Чому Владислав Данко не правий: Аналіз посту з позиції захисту національних меншин, корінних народів та європейського і міжнародного законодавства
На сторінці Владислав Данко у фейсбуці розміщено, як реакцію на виступ Габрієлли Дерепи на форумі ООН по захисту національних меншин, провокативний пост, який вже підхопило, як прапор, багато радикальних націоналістичних видань та праворадикалів, для яких слово «русин», як червона ганчірка для бика. Подаємо цей пост:
«Будьмо уважні! Закарпаття у фокусі уваги російських спецслужб.
Останні кілька днів у місцевих групах поширюють відео виступу такої собі блогерки Габріелли Дерепи у штаб-квартирі ООН у Женеві (Швейцарія), де вона розповідає про утиски так званих карпаторусинів в Україні. Нагадаю, на початку 20 століття русинами називало себе чи не більшість українців Галичини, Буковини і Закарпаття. Це була традиційна назва, яка не суперечила українській ідентичності. Проте вже з 1991 року комуністи Закарпаття почали активно переконувати, що русини – це окремий від українців народ і ледь не четверта гілка східнослов’янських народів, а «русинська мова» – повноцінна мова цієї четвертої гілки, а не діалект української.
До 2014 року тема русинства не виходила за межі застілля кількох місцевих дідуганів-комуністів та проповідей псевдосвященника Сидора. Але після російського вторгнення у 2014-му робота спецслужб РФ активізувалася. З’явились такі персонажі, як сепаратист Гецко та інші подібні фігури. Однак вони себе відразу дискредитували та осіли або у Москві, або у Празі.
Зараз кремлівські куратори вивчили уроки і вибрали для просування «русинського» питання презентабельну дівчину, яка живе у Швейцарії. У Тік_Тоці вона майстерно маніпулює історією, браком освіти та почуттями закарпатців, а кілька днів тому вже виступає у штаб-квартирі ООН та розповідає про утиски «русинів» в Україні. Відео цього виступу активно поширюють місцеві корисні ідіоти та люди, до яких Габріелла втерлася у довіру своїм роликами.
Як військовий із Закарпаття, хочу відразу запевнити російських кураторів, що їхні старання марні. Українці Закарпаття як ніколи раніше відчувають свою приналежність до великої соборної нації, яка щитом захищає Європу. Нас від Ужгорода до Луганська об’єднує українська мова – красива, сильна і багатогранна! Запевняю пані Габріеллу, що якщо вона спробує розхитувати човен на Закарпатті, то матиме відповідну реакцію від місцевих жителів та ветеранської спільноти. Ваша зірка погасне так само швидко, як і спалахнула. Вважайте це попередженням!
ПС. Дякую журналістці Олена Мудра за те, що підняла цю тему у публічному просторі й не дала проросійським наративам маскуватися під дискусії про забудову Карпат вітряками.»
Інформаційна довідка про Владислав Данко, розміщена у фейсбуці:
Працює в 47 окрема механізована бригада
Працював в: 125 окрема важка механізована бригада Збройних сил України
Працював журналістом в ЗМІ “Вголос“
Працював прессекретарем “Львівська міська організація ВО “Свобода”“
Вивчав журналістику в Львівський національний університет імені Івана Франка
Живе в м. Львів
Наданий текст, опублікований на платформі Facebook користувачем Василем Пехньо (військовим з Закарпаття), є яскравим прикладом наративу, який, на перший погляд, спрямований на протидію зовнішнім впливам, зокрема російським спецслужбам, але насправді містить елементи, що порушують принципи захисту прав національних меншин. Текст фокусується на критиці виступу блогерки Габріелли Дерепи (Gabriella Derepa) у штаб-квартирі ООН у Женеві, де вона нібито обговорювала утиски “карпаторусинів” в Україні. Автор посту інтерпретує це як маніпуляцію з боку російських кураторів, пов’язуючи русинську ідентичність з комуністичною пропагандою, сепаратизмом і загрозою для української єдності.
З позиції захисту національних меншин, корінних народів та європейського і міжнародного законодавства, такий наратив є проблематичним. Він не лише спрощує складну етнічну історію Закарпаття, але й маргіналізує право на самоідентифікацію, яке є фундаментальним у міжнародному праві. Аналіз базуватиметься на ключових документах: Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин (1995, ратифікована Україною 1998), Європейській хартії регіональних мов або мов меншин (1992, ратифікована Україною 2003), Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 27) та Законі України “Про національні меншини (спільноти) в Україні” (2022). Ці норми підкреслюють, що самоідентифікація є добровільною і не може бути заперечена державою чи більшістю.
