Чому Василь Кузан не правий у своїй критиці виступу Ґабріелли Дерепи на форумі ООН

У листопаді 2025 року на 18-му форумі ООН з питань національних меншин у Цюриху русинська активістка Ґабріелла Дерепа виступила з двомінутною промовою, яка стала каталізатором гострої дискусії в українському інформаційному просторі. Її слова про необхідність офіційного визнання карпаторусинів як національної меншини в Україні, про стигматизацію русинської мови та про загрози від неконтрольованого економічного розвитку Закарпаття викликали хвилю реакцій. Серед них – різка критика від Василя Кузана, голови Закарпатського відділення Національної спілки письменників України, члена Комітету з Шевченківської премії. У своєму блозі на платформі Gazeta.ua Кузан назвав Дерепу “проросійською сепаратисткою” чи “наївною русинкою зі Швейцарії”, звинувативши її в тиску на Україну та поширенні брехні про утиски мови.

Але чи правий Кузан?

Ця стаття – аналітичний розбір його аргументів, підкріплений історичними фактами, юридичними нормами та критичним поглядом на контекст. Ми доведемо, чому голова Закарпатського відділення Спілки письменників помиляється, і чому визнання русинів як національної меншини не є загрозою, а навпаки – інструментом зміцнення української державності.

Хто такий Василь Кузан: від поета до культурного стража з суперечливими поглядами

Василь Васильович Кузан – фігура помітна в закарпатській літературній еліті. Народжений 25 лютого 1963 року в селі Довге Іршавського району Закарпатської області, він закінчив Ужгородський національний університет і присвятив життя літературі та журналістиці. Як член Національної спілки письменників України з 2000 року, Кузан є автором понад 20 книг поезії та прози, лауреатом обласних премій імені Федора Потушняка (2004, 2008). З 2010-х він очолює Закарпатське відділення НСПУ, а з недавніх пір – член Комітету з Державної премії імені Тараса Шевченка, що робить його впливовою фігкрою у визначенні культурних пріоритетів. Його поезія часто торкається тем закарпатської природи, фольклору та ідентичності, що робить іронічною його жорстку критику Дерепи – сам Кузан у творах апелює до “русинського” коріння, як у вірші “Мала мамка три сыны, Та всі были русины”.

Але біографія Кузана – не лише успіхи. Як громадський діяч, він неодноразово опинявся в центрі суперечок. У 2023 році його звинувачували в лобіюванні певних авторів у Спілці, а в контексті війни з Росією – в надмірній лояльності до “єдиної української нації” без нюансів регіональних ідентичностей. Його блог на Gazeta.ua – типовий приклад: емоційний, патріотичний, але юридично слабкий. Кузан цитує Дерепу вибірково, ігноруючи контекст, і переходить на особистості, називаючи її “самозванкою”. Це не критика аргументів, а атака на особу – класичний прийом, що дискредитує опонента без суті. Як писав у своєму пості: “Пане Василю, не чекав від Вас, русина, що напишете таку відверту неправду. Або Ви це зробили свідомо або просто не знаєте історії нашого краю”. Хочу наголосити: Кузан, як русин з Довгого, мав би розуміти нюанси, але обирає “брехню розумного хлопа“.

Критика Кузана не ізольована. У своєму коментарі на некоректний коментар користувача фейсбуку Viktor Kelemen зазначаю: “Кузан не ідіот. Не треба так писати. Він русин, з Довгого, письменник… Ось в чому біда. Брехню написав наш розумний хлоп, а не ‘заперевальний’ ура-патріот”. Це підкреслює парадокс: Кузан, сам з русинського середовища, блокує діалог про ідентичність, яку сам частково репрезентує. Його позиція – не просто помилка, а симптом ширшої проблеми: культурні еліти Закарпаття, інтегровані в київські структури, часто ігнорують регіональні голоси на користь централізованої наративу.

