу сесь край. Можете сопокуйно вернути ся у вашу хыжу, никому нич ся не стане!
И великый пес зник. Чоловік стояв, поцявучи ся, ци бесагы на плечох, ани жывый, ни мертвый. Коли прийшов у себе, вже пса ниґде не было. Юра обдумав свуй трафунок, шмарив бесагы з плеч й сам побіг у хащу. А потому зобрав ся зо свойов цілов родинов у село. Вернули ся и другі люде й зачали вести своє мирноє жытя.
Болячка перестала ходити.
Болячка.— Надрук. у журн. «Наш родный край», Тячів, 1930, ч. 3; у зб. «Легенди Карпат».
Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Переклад на українську літературну мову:

Так сталося — ще не за нашої пам’яті, — що в нашому краї завелася дуже страшна хвороба. Люди вмирали, як восени падають мухи. Не знали, куди подітися за порадою, що робити, чого чекати.

Хтось порадив їм покинути село й тікати в хащу. Люди почали забиратися один за одним. У хащі робили курені, шалаші, там і жили. І справді перестали хворіти й помирати.

Серед цих переселенців був один ґазда, на ім’я Юра. Він уже тиждень жив у хащі, як у Бога за пазухою. Але скінчився хліб, треба було вернутися в село, напекти й принести.

Був ясний весняний день. Юра зайшов у село. Скрізь тихо, ані живої душі, тільки пси лишилися в селі, наче сироти. Юра підійшов просто до своєї хати й почав місити тісто на хліб. Коли вже посадив хліб у піч, почув гучне гавкання. Вибіг Юра надвір, а там сільські пси обступили великого пса й ось-ось роздеруть його на шматки.

Шкода стало Юрі того гарного пса. Взяв кілок у руки, розігнав сільських собак і оборонив ловчого пса.

— Іди сюди, небоже, — каже йому, — я тебе нагодую, перев’яжу рани, які тобі зробили твої приятелі.

Завів його до хати, налив молока в миску, змастив рани й перев’язав.

Пес вихлебтав молоко, ліг коло печі. Юра тим часом напік хліба, взяв торби й хотів рушати в ліс. І тут той пес заговорив до нього по-людськи:

— А куди ти зібрався?

— Та йду до родини в ліс, — відповів Юра, страшенно переляканий.

— Нікуди не йди! Знай, що ту болячку я поширював між людьми. Але ти мене так пожалів, нагодував і перев’язав, — тепер я покину цей край. Можете спокійно вертатися до своїх хат, нікому нічого не станеться!

І великий пес зник. Чоловік стояв, тремтячи, з торбами на плечах, ані живий, ані мертвий. Коли прийшов до тями, пса вже ніде не було. Юра обдумав свою пригоду, скинув торби з плечей і сам побіг у хащу. А потім зібрався з усією своєю родиною й повернувся в село. Повернулися й інші люди, й почали вести своє мирне життя.

Болячка перестала ходити.

Джерело: «Легенди нашого краю». Ужгород: Карпати, 1972. 216 с. (Надруковано раніше в журн. «Наш родный край», Тячів, 1930, ч. 3; у зб. «Легенди Карпат»).