Михайло Темнов, Наталія Єрмоленко: “Розумна Земля. Про свідомість планети та її мешканців: факти, гіпотези, дослідження”. Частина 03, розділ 07-09

17.10.202517.10.2025 fenixslovo взаємодопомога в природі, мораль у тварин, приклади альтруїзму, співчуття у тварин, тварини-добряки, цивілізація тварин

Продовжуємо публікацію книги: “Михайло Темнов, Наталія Єрмоленко: “Розумна Земля. Про свідомість планети та її мешканців: факти, гіпотези, дослідження”, яка була розпочата:

Глава 7. Дружба й альтруїзм: тварини приходять на допомогу

Ще недавно вважалося, що альтруїзм, милосердя, співчуття – виключно прерогатива людини, а до тварин ці поняття незастосовні. Тисячолітня монополія на добрі справи підносила людину над іншими ссавцями і підкріплювала її статус вінця творіння, давала змогу провести чітку межу між нами і рештою живності. Але все змінила історія, яка сталася 16 серпня 1996 р. у Чиказькому зоопарку Брукфілда.

Того дня восьмирічна самка горили на ім’я Бінті Джуа допомогла трирічному хлопчикові, який впав з висоти понад 5 метрів у мавпячий вольєр. Горила підібрала малюка і віднесла його в безпечне місце. Сівши на колоду біля струмка і тримаючи дитину на колінах, вона кілька разів ласкаво погладила його. Після чого віддала доглядачам зоопарку. Відео цієї сцени сколихнуло громадськість, підштовхнуло вчених у всьому світі інакше поглянути на тварин.

Як свідчать останні спостереження вчених, альтруїзм спостерігається на всіх рівнях організації живих істот – від одноклітинних до високорозвинених соціальних тварин. Допомога іншим особинам може бути прямою або непрямою. Прямий альтруїзм – це допомога іншим особинам того самого виду, яка не приносить вигоди самому індивідууму. Непрямий альтруїзм – це допомога, яка збільшує шанси виживання і розмноження генетичних родичів.

За словами професора екології та еволюційної біології з Університету Колорадо в Боулдері

Марка Бекова, у більшості тварин спостерігається здатність до емпатії, співчуття та підтримки. Це, зокрема, підтверджують спостереження за усталеними парами мишей-полівок, яких розлучали. Як експериментально підтвердили вчені з Університету Еморі, вони вміють втішати ближніх і виявляти співчуття.

Загальновідомо, що перелітним птахам притаманна взаємодопомога. Формування Vподібних пташиних зграй, з точки зору витрат енергії, – завдання не з легких. Орнітологи розібралися, як пернатим вдається утримувати “стрій” протягом довгих перельотів. Виявляється, члени косяка ділять труднощі між собою, що було підтверджено під час спостереження за лісовими ібісами. Під час осінньої міграції птахи часто змінювали своє місце розташування в польоті. Кожен птах проводив у середньому близько 32 % часу польоту, користуючись висхідними потоками, які створювали інші птахи.

Вчені з Університету Макса Планка довели здатність сірих африканських папуг безоплатно надавати допомогу родичам, які її потребують. Дослід почався з жетонів, які поміщалися поблизу пернатих. Якщо ті приносили досліднику один із них, то отримували в нагороду горіх. Коли всі птахи зрозуміли алгоритм, учені ускладнили завдання. Папуг розділили, розсадивши в різні вольєри. При цьому в одних був доступ до жетонів, а в інших – до дослідників, які давали “нагородні” горіхи. Між вольєрами був простір для контакту. І через якийсь час папуги, які володіють жетонами, почали передавати їх тим, у кого була можливість обміну предметів на смачні призи. Більше того, сім із восьми птахів повели себе як альтруїсти – передавали своїм помічникам жетони, не чекаючи за це вдячності.