Історичний контекст: Русини Закарпаття як невід’ємна частина української політичної нації

Щоб зрозуміти, чому Кузан не правий, звернімося до історії. Русини Закарпаття – не “вигадана” меншина, а етнографічна група з глибокими коренями. Згідно з Вікіпедією та працями історика Михайла Поп-Лучкая (“Історія карпатських русинів”, 1840-і), русини – автохтони Карпат, заселивші край до приходу угорців у IX ст. Їхня ідентичність формувалася під впливом Великої Моравії, Угорського королівства, Австро-Угорщини та Чехословаччини. У 1919-1939 рр. Підкарпатська Русь мала автономію в складі Чехословаччини з русино-українською освітою. Після Другої світової війни Підкарпатська Русь, як Закарпатська область увійшло до УРСР, де русини були асимільовані як “українці”, але без репресій мови – радше, радянська уніфікація стерла нюанси.

Сучасне “політичне русинство” – це пост-1991 феномен, частково маніпульований Росією. Як пише Радіо Свобода (2019), Москва фінансувала сепаратистів на кшталт Петра Гецка, який у 2014 мріяв про “Закарпатську Народну Республіку”. Але Дерепа – не сепаратистка. Її виступ, опублікований на YouTube, підкреслює: “Ми залишаємося невизнаними в Україні… Ця мовчанка створює вакуум, яким зловживає група сепаратистів, пов’язаних з Росією”.

Кузан ігнорує це, стверджуючи: “Русини – частина української нації, а не меншина”. Але історія суперечить: у Словаччині, Польщі, Угорщині русини визнані меншиною з мовними правами (Європейська хартія регіональних мов, 1992). В Україні – ні, попри рекомендації Європарламенту (2022) та Ради Європи. За переписом 2001 р., 10 тис. закарпатців ідентифікувалися як русини (0,8%), але реальна цифра – 200-300 тис., бо багато обирають “українець” через стигму. Моя стаття на Fenix Slovo (30.11.2025) аргументує: визнання зменшить сепаратизм, інтегруючи громади.

Критика Кузана – ахронічна. Він цитує Ярослава Мудрого, ніби закарпатські діалекти – “давньоукраїнська”, але лінгвісти (Василь Нимчук) доводять: русинська – східнослов’янська з ISO-кодом “rue”, близька, але окрема. Його твердження про “90% українських слів” – спрощення і не витримує ніякої критики. Для українця, наприклад з Полтавщини, батьківщини Тараса Шевченка, русинська – це все рівно що словацька, він її не розуміє. В цьому, думаю, і сам Кузан переконувався не раз. І звідки тоді пан Василь взяв “90 відсотків українських слів”.

Юридичний аналіз: Чи суперечить визнання русинів Конституції України?

Кузан стверджує, що визнання русинів як меншини – “тиск на Україну”, посилаючись на відсутність репресій мови. Але юриспруденція каже інше. Конституція України (1996) не містить понять “національність” чи “титульна нація” – навмисне, для уникнення дискримінації. Стаття 11 Конституції України: “Держава сприяє консолідації і розвитку українського народу, його історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Стаття 10 гарантує вільний розвиток мов меншин. Закон “Про національні меншини (національні спільноти) в Україні” (1992, оновлений 2022) визначає меншини як “громадян України, які не є українцями за національністю”.

Чому немає “національності” в Конституції? Я запитую: “Чому в Конституцію України не внесено юридичні поняття ‘національність’, ‘титульна нація’ тощо, а тільки громадянин України?” Відповідь: пострадянська модель – громадянська нація, де ідентичність – приватна справа (ст. 24: рівність без прив’язки до етносу). Визнання русинів не порушує це: як угорці чи румуни Закарпаття (з школами та медіа), русини отримають культурні права без сепаратизму.

Кузан ігнорує міжнародне право. Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (1995, ратифікована Україною 1998) зобов’язує визнати етнічні групи, якщо вони саміідентифікуються. ООН (Декларація про права корінних народів, 2007) рекомендує для карпаторусинів – “бездержавного народу Карпат”. Дерепа цитує: “Офіційного визнання карпаторусинської меншини в Україні… справжньої співпраці”. Це не “тиск”, а апеляція до ст. 25 Конституції: “Громадянин України не може бути позбавлений… права змінити громадянство” – але не етнічну ідентичність.

