Ще раз про публікацію Василя Кузана та русинофобію: Ми хочемо в ЄС, а користуємось методами совка

У сучасній Україні тема русинської ідентичності періодично викликає гострі дискусії, особливо коли вона виноситься на міжнародний рівень. Нещодавній виступ блогерки Габріели Дерепи на форумі ООН у Женеві, де вона говорила про стигматизацію русинів в Україні, спровокував хвилю реакцій. Серед них – публікація Василя Кузана, яка пов’язує такі виступи з сепаратизмом та можливим впливом російських спецслужб. Ця стаття є критичним розбором такої позиції: чи є це обґрунтованою стурбованістю національною безпекою, чи проявами русинофобії, що суперечить європейським цінностям, до яких прагне Україна?

Критика не дорівнює сепаратизму

Одним з ключових аргументів у подібних публікаціях є автоматичне ототожнення будь-якої згадки про русинську ідентичність з діяльністю фігурантів на кшталт Петра Гецька, відомого своїми сепаратистськими заявами. Однак русинська самоідентифікація існує століттями, задовго до 1991 року. Її визнають як окрему низка європейських країн, наприклад, Словаччина та Польща.

Обговорення офіційного визнання русинів як національної меншини не є сепаратизмом і не загрожує територіальній цілісності України. Сама Габріела Дерепа у своїй промові підкреслила підтримку України та засудила спроби експлуатувати тему в проросійських цілях. Ототожнювати культурну самоідентифікацію з політичним сепаратизмом – це небезпечна помилка, яка лише поляризує суспільство.

Аргумент “вона живе за кордоном — значить, не має права говорити” є слабким

Критики часто акцентують на тому, що Габріела Дерепа мешкає у Швейцарії та виїхала з Закарпаття в дитинстві. Мовляв, це позбавляє її права коментувати ситуацію в Україні. Але українська держава активно заохочує діаспору до участі в міжнародних дискусіях – від дипломатів до активістів.

Багато українських науковців, журналістів та політиків представляють країну за кордоном, не проживаючи постійно в Україні. Знецінювати думку лише через місце проживання – це подвійні стандарти, що нагадують радянські методи дискредитації “емігрантів-зрадників”.

Звинувачення без доказів — це маніпуляція

У публікаціях на кшталт тієї, що належить Василю Кузану, часто лунають припущення: “можливо, ФСБ використовує її”, “ймовірно, методички з Кремля”. Але жодного конкретного доказу не наводиться. Такі твердження подаються не як гіпотези, а як факти.

Це класична маніпуляція, яка дозволяє дискредитувати будь-яку непопулярну думку. Замість аргументованої дискусії – стигматизація. Під час війни така риторика особливо небезпечна, бо може бути використана проти будь-кого, хто порушує чутливі теми.

Ігнорування фактів не робить проблему менш реальною

Автори подібних текстів стверджують, що в Україні немає стигматизації за русинську ідентичність. Однак свідчень протилежного немало: люди розповідають про висміювання, підозри в “сепаратизмі” чи тиск лише через самоідентифікацію.

Українське законодавство досі не визнає русинів окремою етнічною групою, попри рекомендації Ради Європи. Ігнорувати це – означає заперечувати проблему, яка не зникне сама по собі. Це питання не політики, а базової поваги до ідентичності співгромадян.

Русинський рух не дорівнює “політичному русинству”

Тут критика часто ставить знак рівності між етнокультурною спільнотою русинів та “політичним русинством” 1990-х, яке справді мало російську підтримку. Це аналогічно ототожненню всіх православних українців з УПЦ Московського патріархату.

Такий підхід поляризує суспільство, маргіналізує меншини та грає на руку Росії, яка зацікавлена в внутрішніх конфліктах України. Справжні русини, які ідентифікують себе як частина українського народу з регіональними особливостями, страждають від цього найбільше.

Культура — це не загроза, це ресурс

Європейський досвід показує: визнання культурних прав меншин зміцнює державу, зменшуючи ґрунт для радикалізації. Україна, прагнучи до ЄС, має демонструвати демократичність та різноманітність.

Виступ Габріели Дерепи, хоч і емоційний, порушує важливе питання. Замість таврування – потрібен діалог.

Який підсумок?

Публікації, що ототожнюють русинську ідентичність з сепаратизмом, містять раціональні застереження щодо зовнішнього впливу. Але вони змішані з бездоказовими звинуваченнями, узагальненнями та риторикою “все русинське = загроза”. Це не розв’язує проблеми, а поглиблює поділи.

Ми хочемо в ЄС, але користуємось методами “совка”: стигматизацією замість дискусії. Габріела поставила питання, яке назріває роками. Відповідати варто аргументами, фактами та повагою – це і є європейський шлях.

Степан Сікора