Непрямий альтруїзм демонструють полярні крячки. Гніздову територію охороняє спеціальний “патруль”, що формується з молодих особин, які не створили пар і не мають можливості розмноження з інших причин. А червонокрилі дрозди-самці допомагають захищати сусідські гнізда від хижаків. Сороки часто діляться здобутою їжею з іншими членами своєї зграї. Коли вони бачать, що в інших птахів немає їжі або комусь дісталося менше, намагаються “відновити справедливість”. Самки в основному віддають частину свого частування тим, у кого немає нічого. А ось самці виявилися більш альтруїстичними, оскільки допомагали іншим майже завжди.

Вампірові кажани нерідко діляться здобутою кров’ю з дитинчатами своїх родичів. Причина в тому, що дитинчата харчуються тільки кров’ю і, залишаючись без їжі протягом 70 годин, помирають. При цьому слід зазначити, що кажани-вампіри не годують дитинчат тих матусь, які скупилися і не діляться їжею з іншими.

Найяскравіший приклад альтруїзму, що викликає захоплення, – поведінка матері стосовно дитинчати. У стадних тварин альтруїзм охоплює всіх особин групи. Якщо поблизу опиниться хижак, то птах, білка, лугова собачка закричить, щоб сповістити родичів про загрозу. Кролики барабанять лапами по землі, помітивши хижака, що наближається, і тим самим привертають увагу не тільки родичів, а й самого хижака. Подача сигналу пов’язана з ризиком: трапляється, що той, хто попереджає про небезпеку, сам стає жертвою хижака, даючи змогу себе виявити і відволікаючи від інших.

Експерименти, проведені британськими біологами, показали, що звичайні домашні кури, мабуть, можуть співчувати своїм курчатам, коли вони відчувають біль або страх. Коли курка бачить, що курчаті загрожує небезпека, то змінюється не тільки її поведінка, а й фізіологічні параметри організму, такі як пульс і температура.

Самовідданий мавпячий самець Фредді навіть став героєм науково-популярного фільму студії Disneynature. У дитинчати мавпи Оскара на очах у знімальної групи, що засіла в кущах, раптово померла мати. Команда операторів була майже впевнена, що в Оскара немає шансів на виживання. Однак Фредді взяв малюка під опіку. Він ділився з Оскаром їжею, дозволяв йому спати у власному нічному гнізді, захищав від небезпек і шукав, коли дитина губилася, загалом, став зразковим батьком.

Так само чинять і моржі: беруть опіку над потомством загиблих від хижаків одноплемінників.

Вовки годують і захищають поранених і старих. Добрі й розумні дельфіни піклуються про хворих або поранених родичів: вони готові плавати під ними протягом багатьох годин, підтримуючи і підштовхуючи їх до поверхні води, щоб ті могли зробити черговий вдих.

Зафіксовано численні факти підтримки в сімейних воронячих парах. В одній з історій після того, як ворона зламала дзьоб, її вісім років годував самець. Інший випадок стався в Японії з макакою Мозу. Вона пересувалася насилу, оскільки народилася інвалідом без кистей і стоп. Їй доводилося йти по землі взимку, перелазячи через кучугури, поки зграя стрибала по верхівках дерев. Однак Мозу була прекрасно інтегрована в зграю, прожила довге життя і виховала п’ятьох дитинчат. Навряд чи саме так склалося б її життя, якби ніхто не ділився з нею їжею.

Британська дослідниця Джейн Гудолл, авторка книжки “У тіні людини”, описує свої спостереження в польовій експедиції за сімейством шимпанзе. Стара шимпанзе мадам Бі так ослабла, що більше не могла залазити на фруктові дерева. Тоді фрукти стала збирати її дочка, яка приносила плоди і ділилася ними з мамою.