Текст, попри свою патріотичну риторику, ризикує підживлювати дискримінацію, стигматизуючи осіб, які ідентифікують себе як русини, і ігноруючи рекомендації міжнародних органів щодо моніторингу прав меншин в Україні. У цьому аналізі ми розберемо текст по частинах, оцінюючи його відповідність правовим стандартам, і запропонуємо рекомендації для конструктивного діалогу.
Читайте також:
Карпаторусини: невизнаний корінний народ Закарпаття, яка захищає свою ідентичність і Карпати
Історичний контекст русинської ідентичності: між традицією та маніпуляцією
Автор тексту починає з історичної ремарки: “Нагадаю, на початку 20 століття русинами називало себе чи не більшість українців Галичини, Буковини і Закарпаття. Це була традиційна назва, яка не суперечила українській ідентичності.” Ця теза частково вірна, але спрощена. “Русини” (або “руснаки”) справді є історичним етнонімом для українців Карпатського регіону, що використовувався в Австро-Угорщині та Польщі для позначення українців, відмінних від “москвинів” чи “литвинів”. Як зазначає Вікіпедія та праці відомого історика Павла Роберта Магочія, професора Торонтського університету, автора одного з найкращих підручників з історії України для вишів, етнонім “русини” еволюціонував від середньовічної самоназви руського народу до позначення субетносу українців у Галичині, Буковині та Закарпатті. До XIX століття він не суперечив українській ідентичності, але з розвитком національного відродження (зокрема, діяльністю “Руської трійці” в Галичині) поступово замінювався на “українці”.
Проблема виникає, коли автор стверджує: “Проте вже з 1991 року комуністи Закарпаття почали активно переконувати, що русини – це окремий від українців народ і ледь не четверта гілка східнослов’янських народів, а «русинська мова» – повноцінна мова цієї четвертої гілки, а не діалект української.” Це твердження є спотвореним і суперечить історичним фактам. Русини як корінний народ нинішнього Закарпаття мають давню історію, що сягає часів Великої Моравії (держави західнослов’янських народів), а комуністична політика радше навпаки – асимілювала їх. У 1945–1946 рр. радянська влада адміністративно змінила національність “русин” на “українець” у паспортах, як зазначає стаття в “Українській правді” (2020), аби інтегрувати регіон у радянську Україну. Активізація “русинського руху” після 1991 р. не була “комуністичною пропагандою”, а радше реакцією на пострадянські трансформації: розпад СРСР, економічні кризи та пошуки ідентичності в умовах переходу до незалежності.
З позиції міжнародного права, таке спрощення порушує статтю 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин, яка гарантує кожній особі, що належить до національної меншини, “вільний вибір” самоідентифікації. Декларація ООН 1992 р. (стаття 1) підкреслює, що меншини мають право “зберігати свою етнічну, культурну, мовну та релігійну ідентичність”. Русини не є “винаходом комуністів”, а субетносом, визнанним у Словаччині, Сербії та Хорватії, Угорщині, Румунії як окрема меншина. В Україні, за переписом 2001 р., 10 тис. осіб ідентифікували себе як русини, а в Закарпатті – близько 1%. Закон України “Про національні меншини” (2022) визначає меншину як “стару групу громадян… об’єднаних спільними етнічними, культурними… ознаками”, без примусу до асиміляції. Автор, стигматизуючи русинську ідентичність як “пропаганду”, ігнорує ці норми, ризикуючи дискримінацією (заборона за статтею 2 Конвенції ООН про ліквідацію расової дискримінації, 1965).
Крім того, теза про “русинську мову як діалект української” є лінгвістично спірною. «Закарпатський діалект української» (з елементами словацького та угорського та старослов’янського) часто називають “русинським”, але Європейська хартія регіональних мов (стаття 1) визначає регіональну мову як “мову, територіально закріплену… відмінну від офіційної”. Частина лінгвістів вважають мову, на якій розмовляє корінне населення нинішнього Закарпаття карпаторусинською мовою з своїми діалектами. Тому дискусійне питання: Чи є карпаторусинська мова діалектом української мови (якої, адже українська літературна мова – це київсько-полтавський діалект, на якому почав писати Котляревський, а потім і Шевченко. Не можна ж вважати українською мовою «канцелярську» мову Григорія Сковороди) чи однієї із слов’янських мов.
Україна ратифікувала Хартію для 13 мов, включаючи угорську та румунську в Закарпатті, але не для русинської, що є рекомендацією Комітету експертів Ради Європи (2017). Це не робить русинську “діалектом” за примусом, а вимагає визнання її як частини культурної спадщини. Авторський наратив Владислава Данко тут ближчий до асиміляційної політики, ніж до захисту меншин.
