Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.10
Створення прикордонної охорони та встановлення громадянства Закарпатської України 1945
Для посилення охорони державного кордону з Румунією та Угорщиною Постановою Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ) від 15 квітня 1945 року було створено Прикордонну охорону, підпорядковану Центральному штабу Народної дружини. Керував нею майор радянської армії І. Стендер, громадянин Радянського Союзу. Декретом НРЗУ від 20 квітня 1945 року було встановлено громадянство Закарпатської України. Громадянами Закарпатської України визнавалися лише ті особи, які проживали на території Підкарпатської Русі до 2 листопада 1938 року, а решта мусили отримати громадянство Закарпатської України в Головному управлінні міліції.
Еміграція “експлуататорів” та конфіскація майна в Закарпатті 1945
Дізнаючись із преси та радіо про терор у Радянському Союзі щодо класу «експлуататорів» і «буржуазної» інтелігенції, багато хто з місцевих «експлуататорів», а також чехословацької та угорської «буржуазної» інтелігенції, кинувши будинки, майно й землю, втекли з Закарпатської України за кордон. Згідно з раніше згадуваним Декретом № 7 від 29 листопада 1944 року, їхнє майно та земля були конфісковані місцевими Народними комітетами. Наприклад, у місті Мукачеві, другому за величиною місті Закарпатської України, на квітень 1945 року працювало 233 приватних магазини. Однак 245 магазинів, 5 ресторанів і 42 корчми (буфети), 385 майстерень виробничого призначення та побутового обслуговування виявилися безхазяйними, оскільки їхні власники втекли за кордон. З 4 тис. 813 житлових будинків Народний комітет міста Мукачево «взяв під опіку 1028 безхазяйних будинків», кинутих «ворогами народу», що становило 20% житлового фонду. Ці будинки передавалися в безстрокове користування радникам, консультантам і фахівцям, які прибували з Радянської України та призначалися на керівні посади в органах влади й народного господарства.
Переселення та розподіл майна “ворогів народу” в Закарпатській Україні
Чимало будинків було кинуто «ворогами народу» в Ужгороді та інших окружних центрах. У містах вони передавалися в безстрокове користування, а в селах – у власність сімей «добровольців» і безземельних переселенців-верховинців, тобто жителів гірської місцевості. У населеному етнічними угорцями Берегівському окрузі було переселено 1472 родини добровольців і бідняків, в основному верховинців. Тільки в село Свобода з Воловського (Міжгірського) округу переселилося понад 100 сімей, яким передали у власність будинки «ворогів народу» разом із майном, яке в них знаходилося, а також сільськогосподарський реманент і по 8 гектарів орної землі.
Конфлікт за Мараморош-Сігет: Румунія проти анексії Закарпаттям
Тим часом дружня Радянському Союзу Румунія звернулася до Сталіна зі скаргою на незаконний аншлюс частини Мараморош-Сигетського повіту та приєднання до Закарпатської України. За вказівкою Сталіна член Військової ради 2-го Українського фронту маршал К. Ворошилов направив у Мараморош-Сігет уповноваженого «Союзної контрольної комісії у справах Румунії» – майора Червоної армії Захарченка. Розібравшись на місці з цим «приєднанням», майор Захарченко зажадав від І. Одовінчука розпуску Мараморош-Сігетського Народного комітету Закарпатської України. Вимогу проігнорували, і майор Захарченко, виконуючи вказівку К. Ворошилова, за допомогою румунської влади намагався заарештувати членів цього комітету. Однак на їхній захист виступили озброєні народні дружинники Закарпатської України, які перебували в Мараморош-Сігеті. Про цей конфлікт К. Ворошилов доповів Сталіну, який через М. Хрущова зажадав, щоб І. Туряниця повернув «об’єднану» із Закарпатською Україною русинську територію Румунії.