Найбільш вивченими добряками, як і слід було очікувати, виявилися людиноподібні мавпи, які здатні не тільки дати додатковий ляпас слабкій особині, а й, навпаки, щиро поспівчувати страждальцю. Головний міжнародний борець за право тварин співпереживати, голландськоамериканський етолог і приматолог Франс де Вааль у своїй книжці “Витоки моралі” говорить про те, що мавпи “далеко не такі егоїстичні, як вважали, і де в чому запросто можуть осоромити середньостатистичного священика, коли справа стосується людяності”.

Це підтвердив експеримент учених, у якому, катуючи струмом одну макаку, перевіряли на “людяність” іншу. Однак нелюдський досвід показав, що тварина воліла морити себе голодом, але не піддавати стражданням іншу мавпу. Піддослідна голодувала 11 днів, але не заподіяла болю мавпі, яку вона навіть не знала.

Під час деяких жорстких експериментів над гризунами було зафіксовано їхню несподівану реакцію. В експериментах, проведених Нідерландським інститутом нейронаук, миші відмовлялися від їжі, якщо знали, що під час отримання ними їжі інша миша автоматично отримає удар струмом. В іншому експерименті, здійсненому в Університеті Чикаго, двох щурів саджали в клітку, але одного при цьому замикали в пастці, відкрити яку можна було лише зовні. І більш вільний гризун випускав “ув’язненого” одноплемінника на волю, після чого до того ж ділився з ним шоколадом. Пояснити мотивацію щурів у цьому експерименті вчені не змогли. Цікаво, як би в аналогічних ситуаціях повела себе людина?

Спільно добувати їжу, піклуватися про чуже потомство, зализувати один одному рани або виловлювати в сусіда бліх – це зрозумілі й зрозумілі моделі поведінки тварин, які працюють на користь усій групі. Але як бути з такими випадками, коли вигода явно не простежується? Наприклад, коли стадо слонів ні з того ні з сього звільняє антилоп, замкнених на огородженому майданчику. Цей випадок описаний співробітниками національного парку Тула-Тула в південноафриканській провінції Квазулу-Натал. Собаки і навіть кішки, які гуляють самі по собі, приймають осиротілих цуценят, кошенят, білченят, каченят і навіть тигренят, піклуючись про них, як про своїх власних дитинчат.

На сьогодні автоматичними відеокамерами зафіксовано десятки тисяч прикладів прояву доброти у тваринному світі, які доводять, що в деяких представників тваринного світу часом більше людських якостей, ніж у людях.

В Африці стадо бабуїнів відбило у гепарда антилопу. Там же, в савані, стадо бегемотів топтало крокодилів, поки ті не відпустили жертву. А в одному із зоопарків олень витягнув з поїлки за шкуру бабака, що тонув. Мавпочка кидала каміння в змію, яка схопила мишку. Але коли це не допомогло, вона наблизилася до змії та витягла мишу за хвіст із пащі рептилії.

У 2006 році індійський фотограф зафіксував надзвичайну картину. Миша сидить на спині у жаби в сезон підйому води. Але ж земноводній ніщо не заважало пірнути…

І тварини не втрачають надії на допомогу. У 1950 році доктор Курт Ріхтер проводив дослідження з мишами, які, намагаючись вижити у воді, терпіли близько 15 хвилин, перш ніж втрачали надію. Однак врятовані миші згодом могли залишатися на плаву до 60 годин. Подібні експерименти проводилися і над іншими тваринами, підтверджуючи, що надія та попередній досвід впливають на виживання.

Дружба між різними видами – незвичайні та досить рідкісні явища в природі. Але вона багата на сюрпризи. В Одеському зоопарку рудий дворовий кіт щодня приходить до козулі у вольєр. А вона чекає на нього і біжить до друга, щойно він переступить межу огорожі. Ця чарівна парочка годинами може лежати на траві та ніжитися на сонечку. Особливо розчулює глядачів, коли вони труться одне об одного мордочками.

Фінський фотограф Лассі Раутьянен, протягом десяти днів спостерігав дружбу вовчиці та бурого ведмедя. Звірі були настільки дружні, що навіть пригощали одне одного їжею. Але ж у дикому середовищі вони непримиренні вороги.

