Мілан Піліп: Мені не подобається відступлення Підкарпатської Русі СРСР. Мене посадять?
Новела Кримінального кодексу, відверто кажучи, беззуба. (Примітка. Мається на увазі відповідна стаття КК Словацької республіки)
Наша державність і повоєнний устрій Європи спираються на цілу низку міжнародних договорів та внутрішніх правових актів, включно з декретами Бенеша. У словацькому праві вони мають силу конституційного закону, а їх заперечення в сенсі заперечення існування чи правових наслідків цілком обґрунтовано вважається небезпечним. Відкриття питання чинності хоча б одного з них справді могло б відкрити скриньку Пандори й поставити під сумнів повоєнну архітектуру не лише Центральної Європи.
Це, однак, не означає, що про наслідки цих актів не можна говорити.
Проблеми з експропріацією земель за декретами Бенеша
Експропріація земель на підставі декретів Бенеша стає проблемою, коли відбувається хаотично — без належної ідентифікації осіб, лише за збігом імені та прізвища, без інших даних. Якщо такі практики справді існують, це не захист правового порядку, а безлад, який породжує правову невизначеність.
Нам не обов’язково академічно з’ясовувати, чи декрети Бенеша «випливли», «застаріли» чи якось інакше термінологічно оформлені. Нехай цим займаються фахівці, для яких це службовий обов’язок. Нас має цікавити простіше: чи не створюється нині їх застосуванням правова невизначеність і чи не панує на поземельному фонді Словаччини, м’яко кажучи, безлад, або, не дай Боже, земельні спекулянти.
Новий злочин у Кримінальному кодексі — § 417f
Новела Кримінального закону вводить новий склад злочину — § 417f під назвою «Заперечення мирного врегулювання після Другої світової війни». Його формулювання таке:
«Хто публічно заперечує або ставить під сумнів мирне врегулювання відносин після Другої світової війни, що виникло на підставі правових актів представницьких органів Чехословацької Республіки або Словацької національної ради, карається позбавленням волі до шести місяців.»
Беззубими є насамперед терміни «заперечення» та «поставлення під сумнів», бо незрозуміло, де проходить межа між екстремістським ревізіонізмом і легітимною історичною дискусією.
Чому я навмисне згадав Підкарпатську Русь
Саме тому я на початку навмисне згадав Підкарпатську Русь. У 1945 році її відступили сталінському Радянському Союзу на підставі Договору між Чехословацькою Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік про Закарпатську Україну.
Мені вже сам назва договору не подобається. Регіон, який століттями був частиною Угорського королівства, а потім двадцять років — Чехословаччини (1919–1939), названо в договорі «Україною», хоча ніколи раніше не входив до складу жодного українського державного утворення. Саме чехословацький період став для цього краю часом найвиразнішого розвитку — це підтверджують і досі тамтешні мешканці. А якщо цього замало, у статті 1 договору сказано, що територія «з’єднується зі своєю одвічною батьківщиною — Україною», що, звісно, нісенітниця на кшталт зміїних ніг.
Чи можуть історики й сьогодні дискутувати про обставини відступлення? Повинні. Радянський Союз уже військово контролював територію, Чехословаччина зазнавала потужного політичного тиску, а реальна переговорна позиція була мінімальною. Водночас договір ратифікувала ЧСР, його ніколи формально не оскаржували, а наслідки згодом перекривались іншими міжнародними угодами.
Договір сьогодні — закрита міжнародно-правова глава. Але це не означає, що він має мені подобатися.
Наслідки для русинів та історична пам’ять
Він мені не подобається ще й тому, що позбавив громадянства значну частину громадян Чехословаччини — насамперед русинів. Підкарпатська Русь була частиною ЧСР як країна «русинів, що живуть на південь від Карпат», як це визначали Сен-Жерменські мирні договори 1919 року. Після 1945-го хоч і існувала можливість оптації для чехословацького громадянства для чехів і словаків, але ми добре знаємо, як за сталінської доби реалізовувалися такі «можливості» на практиці.
Сьогодні Підкарпатська Русь, нині Закарпатська область, — частина України як правонаступниці СРСР. Це поліетнічний регіон, де русини становлять найчисельнішу групу. Попри це на загальнодержавному рівні в Україні вони досі не мають визнаного статусу національної меншини й не можуть вільно заявляти про свою національність.
Як людині, народженій у Чехословаччині, мені логічно не подобається договір, що означав територіальну втрату держави, громадянином якої я був (хоч і не пам’ятаю цієї події), але чиї наслідки досі відчуває національність, до якої я сам належу.
Чи є це запереченням повоєнного устрою?
Питання звучить так: чи вчинив я цією історичною рефлексією заперечення мирного врегулювання після Другої світової війни?
Якщо § 417f має карати й за це, то йдеться не про захист миру, а про криміналізацію пам’яті та історичного досвіду. А це був би дуже небезпечний прецедент.
Тож краще сподіватися, що той параграф справді беззубий.
Мир не утримується забороною говорити про його несправедливі наслідки. Мир утримується тим, що ми можемо їх називати без страху.
