У його школі зростали майбутні мільярдери, мери, відомі науковці, освітяни та підприємці: до 100-річчя Едуарда Едуардовича Поповича

Цьогоріч минає 100 років від дня народження Едуарда Едуардовича Поповича — видатного педагога, директора-новатора, людини, яка все своє життя присвятила служінню освіті та вихованню молоді. Його ім’я назавжди вписане в історію закарпатської освіти, а спадщина продовжує жити в досягненнях сотень випускників, які стали гордістю не лише рідного краю, а й усієї України.

Ця стаття — данина пам’яті педагогу, чия життєва мудрість, професіоналізм і людяність залишаються взірцем для наступних поколінь освітян.

Ранні роки та вибір педагогічного шляху

Едуард Едуардович Попович народився 16 лютого 1926 року в селі Горонда Мукачівського району в родині вчителя. Навчався в Мукачівській гімназії, де отримав ґрунтовну музичну підготовку. Завдяки абсолютному музикальному слуху наприкінці 1940-х років він здобув ліцензію на музичну діяльність. Його часто бачили в складі музичного ансамблю на міських заходах Мукачева та в оркестровій ямі Мукачівського театру разом із С. Мартоном — майбутнім відомим українським музикантом і композитором. Проте, на відміну від нього, Попович вважав мистецьку діяльність не чоловічою справою, а лише способом додаткового заробітку. Він неодноразово повторював, що для утримання сім’ї потрібна більш солідна професія.

На вибір фаху суттєво вплинули сімейні традиції: батько Едуард Попович і дід були вчителями, а дядько А. Попович у 1930-х роках обіймав посаду директора Мукачівської гімназії. Усі вони виховували в дітях любов, турботу й повагу. Тому Едуард вирішив продовжити родинну династію — стати вчителем. Закінчивши Мукачівське педагогічне училище, він у третьому поколінні став педагогом і розпочав викладати в сільській школі села Макарьово. Славу він ніколи не шукав — його метою було навчати, надихати та допомагати учням розкривати таланти.

Тим часом його двоюрідні брати Іван і Михайло Мозери вже прославляли Закарпаття на спортивній арені: Іван — у футболі, Михайло — у тенісі. Іван став першим українцем — чемпіоном СРСР з футболу, а згодом — відомим тренером. Їхні досягнення широко висвітлювали тодішні медіа.

Новатор у педагогіці

Маючи міцну підготовку в гімназії та педучилищі, молодий учитель не зупинився на середній спеціальній освіті й вступив на історичний факультет. Через скрутні матеріальні умови та наявність сім’ї обрав заочну форму. Його помітив керівник облвно Василь Гомонай (згодом відомий педагог, доктор педагогічних наук, професор) і рекомендував на посаду директора восьмирічної школи №12 у Мукачеві.

Як директор він ретельно підбирав кадри, дбав про дисципліну й порядок, шукав нові форми уроків для підвищення знань учнів. На роботу приходив раніше за прибиральниць і часом сам допомагав наводити чистоту. Він був справжнім новатором: одним із перших в Україні за теплої погоди виносив парти в сад і проводив заняття просто неба. Такий підхід виховував любов до природи, покращував засвоєння матеріалу, формував людяність. Згодом подібну практику асоціювали з методом В. Сухомлинського.

Помітивши успіхи, міськвно запропонувало йому перейти до десятирічної школи №5 у районі Росвигово — районі, де жили переважно незаможні родини. Завдання полягало в тому, щоб підняти рівень знань випускних класів і забезпечити учням доступ до вищої освіти. Він запрошував молодих учителів з усієї України, організував майстерні з практичними заняттями від технічних фахівців, налагодив співпрацю з приладобудівним заводом. Це стало ефективною профорієнтацією: слабші учні йшли до ПТУ після 8 класу, сильніші продовжували навчання.

Для всебічного розвитку організував учнівські та вчительські хори, вечірню школу для опанування робочих професій. Враховуючи інтереси учнів, після 8 класу умовно формував гуманітарні та фізико-математичні класи. У фізико-математичних застосовував випереджальне навчання: на окремих аркушах давав складніші завдання обдарованим учням. Завдяки цьому випускники не потребували репетиторів і легко вступали до вишів.

Видатні випускники школи №5 Мукачево

Учительський колектив і учні відчували не лише талант, а й величезну силу цієї інтелігентної, високодуховної людини, щедрої на любов до дітей. За загальним визнанням, Едуард Едуардович Попович був надзвичайно ерудованою особистістю. Окрім української, він вільно володів угорською, словацькою, чеською та німецькою мовами, шанував образотворче мистецтво — удома в нього висіли картини відомих закарпатських художників (Ерделі, Бокшая).