Здавалося б, що спільного може бути у сови і собаки. Не тут-то було. Шестимісячне цуценя, яке жило в центрі для тварин, дуже швидко знайшло собі друга – самотнього совеня. Демонструючи свою прихильність, цуценя захищало совеня, як споріднену душу, спостерігало за ним, коли той прогулювався будинком фахівця центру. А ввечері вони, облюбувавши диван, разом дивилися телевізор.

В інституті рідкісних і зникаючих видів (Південна Кароліна, США) мешкала мавпочка Анджана, яка стала нянькою для великої кількості місцевих тварин, що втратили батьків: маленьких кошенят пантери, левенят і дитинчати орангутанга. Згодом навіть виховувала двох білявих тигренят – Шиву та Мітру. Вона не лише годувала їх із пляшечки молоком, а й гралася з ними, вчила правильно поводитися.

Тварини готові прийти на допомогу навіть нам, людям. І не тому, що ми просимо їх про це, а з власної волі.

Новозеландського біолога Нен Гаузер під час зйомок під водою, врятував кит, який закривав жінку плавцем і підштовхував. Коли ж вона виринула на поверхню, виявилося, що навколо плавала величезна тигрова акула, а кит у такий спосіб захистив біолога. Схожа історія сталася в акваріумі Polarland у Харбіні. Під час занурення 26-річної Янг Юн у неї ногу звело судомою. Дівчина злякалася і почала задихатися. На допомогу прийшла білуха на ім’я Міла, яка пропливала повз. Вона, схопивши ротом ногу дівчини, виштовхала її на поверхню.

Висловуха свиня на прізвисько Лулу врятувала життя своїй господині Джо Енн, коли у тієї раптово стався серцевий напад. Свиня близько години бігала між шосе і господинею, поки, нарешті, не привернула увагу водія, який викликав швидку допомогу. Джо Енн встигли доправити до лікарні, де їй надали необхідну допомогу. Коли Симона Стеггалла з Кембріджшира в Англії впав у діабетичну кому, їхня улюблениця – кролиця Дорі застрибнула на нього і почала енергійно скакати, облизуючи його губи. Дивна поведінка тварини привернула увагу дружини, і вона негайно викликала швидку допомогу.

45-річна мешканка міста Райзінг Сан штату Меріленд Деббі Паркхерст під час обіднього перекусу випадково подавилася шматочком яблука і стала задихатися. Ретривер на прізвисько Тобі, різко схопившись з місця, збив жінку з ніг і почав лапами тиснути на її груди, виконуючи собачу версію прийому Геймліха, чим врятував її. Папуга на ім’я Віллі Квакер, коли побачив, що дворічна Ханна Кууск вдавилася їжею і почала задихатися, то одразу ж почав плескати крилами і кричати: “Мамо, мамо, дитина”. Почувши крики папуги, мати дівчинки та няня надали їй необхідну допомогу.

В іншій ситуації, близько другої години ночі кішка Шнауці розбудила господиню Труді наполегливо чіпаючи її лапами за ніс. Пізніше господар будинку виявив у підвалі газову трубу, що лопнула. Якби не кішка, їхній будинок міг би злетіти в повітря.

А ця дивовижна історія сталася взимку в Росії на одній із Сибірських ділянок залізниці.

Молодий машиніст виконував черговий рейс, ведучи вантажний склад до пункту призначення.