Юридично Кузан слабкий: його погрози судом за “брехню” – порожні, бо Дерепа не звинувачує державу в репресіях, а описує стигму (інтернет-атаки, звинувачення в зраді). За КПК України (ст. 173), це не наклеп, а громадська дискусія. Визнання русинів, як у Сербії чи Хорватії, посилить інтеграцію: менше вакууму для російських агентів. Як зазначає Наталія Беліцер з Інституту демократії Орлика, русини – субетнос (?), але з правами меншини.

Питання: “Щоб змінилося, якби русинів… визнала національною меншиною та корінним народом?” – Школами, медіа, фестивалями, як у ЄС. Це був би ще один крок до створення стабільної політичної української нації на кшталт, для прикладу, американської нації.

Аналіз виступу Ґабріелли Дерепи: Толерантний заклик чи “сепаратизм”, як стверджує Кузан?

Виступ Дерепи – 2 хвилини толерантності. У перекладі: “Після російського вторгнення 2022 року Закарпаття… стало притулком… Але нова небезпека: розвиток ведений лиш прибытком, котрый відсуває місцевых закарпатців”. Вона хвалить мультикультурність, відзначає права угорців/румунів (відвідини ЄС/ООН), але скаржиться на “тишу” щодо русинів: “Ми остаємо ся невизнані… вакуум, котрый зловживає… сепаратістів звязаных з Російов”.

Кузан перекручує: “Тисніть на Україну, тут притісняють наш “язик'”. Але Дерепа не каже про “притіснення” – про стигму: “Говорити публічно нашым материньскым языком… стало ризиком… обвиновачені в зраді”. Це реальність: після 2022 закарпатські русини стикаються з хейтом у соцмережах (див. Golos Karpat, 02.12.2025).

Екологічний акцент Дерепи – ключовий. Закарпаття страждає від ВЕС на полонинах (Боржава, Руня), де імпорт робочої сили витісняє локалів. Кузан це ігнорує, фокусуючись на “FSB-методах”, без доказів. Дерепа – блогерка з серії “Історія Закарпаття по-закарпатськи”, не “наївна туристка” (вона відвідує край регулярно). Її заклик: “справжньої співпраці… економічный розвиток, котрый дозволить місцевым громадам розвивати ся поряд з новоприйшлыма”.

Чому гостра реакція? Бо торкається болю: Закарпаття – “найбезпечніший регіон” (2022), але з 800 тис. русинів світу (200 тис. в Україні) – невизнаних. Кузан бачить “сепаратизм”, бо боїться прецеденту? Але Дерепа чітко говорить: “представляючі бездержавный народ… в Україні”. Це про інтеграцію, а не відрив.

Критика аргументів Кузана: Від історичних спрощень до юридичних прогалин

Кузан – майстер риторики, але аргументи хибні. По-перше, історія: “Немає ‘Підкарпатської Русі’ – це Русь 882-1240”. Звідки Русь взялась маєйже 1500 років тому на території нинішнього Закарпатська. Якщо маєте такі факти, то факти в “студію”.

По-друге, мова: “Ніхто не переслідує” – правда, але стигма існує (моніторинг Freedom House, 2024). Слова його у бабусі: “Язык у коровы” – фольклор, а не юриспруденція.

По-третє, сепаратизм: Посилається на Гецка, але Дерепа критикує таких. Кузан: “Її контент – AI, Закарпаття не належало Україні”. Брехня – Дерепа підкреслює українську ідентичність. По-четверте, юридично: “Можна судити” – але ст. 34 Конституції захищає свободу слова.

Василь Кузан – як член Шевченківського комітету, він мав би просувати діалог, а не цензуру.

Висновок: Шлях до визнання – ключ до єдності Закарпаття та України

Василь Кузан не правий, бо його критика – не аналіз, а страх. Виступ Дерепи – заклик до толерантності, визнання русинів – до сили держави. Змінилося б усе: менше сепаратизму, було б більше єдності. Україна, як громадянська та політична нація, може це зробити – для Закарпаття, для Карпат, для перемоги.

Рекомендації: Ратифікувати Хартію мов повніше, створити діалог з русинськими організаціями. Тоді вакуум заповниться, а не проросійськими тінями.