Спогади Хрущова: Закарпатська Україна як незалежна держава 1945
У своїх спогадах М. Хрущов з цього приводу так описав свою розмову зі Сталіним і її наслідки: «У вас там Туряниця?» Я: «Ні, не у нас, він до нас не має ніякого відношення, це наш сусід». «Ну, розповідають, що ви все-таки маєте на нього вплив. Передайте йому, нехай він відкличе свої озброєнні загони з території Румунського королівства. Крім того, він там якісь райони зайняв і на лівому березі Тиси. А ця територія відійде до Угорщини». Я зараз же передав все Івану Івановичу (…) Звичайно, я не міг йому наказувати, я міг тільки радити. Але він зараз же все зробив, як порадили. Взагалі, його заслуги перед Комуністичною партією Радянського Союзу в цілому, перед Комуністичною партією України зокрема, чималі». Далі М. Хрущов у спогадах сказав, що Закарпатська Україна була «незалежною республікою, яка не визнавала чехословацьке державне керівництво, однак ще не була в складі Радянської України».
Тобто, на переконання та твердження М. Хрущова, який у той час був главою уряду Радянської України, Закарпатська Україна була незалежною державою і повноправним суб’єктом міжнародного права.
Прибуття радянських “фахівців” та репресії в органах влади Закарпаття
Проте головне управління міліції Закарпатської України від 25 травня 1945 року очолив присланий із Москви генерал-лейтенант НКВС П. Супруненко. Створене 26 травня 1946 року управління державної безпеки Закарпатської України очолив присланий із Києва А. Чередніченко, майор Міністерства державної безпеки Радянського Союзу. Слідом за ним із Києва приїхали: Леонтій Мальчук – на посаду заступника голови Вищого Суду Закарпатської України, Віра Мілютіна – на посаду члена цього суду, а також багато інших фахівців.
Хоча Чехословаччина з-поміж громадян Підкарпатської Русі підготувала достатньо фахівців із вищою освітою, які могли б упоратися з обов’язками на тих посадах, на які Київ направляв фахівців в основному з дипломами середньої спеціальної освіти та навіть без них, але які мали квитки членів ВКП(б). Замість офіцерів-фронтовиків, які очолювали міліцію та керівні в ній посади, Київ направив «фахівців», які не мали навіть середньої спеціальної освіти, але мали відповідну практику в органах НКВД: Д. Кравчука, І. Татарчука, П. Левченка, В. Іщенка, А. Грібова, І. Хоробрих, М. Корнейчука, П. Татаринова, Г. Кисельова, А. Саблукова, Е. Самохвалова, В. Скоробогатова, В. Чикала, В. Дем’янца, С. Добіжу, В. Слепичева, М. Громадського та інших. Вони призначалися начальниками міліції та на інші керівні посади в міліції, у тому числі – на посади начальників паспортних столів, що відповідали за питання визначення національності, надання громадянства Закарпатської України, видачу посвідчень особи (тимчасових паспортів) і прописку.
Арешти місцевих діячів: репресії проти комуністів Закарпатської України
Василь Русин, який був одночасно головою Спеціального та Вищого Судів Закарпатської України, в інтерв’ю газеті «Старий замок» (15.10.1998) стверджував наступне. На «допомогу» службі безпеки, прокуратурі та міліції Закарпатської України приїхало багато надісланих М. Хрущовим «фахівців», які «взяли собі місцеві прізвища – псевдоніми і почали клепати кримінальні справи». Почали з кримінальних справ проти державних і громадських діячів Підкарпатської Русі – Закарпатської України: А. Бродія, С. Фенцика, Ю. Бращайка та інших. Потім черга дійшла й до керівників окружних і міських органів влади з-поміж місцевих жителів. У жовтні 1945 року були заарештовані делегати 1-го з’їзду Народних комітетів Іван Дейнеш і Антон Ситовський. Перший був головою Берегівського міського, а другий – Берегівського окружного Народних комітетів. І. Дейнеша в січні 1945 року Спеціальним Судом Закарпатської України засудили до 6 років позбавлення волі, і відправили для відбування покарання на Крайню Північ Радянського Союзу. Не чекаючи своєї долі, в лютому 1945 року перший і другий секретарі Берегівського окружного комітету КПЗУ врятувалися втечею в сусідню Угорщину. Тому першим секретарем цього окружного комітету компартії Закарпатської України, населеного етнічними угорцями, спішно призначили сержанта Червоної армії з Радянської України. Голова Мукачівської міської Народної ради М. Драгула, який відкривав Перший з’їзд Народних комітетів, під виглядом супроводу хворої дружини на лікування до Словаччини, виїхав з нею до Словаччини й там залишився назавжди.