Несподівано його увагу привернула безліч чорних крапок на залізничному полотні. У міру наближення все виразніше вимальовувалися контури вовчої зграї і людини, що лежала на рейках. Машиніст, доповівши диспетчеру про перешкоду на шляхах, отримав дозвіл на екстрену зупинку, уповільнив рух і зупинився за сто метрів від зграї. Вовки, що оточували людину, піднявши голови, протяжно завили, а потім ватажок зграї повів своїх родичів у ліс. Машиніст підійшов до людини і з’ясував, що це місцевий лісник. Його руки були прикуті наручниками до рейки. Звільнивши лісника, машиніст дізнався про те, що це помста браконьєрів за заборону на відстріл вовків і знищення розставлених капканів. Вовки ж не тільки захистили лісника, а й продемонстрували, що зв’язок між людьми і тваринами може бути глибшим, ніж нам здається.

Вчені не можуть пояснити причини безкорисливості тварин. І в пошуку х відповіді йдуть у генетику. У підсумку з’явилася теорія гена альтруїзму, який змушує організми робити добрі справи заради благополуччя інших. При цьому вчені зробили висновок, що альтруїзм у тварин, на відміну від людини, має іншу основу. Людський альтруїзм – свідоме явище, тоді як тваринний – справа інстинктів, тому не можна вважати тварину-альтруїста добряком, а не альтруїста злим. Поки що ми не знаємо, про що саме думають тварини, і що впливає на їхню поведінку в різних ситуаціях, так само, як і не можемо повністю зрозуміти вчинки інших людей. Однак, судячи з того, що вже відомо, можна сказати, що тварини добре розрізняють такі почуття, як кохання, прихильність, дружба і співчуття. А що думаєте ви?

Розділ 8. Медицина і траур: зцілення і смерть у тваринному світі

Пліній Старший, який жив задовго до появи тотальних щеплень, зазначав у своїй

“Природничій історії”, що тварини обходяться без медичної допомоги, поїдаючи цілющі трави та коріння в разі хвороб. І медичні пізнання в них настільки глибокі, що втратити їх вони не можуть. Ніхто з учених не може пояснити джерело цих знань.

Про це влучно сказав В.І. Даль: “И собака знает, что травой лечатся”. Слово “знає” несе величезне смислове навантаження і вказує на те, що кожна собака від народження володіє знанням про те, як за допомогою тієї чи іншої трави лікуватися від недуги, на яку вона страждає. Вчені провели дослід. Голодним цуценятам дали їжу, в яку підмішали дрібні риб’ячі кістки. Цуценята, поранивши собі слизові оболонки рота і глотки, одразу ж побігли в зарості, де стали зривати і пережовувати листя зеленого мишію, однієї з колючих рослин. Після цього провели ще кілька дослідів із різними собаками: з тими, які жили на волі, і з тими, які утримувалися в неволі. Але і ті, й інші, подряпавши рот, лікувалися листям цієї ж рослини.

Деякі тварини, перш ніж вилизати рану, жують гіркий полин або деревій, що запобігають гноїнню. Якщо рана велика, її обробляють “ялицевим бальзамом”, який добувають, знімаючи кору з дерева. Шимпанзе використовують комах, яких давлять і прикладають до ран. Олені та інші травоїдні лікують порізи за допомогою моху. Дельфіни, стикаючись з акулами, зупиняють кровотечу, пірнаючи глибше в море. Дикі кролики використовують павутину для бинтування порізів, а в разі сильної кровотечі їдять яглицю, що сприяє відновленню крові.

У разі розтягнень і ударів орангутанги розжовують листя драцени, а потім втирають кашку у свою шерсть. Сапоніни, що містяться в рослині, зменшують запалення і допомагають розслабити м’язи.

Вальдшнеп і малинівка вміють лікувати як самі, так і за допомогою родичів. При лікуванні зламаної лапи, крила птахи накладають пов’язки. Для цього використовують пір’я, слину, пух, землю і травинки. Конструкції носять до трьох тижнів. Якщо ж нога роздроблена і зламана в кількох місцях, до того ж гноїться і загрожує життю тварини, один із найпростіших лікувальних засобів у тварин – ампутувати ушкоджену кінцівку, самотужки або за допомогою ближнього. Таким же чином вони часто звільняються з капканів. Потім тварини для прискорення загоєння покривають ушкодження смолою сосни.

