Реорганізація УжНУ: 32 голоси проти спадщини поколінь?

Завтра починається новий тиждень. А для нашого університету це може бути ще один крок або до збереження, або до тихого зникнення.

Сьогодні мовчання може коштувати університету його історії, статусу і майбутнього.

Професори, доценти і викладачі!

Працівники університету!

Студенти і аспіранти!

Випускники УжНУ!

І всі, для кого Ужгородський національний університет — більше, ніж назва. Ми з вами стали свідками рішення, яке було ухвалене кулуарно — 32 голоси із 62 присутніх.

Чи може така кількість людей вирішувати долю університету, який понад 80 років формував інтелектуальний хребет Закарпаття?

Чи може кілька десятків осіб без широкого обговорення в трудових колективах факультетів, без загальних зборів університетської спільноти, без повноцінної відкритої дискусії розв’язувати питання, яке стосується історії, статусу, наукових шкіл, майбутніх поколінь?

Ужгородський національний університет — це:

• перший і понад пів століття єдиний університет Закарпаття;

• заклад, створений одразу після Другої світової війни;

• місце, де формувалася інтелігенція краю;

• десятки тисяч випускників, які працюють по всій Україні й далеко за її межами;

• наукові школи, які вибудовувалися десятиліттями;

• статус національного університету, отриманий майже чверть століття тому;

• іноземні студенти;

• високі рейтинги;

• авторитет, який формувався роками щоденної праці.

Це не табличка на фасаді. Це тяглість поколінь.

Скільки людей віддали цьому університету все своє професійне життя?

Скільки професорів і викладачів будували кафедри, школи, лабораторії?

Скільки студентів саме тут вперше повірили в себе?

Нам говорять про необхідність “оптимізації ”. Але оптимізація — це не слово. Це розрахунок. Де фінансово-економічний аналіз?

Де відкриті цифри?

• Який бюджетний ефект?

• Які реальні витрати?

• Які втрати для наукових шкіл?

• Які ризики для статусу національного університету?

• Який вплив на міжнародні програми та контракти?

• Які гарантії збереження колективів?

Де обґрунтування, чому саме ліквідація університету як юридичної особи, а не приєднання до нього іншого — меншого і значно молодшого закладу?

Чому обрано найбільш радикальний сценарій? Чому це не було винесено на широке обговорення факультетів, кафедр, загальних зборів?

Бо якщо рішення такого масштабу ухвалюється без публічної фінансової, економічної та стратегічної аргументації — у суспільства неминуче виникають питання.

І якщо на ці питання не дають відповідей, з’являються підозри. Підозри, що за словами про “реформу” можуть стояти інші інтереси.

Можливо — кадрові.

Можливо — управлінські.

Можливо — меркантильні.

Я не хочу вірити в це, але й не відкидаю меркантильних інтересів окремих осіб, які організували цю «реорганізацію»!

Але прозорість — єдиний спосіб розвіяти сумніви.

Я звертаюся до вас не з докором. Я звертаюся з болем.

Невже ми дозволимо, щоб питання такого масштабу вирішувалося без широкого обговорення в університетській спільноті?

Невже ми можемо погодитися з тим, що історія, статус, наукові школи, авторитет можуть бути поставлені під загрозу без глибокого аналізу наслідків?

Невже ми не розуміємо, що мова йде не лише про зміну структури?

Мова йде про:

• втрату ідентичності;

• ризик знищення наукових шкіл;

• розмивання бренду університету;

• знецінення статусу національного;

• руйнування історичної тяглості.

Сьогодні кожен із нас стоїть перед вибором. Або ми станемо на захист свого університету — спокійно, аргументовано, але відкрито.

Або своєю мовчазною згодою дозволимо іншим вирішити за нас.

Університет — це не будівля. Це спільнота. Якщо спільнота мовчить — університет стає адміністративною одиницею.

Для тисяч закарпатців УжНУ — це:

• перша лекція,

• перший іспит,

• перший науковий керівник,

перша віра в себе.

Це університет, який пережив десятиліття змін, політичні трансформації, реформування, але зберіг свою сутність.

14 років тому колективу, студентам, громадськості уже вдалося відстояти УжНУ, коли йому загрожувала аналогічна «реорганізація» із ЗакДУ! У перших рядах його захисників тоді був і сьогоднішній ректор університету В. СМОЛАНКА.

І сьогодні питання стоїть не юридичне. Питання моральне. Чи можемо ми допустити, щоб історію, вибудувану поколіннями, було змінено без повноцінного голосу цієї ж спільноти?

До професорів, які десятиліттями працюють тут.

До викладачів, які щодня входять в аудиторії.

До студентів, які завтра стануть обличчям цього краю.

До випускників, які з гордістю називають УжНУ своєю альма-матер.

Сьогодні ви можете:

• поставити запитання;

• ініціювати обговорення;

• вимагати відкритості;

• висловити позицію.

Не емоцією. Не конфліктом. А гідністю.

Бо якщо університет — це наша родина, то родину не можна мовчки віддавати на чужий розсуд.

Через роки нас запитають:

Коли вирішувалася доля університету — де ви були? Чи ви говорили? Чи ви стояли осторонь? Чи ви довірилися випадку?

Університет — це не тимчасова адміністративна конструкція. Це спадщина. І спадщину або захищають, або втрачають.

Я вірю, що університетська спільнота здатна на гідну позицію.

Бо Ужгородський національний університет — це не просто назва.

Це честь.

Це історія.

Це відповідальність.

І сьогодні ця відповідальність — на кожному з нас.

Університет руйнується не рішеннями — він руйнується мовчанням тих, хто міг його захистити!