Олександр Дубчек — людина листопада

7 листопад, день, коли ми згадуємо смерть Олександра Дубчека, є також нагодою задуматися над тим, чому його ім’я все ще пов’язане з моральним виміром словацької політики. Не тому, що він був без помилок. А тому, що в вирішальні історичні моменти він уособлював те, чого словаки та чехи найбільше очікували від політики – людяність, довіру та надію, що влада може служити людині, а не навпаки.

Дубчек став у всьому світі відомою обличчям Чехословацької весни 1968, коли намагався надати соціалізму “людське обличчя”. Чеська письменниця Єва Кантуркова написала, що “символом, а потім міфом Празької весни він став дещо випадково, трохи несподівано: не тому, що свідомо будував своє провідне становище. Він став символом прагнення до змін просто тому, що діяв так, як говорив, і говорив та поводився відповідно до свого внутрішнього світу та переконань. У світі політики, навіть тієї минулої, він був одкровенням: політик, який ніколи не прикидається, для якого політика є частиною не лише владних, а й людських дій, політик, який має совість і почуття честі, який не просто висловлюється, а є тісно пов’язаний зі своєю думкою”.

Описуючи святкування Першого травня 1968 на Прикопі, Кантуркова підкреслила їхню основну рису: “певну довірливість між натовпом внизу та лідером на трибуні. Там зовсім не відчувався владний розподіл: Олександр Дубчек був ‘їхнім’. Був нашим. Був спорідненим. Так довірливо спорідненим, що навіть не розпізнавав своїх родичів, так був у них заглиблений, що лише посміхався і посміхався. Того дня, 1 травня 1968, натовпи могли повірити в людське обличчя соціалізму”.

Найненависніший ворог режиму нормалізації

Після придушення реформаторського руху в серпні 1968 танками Варшавського договору Дубчек став найненависнішим, найстрашнішим, найохранянішим і найізольованішим ворогом режиму нормалізації. Вацлав Гавел міг контактувати із західними посольствами, у Братиславі були лише радянське, угорське та австрійське консульства.

Навіть попри те, що в 1968 році під жорстким радянським тиском разом з іншими членами керівництва КПЧ та держави (за винятком Ф. Крігеля) підписав Московський протокол, що в 1969 році під тиском підписав так званий “булавний закон” і що після усунення з посад погодився на призначення послом до Туреччини, чим весь час  надалі  внутрішньо мучився, він залишився для багатьох уособленням мрій про свободу та людяність у політиці. Режим нормалізації, який переміг, принизив і змусив мовчати його, але не знищив його моральний авторитет.

Впливовий творець “Ніжної революції”

Саме тому він став незамінним і впливовим творцем “Ніжної революції” у листопаді 1989 року. Про цей факт під час святкувань Дня боротьби за свободу і демократію все частіше забувають. Проте саме Дубчек увійшов у розгортаючу революційну політичну дію вже 14 листопада. В останній день процесу над “Братиславською п’ятіркою” він звернувся до натовпу перед Братиславським Палацом юстиції. Мірослав Кусі зазначив, що це був “перший політичний виступ на публічній маніфестації, що знаменував власне початок революційних змін у листопаді 1989 на Словаччині”.

Дубчек 17 листопада 1989 як єдиний з головних протагоністів пізніших маніфестацій особисто взяв участь у студентському поході на Альбертова. Зі страху, що виступить, його затримали агенти ШтБ (Štátna bezpečnos). Його допитували до 21 години. Це була остання акція ШтБ проти нього. Однак її удар зовсім не був ніжним.

Один з членів реформаторського керівництва КПЧ у 1968 році В. Славік у цьому зв’язку вже в 1999 році написав: “Минуло вже десять років після листопада, але хто чи в якому документі чи виступі згадує про те, що першим затриманим безпекою 17 листопада в Празі був Олександр Дубчек?”

Виступи Дубчека мали незаперечні значення

Десь забули й те, що саме Дубчек, за словами одного зі засновників VPN, суттєво допоміг 23 листопада на площі SNP досягти психологічного перелому в суспільстві. Його перший великий публічний виступ Мартін Бутор назвав політичною найбільшою бомбою. Те, “що сталося з Олександром Дубчеком, що зійшов прямо з небес, з небуття, бо ця людина двадцять років не існувала”, лідер VPN коментував як зняття закляття, як звільнення від страху.