У всьому тваринному світі передбачені унікальні способи боротьби з отруєннями. Наприклад, папуга ара, горобці та дрозди нейтралізують токсини в їжі, вживаючи особливу глину, знайдену на берегах річок, дні озер. Щури, мавпи, коні та слони також їдять землю для запобігання отруєння; вона діє як активоване вугілля, адсорбуючи шкідливі речовини.

Тварини вміють лікувати й ревматизм, полегшувати болі в суглобах. Старі ведмеді для цього їдять коріння папороті, купаються в гарячих сірчаних джерелах, що сприяє розслабленню м’язів і зігріванню суглобів. Лосі їдять кору верби, яка містить саліцилати – речовини, аналогічні аспірину, що допомагає їм справлятися з болями і запаленнями.

Найдивовижнішими є приклади самолікування тварин від паразитів. Наприклад, волохаті гусениці метеликів-ведмедиць, зіткнувшись із паразитами, переходять на дієту, багату на токсичні пірролізидинові алкалоїди, які вбивають личинок-паразитів.

Глухарі та свійські кури, використовують пил і золу як ванни для позбавлення від зовнішніх паразитів, оскільки пил засмічує дихальці комах. А ворони та інші пернаті використовують дим для видалення пташиних вошей. Мурахи, в свою чергу, допомагають ведмедям і білкам позбуватися паразитів, поки вони сидять біля мурашників.

Для боротьби з внутрішніми паразитами лісові птахи їдять ягоди лохини, що володіють глистогінною дією, і хвойні голки, які насичені корисними речовинами. Дикі кабани приймають грязьові ванни, а потім відтираються об дерева, звільняючись від паразитів.

Навесні лосі та інші лісові мешканці в якості вітамінів і мікроелементів вживають пагони вічнозеленої брусниці. А кішки, собаки і вовки – пирій повзучий, осоковидну травичку, що допомагає у відновленні ослабленого організму. Бобри, водяні щури й ондатри поповнюють запас вітамінів, поїдаючи листя і товсті крохмалисті кореневища латаття. Гуси, качки та інші птахи вітамін C і багато інших корисних речовин отримують, поїдаючи поживний спориш, лікувальну кропиву і мокрицю.

Не тільки людина любить погрітися на сонечку, позасмагати. Ранньою весною лисиці й борсуки влаштовують для своїх дитинчат сонячні ванни. Вони виносять звірят із нір, викладають на сонце і навіть перевертають з одного боку на інший.

Тварини, за сильної втоми користуються і тонізувальними травами. Олені поїдають стебла і коріння лавзеї. Їдять її і корови на випасі, та коні після довгих переходів. А козулі та птахи охоче вживають жорстке листя чагарнику елеутерококу. Мухоморам же віддають перевагу лосі. Сайгаки їдять ефедру, а марали – маралів корінь. Дикі кози – тютюн і каву.

Учені з’ясували, що миші можуть надавати “першу допомогу” своїм родичам. Під час досліду частину гризунів вводили в стан наркозу і спостерігали за мишами, що залишилися. У 47% випадків інші миші починали активно доглядати за постраждалими. Спочатку вони обнюхували і вилизували нерухоме тіло, а якщо реакції не було, кусали область рота, іноді навіть витягали язик. Щойно родич починав рухатися, рятувальники припиняли свої дії.

У світі фауни є і свої зооакушери. У вищих приматів, а також у слонів, дельфінів і китів роль повитух беруть на себе досвідчені самки, які допомагають під час пологів. Вони не тільки обривають пуповину в новонароджених, а й надають допомогу матері та немовляті в перші хвилини життя. Наприклад, дельфінихи-акушерки допомагають новонародженому підняти ся на поверхню води, щоб він зміг зробити перший вдих.