Подібну оцінку дає своєму директору й відомий мільярдер та філантроп зі США Олександр Ровт — виходець із Мукачева. Під час кожного приїзду в Україну він відвідував колишнього директора, згадував однокласників і навчання в школі, яку закінчив із золотою медаллю. Він матеріально допомагав учителям, які його навчали, не забував про подарунки однокласникам. І досі надає допомогу рідному місту та країні. Вдячні медики обласної дитячої лікарні встановили меморіальну дошку на знак подяки за його гуманітарну допомогу.

Серед випускників школи — мери (Роглев М.), ректори (Щербан Т.), проректори (Кабацій В.), декани (Міца В. М.), завідувачі кафедр (Андрашко Ю.), керівники обласного відділу освіти (Качур Б.). Багато хто й нині працює в науці, культурі, освіті, медицині, бізнесі.

Доктор фізико-математичних наук, професор УжНУ Василь Суран (нині покійний) згадував, як легко подолав конкурс на фізичний факультет завдяки підготовці в школі. Доцент В. Кабацій у СКБ Ужгорода довів до практики інфрачервоні світлодіоди. Відомий у світі першовідкривач світлодіодів видимого діапазону доктор Нік Голодняк (США) мав закарпатське коріння. Випускник, доктор медичних наук, професор Ю. Андрашко відкрив сучасний медичний центр «Асклепій» з дерматології.

Розбудова школи та відданість справі

Як історик, Едуард Едуардович уникав ідеологічних догм: викладав переважно події XVIII–XIX століть, залишаючи сучасність ветеранам війни. Він сповідував християнські цінності й у період заборони не перешкоджав хрещенню власних дітей та онуків. Родинний досвід переслідувань (двоюрідний брат-священник Михайло Мозер загинув на примусових роботах за відмову перейти в православ’я) змушував обережно ставитися до радянської системи, але не припиняти сіяти вічне.

Інтенсивна розбудова Росвигова та зростання кількості дітей змусили директора добудовувати другий поверх єдиної в районі школи. З’явилися нові робочі місця, педколектив розширився до 130 осіб, учнів стало 1300. Згодом збудували їдальню та спортзал. Це вимагало величезних зусиль. На пропозицію професорів В. Гомоная та М. Трояна зайнятися наукою й писати дисертацію він відмовився — не міг покинути незавершену реконструкцію. Добудована ним школа, спортзал та їдальня служать учням і досі без суттєвих змін.

Гуманітарій за фахом, у вільний час він цікавився технікою: ще в гімназії стажувався в автомайстерні, ремонтував мотоцикли, годинники, рушниці, відновив розібраний «Москвич», а згодом опанував «Волгу».

Важкі 90-ті та родина

Досягнувши пенсійного віку, він подав заяву на звільнення, але на прохання міської влади пропрацював ще рік. Вихід на пенсію збігся з важкими 90-ми. Накопичені заощадження «згоріли». Щоб допомогти онуці з оплатою навчання, він згадав навички ремонту й пішов працювати автомеханіком. Пенсію в купоно-карбованцях отримував зі сльозами на очах. Чи була це мовчазна оцінка системи, яка обдурила пенсіонерів, — питання відкрите. Та старша дочка Наталія знайшла в собі сили відірвати батька від важкої праці, взявши на себе відповідальність заробляти за кордоном і утримувати родину, батьків, племінницю та правнуків.

Родина завжди була для нього головною цінністю. Він був турботливим чоловіком, люблячим батьком і дідусем. Разом із дружиною створив умови, щоб дочки Наталія та Ольга закінчили медичний факультет і стали лікарями. Підтримали їхні сім’ї, аби чоловіки реалізувалися в освіті й науці, стали професорами та керівниками кафедр і медзакладів. Нещодавно зятя — директора Християнського медичного центру В. Вацка — жителі регіону обрали найкращим лікарем.

На зміну педагогічній династії виросла медична: онук Микола Жиляєв — кандидат медичних наук, керує відділом у Тернополі; правнучка Світлана — фармацевт; внучка Лія Вацко керує медзакладом у Копенгагені, публікується в журналі «Ланцет»; внучка Вікторія — відомий інженер-землевпорядник. Правнук Олександр Греба за рейтингом обраний до інтернатури з хірургії в центрах Шалімова та «Добробут».

Спадщина Едуарда Едуардовича Поповича

Життя Едуарда Едуардовича стало прикладом чесності, працьовитості та любові до людей. Найвищою нагородою для нього завжди були успіхи вихованців. Він вірив: справжній учитель живе в серцях учнів і продовжується в їхніх звершеннях.

Нещодавно вдячні учні та УжНУ встановили пам’ятну дошку професору В. Гомонаю — колезі Поповича. А звернення випускників школи №5 (нині ліцею) про встановлення дошки до 100-річчя Едуарда Едуардовича Поповича наразі залишається без відповіді…

Його спадок живе в поколіннях учнів, у добрих справах і світлих спогадах, які назавжди з нами.

В. М. Міца,

академік Академії наук вищої школи України,

заслужений діяч науки і освіти України,

доктор фізико-математичних наук, професор