Присутність Дубчека, за Бутором, мала “довести, що Громадськість проти насильства беззаперечно координує всі значущі політичні складові опозиції. Ми хотіли дати зрозуміти керівництву партії, яке ще день перед тим говорило зі представниками студентів зарозумілим тоном, що воно має проти себе об’єднану опозицію. Ми просто потребували дати достатньо чіткий сигнал, яку ціну доведеться заплатити за можливий насильницький удар”.

Іншими словами, виступи Олександра Дубчека на площі SNP у Братиславі, а згодом і в Празі на Вацлавській площі та потім на Летиній для успіху VPN, але й OF, для посилення тиску на керівництво КПС та КПЧ, мали суттєве і незаперечне значення. Серед сотень тисяч людей, які скандували за свободу, його присутність означала більше, ніж просто повернення одного політика. Це була символічна реабілітація Чехословацької весни, повторне знаходження перерваної чесько-словацької дороги до свободи та демократії.

Мобілізаційна сила

Дубчек був мобілізаційною силою. Допомагав заповнювати площі. Представляв об’єднання двох основних складових опозиції. З одного боку, це були обмежені в правах людини, дискриміновані та переслідувані сотні тисяч реформістських комуністів, виключених з КПЧ у 1969-1970 роках, та їхні родичі. До них треба додати десятки тисяч людей з інших партій та організацій тодішнього Національного фронту, яких звільнили з роботи через підтримку реформаторської політики, представленої Дубчеком. З іншого боку – дисиденти, об’єднані в Харті 77, та громадянський рух, що формувався навколо них і навколо VPN. Це згодом проявилося в символічній та державно-владній площині тим, що Олександр Дубчек став головою Федеральних Зборів, а Вацлав Гавел – президентом.

Дубчек одразу в першому виступі на площі SNP у Братиславі сформулював важливе послання: “При цьому народному, громадянському руху необхідно захищати наші ряди від екстремальних гасел, тенденцій, які могли б призвести до конфронтаційних зіткнень”. Підкреслив, що “нічого гіршого не могло б статися для нового відродження”.

Апелюючи до миру та поміркованості, Дубчек зробив це попри те, що був найохранянішим політичним ворогом режиму нормалізації та найсильнішим символом людського та політичного приниження багатьох людей і що міг прагнути реваншу. Дубчек, з огляду на свій великий емоційний вплив, став одним з гарантів “ніжного” характеру революції. Його відкидання якобінських та реваншистських тенденцій належало до вирішальних факторів гладкої передачі влади в грудні 1989.

“Політична могутність”

Завдяки всьому цьому Дубчек був незамінним творцем листопада. Лідери революції не могли ігнорувати “політичну могутність” Дубчека, як висловився Яні Будай восени 1989. Вони радо використовували його як мобілізаційну силу, як носія політичного консенсусу та як політичного тягача на парламентських виборах 1990 після того, як VPN у березні опинилася на порозі виборчої можливості. Дубчек на виборах до Палати націй ФЗ у Західнословацькому краї отримав 92,32% преференційних голосів, другий кандидат за ним – лише 20,48%.

У листопаді 1989 ані натовпам, зібраним на площах, що скандували “Дубчек на Град”, ані словацьким та чеським лідерам революції очевидно не заважали згадані вище помилки, яких Дубчек припустився безпосередньо після радянської окупації ЧСР і які він оплакував. Дубчек спонтанно приймався людьми як уособлення надії на краще, вільніше та демократичніше суспільство і як мученик, що протистоїть режиму та не зраджує свого гуманістичного переконання.

Людина листопада

Олександр Дубчек був чоловіком листопада не тому, що організував його чи політично безпосередньо вів, а тому, що дав йому обличчя та зміст. Став символом надії, що свободу можна досягти без насильства, що політика може бути про довіру.

Прихід Дубчека на чолі Федеральних Зборів після листопада не був результатом партійних угод, а моральним кредитом, який протривав два десятиліття. В очах громадськості він не був частиною владної системи, а її жертвою. Був мостом між поколінням 1968 та поколінням 1989 – символом, що історію можна виправляти, навіть якщо вона здається безповоротно перекрученою.

Довіра Дубчека до діалогу, його відкидання ненависті та прагнення шукати спільний знаменник суспільного примирення залишилися актуальними й через тридцять п’ять років. Адже ми живемо в ненависно поляризованому суспільстві. Правлячі політичні партії применшують і придушують значення 17 листопада 1989 – Дня боротьби за свободу і демократію. На передній план висувають головного представника режиму нормалізації Густава Гусака та ліквідатора Дубчека і його політичної спадщини. Бо спостерігаємо  посилення ностальгії за передлистопадовими часами…