Депортації мирних громадян: порушення постанов ДКО СРСР у Закарпатті
Відповідно до секретної Постанови Державного комітету оборони (ДКО) СРСР № 7161сс, чехословацькі громадяни Підкарпатської Русі – Закарпатської України не були військовополоненими й не підлягали інтернуванню. Однак у Радянському Союзі переважали не писане, а телефонне право та комуністична доцільність. Всупереч Постанові ДКО № 7161сс, тилові війська НКВД і підрозділи «Смерша» звозили на збірні пункти для військовополонених (ЗПВ) мирних громадян навіть за відмову записатися «добровольцем» у Червону армію. На залізничній станції міста Свалява просто неба створили найбільший ЗПВ № 2, звідки мирних громадян Закарпатської України як військовополонених відправляли в Україну й Білорусію. У штабі тилових військ НКВС 4-го Українського фронту начальником відділу у справах військовополонених та інтернованих був майор держбезпеки Мочалов. У листі від 17 січня 1945 року він роз’яснював начальникам ЗПВ, що Постанова ДКО № 7161сс передбачає розміщувати військовополонених окремо від інтернованих. В кінці січня 1945 року він у наступному листі вимагав від начальників ЗПВ, щоб «всіх інтернованих, які прибули, розглядати не як прибувших у порядку постанови Військової Ради 4-го Українського фронту № 0036, і тому вважати їх не інтернованими, а заарештованими й тримати окремо від військовополонених».
Отже, заарештовані військовою владою Радянського Союзу громадяни Підкарпатської Русі – Закарпатської України не підпадали ні під категорію військовополонених, ні під категорію інтернованих. Вони були заарештованими, хоча ніяких звинувачень їм не пред’явлено, ніякого суду над ними також не було. Тому їх і відправляли в Радянську Україну як військовополонених.
Табори НКВС: масові депортації з Закарпатської України 1944–1945
За звітами майора Мочалова, тільки в грудні 1944 року з концентраційного табору військовополонених СПВ № 2 (начальник – капітан Єрмілов) у двох ешелонах № 48050 й № 48051 було відправлено в Радянську Україну відповідно 1440 і 1500 громадян Закарпатської України як військовополонених. При цьому наспіх затримані й відправлені в табори Радянської України ешелоном № 48050 були «взуттям забезпечені – 25%, шинелями – 45%, натільною білизною – 20%», – значилося в доповідній майора Мочалова.
До відправки «військовополонених» у Радянську Україну й Білорусію їх використовували на роботах із розширення залізничної колії з європейського стандарту на ширший стандарт СРСР. Якщо врахувати доповідну майора Мочалова, що більшість «військовополонених» з-поміж мирних громадян Закарпатської України були зі своїх будинків і квартир взяті напівроздягненими, а зима 1944–1945 років була суворою, то багато хто з них гинув на каторжних роботах з розширення залізничної колії. В іншій доповідній Мочалова про це написано: «Для використання на роботах з відновлення залізниці Воловець – Мукачево 45-й і 46-й бригадам залізничних військ НКВС 19 листопада 1944 року було дано з СПВ № 2 5 тис. 430 чол. військовополонених і інтернованих. Протягом 6-ти тижнів 3 тис. вийшли з ладу, значна частина яких повернена до табору в надмірно виснаженому стані, у рваній, непридатній для носіння взутті … 4.12.1944 року від 46-ї ж. д. бригади (в табір 34556) прийнято, повернутих з роботи, 594 осіб, з яких 373 чол. хворих: різко виснажених – 209, з високою температурою – 5, з потертостями ніг – 102. Із загальної кількості абсолютно без взуття – 150 чол.».
