Купівля Києва Росією у 1686 році: Міф чи історичний факт
Для українських націоналістів та патріотів факт, що Київ був “куплений” Москвою у Речі Посполитої за 146 тисяч рублів, звучить як провокація. Цей епізод історії часто використовується для підриву української державності, але розберім глибше, спираючись на історичні джерела та публікації.
Історичний контекст Вічного миру
Договір Вічного миру 1686 року, відомий також як Гжимултовський мир, був підписаний 6 травня в Москві між Московським царством та Польсько-Литовською Співдружністю. Він завершив тривалу Руссько-польську війну 1654–1667 років, підтвердивши умови Андрусівського перемир’я 1667 року. Війна почалася після Переяславської ради 1654 року, коли запорозькі козаки під проводом Богдана Хмельницького звернулися по захист до московського царя, намагаючись позбутися польського панування. Це призвело до поділу українських земель: Лівобережна Україна опинилася під московським контролем, а Правобережна – під польським.
Геополітичний тиск з боку Османської імперії, яка втручалася в справи Запоріжжя, змусив сторони до компромісу. Обидві держави зобов’язалися не укладати сепаратного миру з турками, а Москва приєдналася до антиосманської Священної ліги, куди входили Польща, Священна Римська імперія та Венеція. Цей договір став дипломатичною перемогою для Москви, визначивши її кордони до кінця XVIII століття.
Деталі договору та “компенсація” за Київ
Згідно з договором, Москва отримала Лівобережну Україну, Запорізьку Січ, землі Сіверщини, міста Чернігів, Стародуб, Смоленськ та околиці. Особливе місце посідав Київ – місто на правому березі Дніпра, яке з 1667 року перебувало під тимчасовим московським контролем. Польща зберегла Правобережну Україну, а Брацлавщина та південна Київщина стали нейтральною зоною без населення.
Компенсація склала 146 тисяч рублів – суму, яку Москва виплатила Польщі за втрату лівого берега, включно з Києвом. Це не була “купівля” в сучасному сенсі, як продаж нерухомості, а радше відшкодування за втрачені території в рамках дипломатичного врегулювання. Договір також гарантував релігійну свободу для православних у Польщі та визнавав право Москви захищати їх інтереси. У Польщі угода зустріла опір: Сейм не ратифікував її до 1710 року, а деякі джерела стверджують про підтвердження лише у 1764 році.
Критичний аналіз з української перспективи
З українського погляду, цей договір – трагедія, бо він закріпив поділ України між двома імперіями без врахування волі козаків чи народу. Київ, як духовний і культурний центр Русі, опинився під московським впливом, що призвело до поступової русифікації та втрати автономії Гетьманщини. Компенсація за Київ часто спотворюється в пропаганді як “законна купівля”, але насправді Москва порушила Андрусівське перемир’я, захопивши місто силою у 1667 році, а 1686 рік лише легітимізував окупацію.
Цей епізод підкреслює відсутність української суб’єктності в XVII столітті: землі розподілялися як трофеї. Для націоналістів це “погані новини”, бо руйнує міф про неперервну незалежність, але водночас спонукає до глибшого вивчення історії, де Київ – центр багатонаціональної Русі, а не виключно “російського” спадку.
Сучасні імплікації та пропаганда
У сучасному контексті, особливо після статті Володимира Путіна “Про історичну єдність росіян і українців”, факт “купівлі” Києва використовується для виправдання агресії проти України, стверджуючи, що Київ – “мати російських міст”. Однак це маніпуляція: Русь була багатонаціональною державою з рюриковичами скандинавського походження, а Москва виникла пізніше. Україна, як спадкоємиця Русі географічно та культурно, відкидає такі претензії через автокефалію церкви та історичні традиції.
Цей договір нагадує про небезпеку імперських наративів.
У висновку, “купівля” Києва – не стільки комерційна угода, скільки дипломатичний компроміс, що розділив Україну. Для українців це урок: історія – не чорно-біла, а інструмент для будівництва сильної політичної нації, де всі національності та корінні народи будуть жити в мирі, дружбі та взаємоповазі.
Степан Сікора