Степан Сікора

Додатки.

Виступ Ґабріелли Дерепи на форумі ООН

Шановны делегаты,

Моє імя Ґабріелла Дерепа, і я говорю до вас як Карпаторусинка з україньского Закарпаття, представляючі бездержавный народ Карпатськых гір.

По російскій інвазії в 2022 році, Закарпатя як найбезпечніший рэгіон Україны стало притулком для тысячов людей, што втікали перед войнов. Їх приход приніс бізнесы і інвестиції, створяючы надію на економічну обнову.

Но пришла і нова небезпека: розвиток веденый лиш прибытком, котрый відсуває місцевых закарпатців на бук. Фірмы, што не знають нашой земли, ввозят дешеву робочу силу і просувают великы енергетичны проєкты без охраны природы, котра уж і так потерпіла многы природны катастрофы.

Хоть Закарпатя є наймультікультурніший рэгіон Україны, його меншыны часто стрічают ся зі стиґматизаційов, формованов геополітіков. Мадярскы і румуньскы громады зуміли охоронити свої языковы права. Їх школьны інстітуції недавно навідали представителі ЄС і ООН – некоторы з них суть і ту днес.

Але єдна громада хыбіла на тых дискусіях: Карпаторусины. Мы остаємо ся невизнані в Україні.

Та тишина з боку як державных властей, так і міжнародной спільноты творить вакуум, котрый зловживає мала, але голосна ґрупа сепаратістів звязаных з Російов. Вони користают то, же нема ані признаня, ані легітімного представництва.

Але то мож рішити.

Шановны делегаты, на різницю од многых, што сидят в цій залї, я не є професійний політик, але хотіла бы ужыти цю сцену і цю можливість і поважно попросити офіційне признаня карпаторусинської меншыны в Україні, правдиву співпрацу між русиньскыма громадськыми орґанізаціями і державныма інстітуціями, і экономічный розвиток, котрый дозволить місцевым громадам розвивати ся поряд з новоприйшлыма, а не быти витісненым.

Дякую.

В перекладі на українську мову:

Шановні делегати!

Мене звати Ґабріелла Дерепа. Я звертаюся до вас як карпаторусинка з українського Закарпаття, представляючи бездержавний народ Карпатських гір.

Після російського вторгнення 2022 року Закарпаття, як найбезпечніший регіон України, стало притулком для десятків тисяч людей, які тікали від війни. Прихід цих людей приніс нові бізнеси та інвестиції, давши надію на економічне відродження регіону.

Однак разом із можливостями з’явилася й нова загроза: розвиток, що керується винятково прибутком і відсуває місцевих закарпатців на узбіччя. Компанії, які не знають нашої землі, завозять дешеву робочу силу та просувають великі енергетичні проєкти без належного захисту природи, яка вже й так сильно постраждала від численних стихійних лих.

Хоча Закарпаття є наймультикультурнішим регіоном України, його меншини часто стикаються зі стигматизацією, сформованою геополітичними обставинами. Угорська та румунська громади змогли відстояти свої мовні права. Їхні школи нещодавно відвідували представники Європейського Союзу та ООН — деякі з них, до речі, присутні сьогодні в цій залі.

Але одна громада залишилася поза цими дискусіями — карпаторусинська. Ми досі залишаємося невизнаними в Україні.

Ця мовчанка як з боку державних органів влади, так і з боку міжнародної спільноти створює вакуум, яким зловживає невелика, але гучна група сепаратистів, пов’язаних із Росією. Вони використовують те, що немає ні визнання, ні легітимного представництва.

Але це можна виправити.

Шановні делегати, на відміну від багатьох, хто сидить у цій залі, я не є професійною політикинею. Проте я хочу скористатися цією сценою та цією можливістю, щоб серйозно й поважно попросити:

офіційного визнання карпаторусинської меншини в Україні,
справжньої співпраці між русинськими громадськими організаціями та державними інституціями,
такого економічного розвитку, який дозволить місцевим громадам розвиватися пліч-о-пліч із новоприбулими, а не бути витісненими ними.

Дякую вам.”