Аналіз звинувачень у сепаратизмі та російському впливі
Далі текст переходить до звинувачень: “До 2014 року тема русинства не виходила за межі застілля кількох місцевих дідуганів-комуністів та проповідей псевдосвященника Сидора. Але після російського вторгнення у 2014-му робота спецслужб РФ активізувалася. З’явились такі персонажі, як сепаратист Гецко та інші подібні фігури.” Тут автор асоціює русинський рух з сепаратизмом і російськими спецслужбами, посилаючись на постаті як Дмитро Сидор (голова “Сойму підкарпатських русинів”) та Петра Гецко.
Ця інтерпретація частково обґрунтована: справді, Росія пробувала використовувати “русинську карту” для дестабілізації. Отец Сидор, пов’язаний з УПЦ (МП), проголосив “незалежність Подкарпатської Русі” у 2008 р., а Петро Гецко оселився в Москві. Однак, не всі русини є сепаратистами. Переважна більшість русинських організацій, як “Світовий конгрес русинів”, фокусуються на культурних правах, а не на відокремленні. Історик Павло Магочій у праці “Русинське питання” (1996) підкреслює, що русинський рух має корені в міжвоєнній Чехословаччині, а не в радянській пропаганді.
З позиції захисту меншин, таке узагальнення порушує принцип “недопущення стигматизації” з Рамкової конвенції (стаття 6: “Сприяти взаєморозумінню між всіма особами”). Звинувачуючи всю групу в сепаратизмі, текст ризикує підживлювати ненависть, що суперечить статті 20 Міжнародного пакту про громадянські права (заборона пропаганди національної чи расової ненависті). Комітет ООН з прав людини в рекомендаціях Україні (2019) наголошував на необхідності розрізняти легітимні культурні вимоги меншин від зовнішньої агресії. Замість демонізації, держава повинна моніторити: наприклад, через Консультативний комітет Ради Європи, який у 2017 р. рекомендував Україні визнати русинів як меншину для кращого захисту.
Щодо Габріелли Дерепи, автор називає її “презентабельною дівчиною, яка живе у Швейцарії“, що маніпулює “історією, браком освіти та почуттями закарпатців”. Звинувачення в “російських кураторах” без доказів є спекуляцією, що суперечить презумпції невинуватості (стаття 14 Міжнародного пакту). Декларація ООН про меншини (стаття 8) захищає право на участь у міжнародних форумах, як ООН, для висвітлення прав. Замість загроз (“Ваша зірка погасне… Вважайте це попередженням!”), текст повинен закликати до діалогу, як рекомендує Венеціанська комісія (2022) щодо балансу між державною безпекою та правами меншин.
Права корінних народів та меншин у контексті війни
Автор завершує: “Українці Закарпаття як ніколи раніше відчувають свою приналежність до великої соборної нації… Нас від Ужгорода до Луганська об’єднує українська мова – красива, сильна і багатогранна!” Це патріотичний заклик, але ігнорує багатомовність Закарпаття (угорці – 12%, румуни – 3%, словаки – 1%). Закон “Про національні меншини” (2022) обмежує права меншин, пов’язаних з “державою-агресором” (Росією), але русини не є росіянами; їхня ідентичність – східнослов’янська, але окрема.
Міжнародне право розрізняє корінні народи (кримські татари, караїми в Україні, за Декларацією ООН 2007) та меншини. Русини – меншина, але з корінними рисами (історичне проживання). Стаття 27 Міжнародного пакту гарантує “право… користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію… та говорити своєю мовою”. Війна не скасовує ці права: Резолюція Генасамблеї ООН 2022 р. про Україну наголошує на захисті меншин від агресії, але не дозволяє асиміляцію.
У Закарпатті проблеми реальні: скорочення угорськомовних шкіл (звіт Ради Європи, 2023), що порушує Хартію (стаття 8: освіта). Текст, фокусуючись на “російській загрозі”, відволікає від внутрішніх реформ. ПС про журналістку Олену Мудру хвалить за викриття “проросійських наративів”, але ігнорує, що дискусії про забудову Карпат (вітряками) можуть торкатися екологічних прав меншин (стаття 5 Рамкової конвенції: участь у економічному житті).
Висновок та рекомендації
Пост Владислава Данко, попри добрі наміри протидії агресії, провокує стигматизацію русинів, порушуючи принципи самоідентифікації та недискримінації з Рамкової конвенції, Хартії та Декларації ООН. Він спрощує історію, асоціюючи легітимні культурні вимоги з сепаратизмом, ігноруючи рекомендації міжнародних органів. Замість загроз, потрібен діалог: визнання русинської мови в освіті (як для угорської), моніторинг через ОБСЄ та підтримка змішаних культурних ініціатив.
Рекомендації: 1) Уряду України – ратифікувати положення Хартії для русинської; 2) Громадським активістам – проводити круглі столи з меншинами; 3) Міжнародним органам – посилити моніторинг Закарпаття.
Захист меншин – не слабкість, а сила соборної нації, як підкреслює стаття 1 Рамкової конвенції.
Степан Сікора
