Переговори в Женеві: Прогрес і виклики на шляху до миру в Україні

Контекст тристоронніх переговорів

У лютому 2026 року світова увага прикута до переговорів в Женеві, де Україна, Сполучені Штати Америки та Російська Федерація намагаються знайти вихід із тривалого конфлікту. Ці перемовини, що тривали два дні – 17 та 18 лютого, стали продовженням зусиль щодо встановлення миру в регіоні. Головним каменем спотикання залишається територіальне питання, де Москва наполягає на офіційній віддачі земель, а президент США Дональд Трамп чинить тиск на Київ для швидких рішень.

Як повідомляє Буданов, наступна зустріч відбудеться найближчим часом, що свідчить про продовження діалогу.

Ця стаття аналізує ключові аспекти переговорів, спираючись на офіційні заяви та експертні оцінки, з метою розкрити потенціал для справжнього прориву.

У контексті глобальної геополітики, такі перемовини не лише впливають на Україну, але й на стабільність Європи, де загроза ескалації залишається високою. За даними Мюнхенської конференції з безпеки, якщо перемир’я настане, Росії може вистачити лише півроку для підготовки до нових агресій проти НАТО. Тому переговори в Женеві – це не просто дипломатичний ритуал, а критичний крок до запобігання ширшому конфлікту.

Перебіг переговорів: Від першого дня до завершення

Другий день переговорів у Женеві розпочався з інтенсивної роботи в політичних та військових групах. За словами  Рустема Умєрова, делегації зосередилися на уточненні параметрів і механіки рішень, обговорених напередодні. Це включало детальний розгляд механізмів моніторингу припинення вогню, де американська сторона відіграє ключову роль. Перемовини проходили в закритому форматі, але Умєров наголосив на конструктивному настрої: “Працюємо над уточненням параметрів і механіки рішень, які обговорювалися вчора. Налаштовані на предметну роботу.”

Перший день, 17 лютого, був присвячений загальним консультаціям, де сторони підбили підсумки попередніх раундів. Головна перепона – “земельне питання”, де Росія вимагає повного контролю над Донбасом, що є неприйнятним для України. Зміна керівника російської делегації на Володимира Мединського додала складнощів, оскільки він відомий своєю ідеологічною риторикою про “історичну справедливість”, що затягує процес. Як зазначає колумніст Ігор Петренко, коли дипломати тиснуть руки, Кремль тисне ракетами – масований удар напередодні переговорів став чітким сигналом справжньої позиції Москви.

Завершення переговорів 18 лютого не принесло швидких результатів, але відкрило шлях для продовження. Окрема зустріч України та РФ після тристороннього раунду тривала близько півтори години, де обговорювалися невідомі теми. Це свідчить про спроби знайти компроміс поза основним форматом, хоча деталі залишаються закритими. Загалом, перебіг переговорів демонструє змішані сигнали: конструктивність у військовій сфері контрастує з глухим кутом у політичній.

Військовий прогрес: Кроки до припинення вогню

Одним із найоптимістичніших аспектів став прогрес у військовому напрямку, про який розповів президент Володимир Зеленський. Після заслуховування доповіді української делегації, Зеленський зазначив значне порозуміння щодо механізмів припинення вогню. “Всі три сторони у військовому напрямку були конструктивні. Вони, в принципі, там майже про все домовилися. Моніторинг буде точно за участі американської сторони,” – заявив він.

Це включає технічні нюанси моніторингу, такі як використання дронів та супутникових систем для спостереження за лінією фронту. Український досвід у війні дронів, продемонстрований на Мюнхенській конференції, став ключовим аргументом. Зеленський використав візуальні екрани з маршрутами російських ракет, щоб підкреслити необхідність надійних гарантій. Умєров доповнив, що робота над механікою рішень триває, з акцентом на верифікацію дотримання режиму тиші.

Але прогрес не є абсолютним: російська сторона продовжує тиск на Донеччині, що підриває довіру. Як аналізує Петренко, Кремль використовує ракети як інструмент примусу до поганої угоди. Попри це, військові домовленості можуть стати основою для тимчасового перемир’я, якщо політична воля матеріалізується.

Політичні виклики: Територіальні суперечки та тиск зовні

Політична сфера переговорів у Женеві виявилася найскладнішою. Росія вимагає офіційного визнання окупації Донбасу, що Зеленський вважає неприйнятним. “Немає часу на філософствування Мединського,” – заявив президент в інтерв’ю, посилаючись на ідеологічні лекції російського представника. Тиск від Трампа додає напруги: він вимагає “швидких рішень”, ігноруючи чутливі питання як Запорізька АЕС.

Завершення переговорів не зафіксувало прориву в політичній площині, але сторони домовилися продовжувати діалог. Суспільство України, за опитуваннями, готове лише до фіксації лінії фронту без визнання втрат, а не до капітуляції. Петренко попереджає: якщо Європа залишиться за дверима, угода може стати пасткою для континентальної безпеки.

Наполягання Києва на присутності європейців – критичне, оскільки НАТО не готове до технологічної агресії Росії. Аналітики прогнозують, що без реальних гарантій від США та ЄС, переговори затягнуться, дозволяючи Кремлю набирати сили.

Роль ключових гравців: Від Зеленського до Трампа

Володимир Зеленський відіграє центральну роль, балансуючи між конструктивністю та твердістю. Його нарада з делегацією перед переговорами поставила завдання на результативність. Буданов, як керівник Офісу президента, описав розмову як “непросту, але важливу”, і анонсував наступну зустріч з оптимізмом: “Разом з командою готуємось до продовження – вже найближчим часом. Вистоїмо!”

Умєров, як голова української делегації, фокусувався на деталях, забезпечуючи предметну роботу. З російського боку Мединський затягує час ідеологією, тоді як Трамп представляє прагматичний підхід: “платіть більше або втрачайте вплив”. Європейські лідери, як Макрон, закликають до геополітичної суперсили Європи, щоб протистояти таким загрозам.

Аналіз та перспективи: Шанси на мир

Аналізуючи колонку Петренка, видно, що переговори в Женеві – це баланс між дипломатією та силою. Україна демонструє конструктивність, але не готова до капітуляції. Перспективи залежать від гарантій: якщо США забезпечать моніторинг, а Європа – економічний тиск, мир можливий. Інакше, Росія використає паузу для переозброєння.

У довгостроковій перспективі, ключові слова “мирні рішення Україна” вказують на зростання інтересу до стійкого миру. Але без змін позицій, наступна зустріч може стати черговим раундом тяганини.

Висновок: Шлях попереду

Переговори в Женеві – крок вперед у військовому, але виклик у політичному. Заяви лідерів дають надію, але реальність вимагає дій. Майбутнє залежить від колективної волі, щоб перетворити слова на мир.

Степан Сікора