У сукупності ці приклади свідчать про те, що тварини володіють великими знаннями про лікування хвороб і виживання. Тваринам, які вільно живуть, не потрібні лікарі. Вони віртуозно вміють зцілювати своє тіло, приголомшливо грамотно поєднувати напругу і розслаблення, активність і відпочинок, обжерливість і піст, бойову готовність і душевний спокій. А ось кімнатним і сільськогосподарським тваринам ветеринар уже необхідний. Чому вони стають слабкими? Можливо, від того, що живуть поруч із людиною, яка сама втратила зв’язок зі своєю природою?

Наука стверджує, що тваринам допомагає боротися з хворобами вроджений інстинкт, який сформувався методом проб і помилок. Але як цей досвід сформувався і передавався від покоління до покоління, поки що залишається загадкою. Можливо, і людина, біологічно будучи твариною, володіє такими ж здібностями? Можливо, тварини зможуть підказати, де в нас прихований дар самозцілення? А дослідження, спрямовані на вивчення поведінки тварин та їхніх методів медичного лікування, нададуть нам цінну інформацію для розвитку нових медичних технологій і підходів до лікування хвороб?

Однак не завжди тварини зцілюються. До них так само, як і до людей, приходить смерть. Протягом багатьох століть учені намагалися з’ясувати, чи розуміють факт смерті свого родича тварини.

Зібрані під час спостережень матеріали свідчать, що деякі види тварин реагують на факт смерті подібно до людей, а саме: у них знижується апетит, товариськість, порушується сон, вони впадають у стресовий стан. При цьому головна складність полягає в тому, що тварини не можуть висловити людськими словами свої внутрішні переживання. Вони спілкуються своєю безсловесною мовою. Щоправда, для скорботи іноді не потрібно слів.

У деяких видів тварин зафіксовано особливе ставлення до мертвих – некрофорез. Ця поведінка характерна для суспільних комах, таких як мурахи, бджоли, оси і терміти, за якої вони виносять мертві тіла членів своєї колонії з гнізда або вулика, створюючи своєрідні “кладовища”. Бджоли і терміти, крім цього, обробляють мертвих спеціальними ферментами або іншими хімічними речовинами, щоб мінімізувати ризики, пов’язані з інфекціями.

У мурашнику за винесення мертвих відповідають спеціальні мурахи – “трунарі”. Вони мають трохи змінений цикл розвитку, і краще, ніж інші мурахи, справляються з видаленням трупів. До своїх обов’язків вони приступають через 2 дні після того, як мураха помирає, і коли її тіло починає видавати запах олеїнової кислоти, її одразу ж піднімають і несуть на “цвинтар” – окреме місце або приміщення за межами колонії.

Своїм особливим ставленням до мертвих виділяється сімейство воронових, до якого відносяться чорна і сіра ворони, грак, галка, сойка, звичайний ворон, звичайна і блакитна сороки, кукша. У них є обряд, який споконвіку лякає людей – воронячий похорон. Коли гине ворон, усі місцеві ворони збираються навколо його тіла, видають гучні клекочущі звуки і залишаються поруч досить довго, складно прощаючись із родичем. Одне з найбільших досліджень похорону круків провела група під керівництвом Каелі Свіфт і Джона Марзлаффа з Університету Вашингтона. Спостереження показали, що ворони усвідомлюють, що таке смерть, і сприймають її як сигнал небезпеки. Гучними криками вони висловлюють жаль і тривогу.

У папуг також спостерігається прояв скорботи. У дослідженнях було зафіксовано, як папуги, які втратили свого компаньйона, міняли свою поведінку, стаючи тихішими і менш активними протягом декількох днів після втрати. Представники горобцеподібних часто залишаються поруч із тілами померлих родичів, видаючи низькі звукові сигнали, які можуть бути інтерпретовані як вираз горя. Яструби та орли, які пережили втрату свого партнера або суперника, можуть демонструвати помітні зміни у своїх мисливських інстинктах і соціальних взаємодіях. Спостерігалися випадки, коли ці птахи збиралися навколо мертвих або хворих членів своєї групи, а іноді навіть намагалися “воскресити” їх, приносячи їжу.