Голод, холод і смерть: нелюдські умови в таборах для русинів Закарпаття
Доведення людей до різкого виснаження, коли кожен 4-й узимку був абсолютно без взуття, було не чим іншим, як доведенням до голодної та холодної смерті. У черговій доповідній майора Мочалова своєму начальству в Москву написано, що «19.12.1944 року начальником конвою 45-ї ж. д. бригади капітаном Боровковим супроводжувався поїзд на ж. д. ст. Самбір (перша в той час прикордонна станція України – авт.) для здачі в фронтовий приймально-пересильний табір № 22 військовополонених і інтернованих чисельністю понад 600 чол. На шляху прямування (якихось 70 км – авт.) померло 6 чол., трупи яких були викинуті на ж. д. полотно. З 610 чол., привезених у табір, 15 чол. померло біля воріт табору й 9 померло в день здачі в спецгоспіталі № 2149. 180 хворих відразу розміщено в лазарет. Всі інші виснажені й фізично ослаблені».
Через тиждень, «27 грудня 1944 року, зі Сваляви до Самбора прибув наступний етап, з якого під час перевезення було викинуто 16 трупів і тільки 96 осіб прийнято в табір № 22. Решту довелося поміщати в спецгоспіталь № 2149», – написано в доповідній Мочалова.
Голод, холод і смерть переслідували безвинно позбавлених волі громадян Закарпатської України вже в таборах для військовополонених. Тож 27 травня 1945 року військовий прокурор тилових військ НКВС 4-го Українського фронту досліджував причину високої смертності в згаданому Самбірському фронтовому приймально-пересильному таборі № 22, начальником якого був майор Гробовий, а його заступником – майор Юдаєв. Прокурор встановив, що в таборі № 22 штучно створювався голодомор. Залучена цим прокурором інспекція Управління речового постачання НКВС СРСР встановила, що в таборі № 22 (цитуємо) «з 13.05.45 р. по 25.05.45 р. (тобто за 12 днів – авт.) військовополоненим і інтернованим недодано: 9 т. 936 кг м’яса, 2 т. 077 кг жирів, 346 кг ковбаси, 249 кг цукру, 33 т. 638 кг картоплі, або по м’ясо-жировій нормі недодано 70%» продуктів мізерного пайка військовополонених.
Геноцид русинів у таборах НКВС: висновки про сталінський план приєднання
Отже, в Україні, у концентраційному таборі в Самборі для громадян Підкарпатської Русі – Закарпатської України, були створені нелюдські умови з метою їхнього знищення голодом, що є геноцидом. На 10 вересня 1945 року в таборах НКВС СРСР перебувало 3 787 русинів.
Таким чином, сталінський план приєднання Підкарпатської Русі – Закарпатської України був спрямований не на возз’єднання русинського народу суверенної республіки Закарпатська Україна з українським народом Радянської України. Він переслідував зовсім інші цілі. По-перше, він був продовженням розпочатого в Першу світову війну Австро-Угорщиною голокосту проти русинської нації, а по-друге – створенням по той бік Карпат стратегічного військового плацдарму. Цього не розуміли або не хотіли розуміти місцеві комуністи, під прапором яких Радянський Союз ще до закінчення війни створював собі на території Підкарпатської Русі – Закарпатської України стратегічний військовий плацдарм у географічному центрі Європи. Доказом цього є будівництво на випадок війни секретного поблизу міста Мукачева польового штабу країн-учасниць Варшавського договору під кодовою назвою «Шипка»; будівництво поруч із «Шипкою» найбільшої у світі Пістралівської радіолокаційної станції та інше.
Далі буде….
Станіслав Ганькович, Голова ГО “Наохтема в рокаши”
Попередні частини публікації:
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.1
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.2
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.3
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.4
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.5
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.6
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.7
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.8
Історія Закарпаття: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР. Ч.9