Специфічне ставлення до мертвих було помічено в котів і собак, які живуть у багатокотячих або багатособачих домогосподарствах. Іноді може спостерігатися спільна мовчазна медитація або обнюхування померлого родича.

Дорослі китоподібні часто тримають мертвих родичів на плаву або носять їхні тіла на своїх спинах. Так, у рамках одного з досліджень, учені зафіксували, як мати-білуха носила своє мертве дитинча протягом тижня. Подібну поведінку було помічено у дельфіна-афаліни, чиє дитинча також померло. Вчені припускають, що так матері сумують за своєю втратою.

Найбільш очевидну жалобну поведінку мають примати. Шимпанзе, горили і японські макаки впродовж кількох днів носять своїх мертвих дитинчат. Деякі види приматів виявляють інтерес до мертвих дорослих особин, намагаючись їх “розбудити” або забрати з собою. Також примати можуть охороняти тіла своїх померлих родичів від хижаків.

Горили сумують за мертвими і влаштовують для них похорон. Зоологи з Руанди і Конго спостерігали за поведінкою двох соціальних груп горил під час смерті родичів. Вони виявили, що примати збираються навколо померлих і доглядають за ними, причому “ритуали” обох груп виявилися схожими. У подальшому спостерігалося перенесення тіла на цвинтар, де вони обережно кладуть тіло померлого родича і вкривають його гілками або листям. Вчені припускали, що мавпи виявляють скорботу і доглядають тільки за близькими. Але, на їхній подив, поведінка тварин щодо всіх померлих була подібною – вони сумували.

Вельми цікаві результати були отримані працівниками центру порятунку шимпанзе SanagaYong Chimpanzee Rescue Centre у Камеруні. Вони стали свідками проводів в останню путь померлої подруги Дороті. Уся колонія оточила периметр вольєра, щоб попрощатися з шимпанзе. Зазвичай галасливі й непосидючі тварини, на превеликий подив, притихли, зажурилися і втішали одна одну.

Винятково виділяються ставленням до своїх померлих родичів слони. Вони – єдині тварини, у яких, як і в людей, існує ритуал поховання.

Слони формують міцні соціальні зв’язки. Тривалість їхнього життя становить від 60 до 80 років. Якщо родич хворіє, то члени стада приносять йому їжу і підтримують його, коли він стоїть. Коли помирає, інші особини неодноразово приходять до тіла, торкаються його. Деякий час будуть навіть намагатися оживити за допомогою води та їжі. Але щойно тварини зрозуміють, що їхній побратим мертвий, вони починають сурмити, здіймаючи шум. Потім усе стадо замовкає. У тиші вони викопують неглибоку могилу, в яку переміщують померлого і накривають його землею, листям і гілками.

Слони протягом кількох днів перебувають біля могили. Якщо у родича були дуже близькі стосунки з померлим, то він може впасти в депресію і плакати.

В одному з проведених досліджень було зафіксовано виділення рідини зі скроневих залоз слонів, що знаходяться між оком і вухом тварини. Скорбота втрати очевидна. У наступні дні слони відвідуватимуть “могилу”, проводячи багато часу поруч із нею. Це дає змогу припустити, що тварини відвідують померлого не тільки заради збору інформації. Такий ритуал слони проводять як після смерті одного з членів своєї сімейної групи, так і після загибелі чужинця, останки якого вони випадково зустріли на шляху. Вони затримуються біля них, висловлюючи ознаки розладу та схвильованості. В одному експерименті африканським слонам показали череп слона, буйвола та носорога. Слони виділили саме череп свого родича.

Часто поведінка тварин схожа на людську. Коли кілька років тому в зоопарку Мюнхена померла тримісячна слониха Лола, ветеринари, які боролися за її життя, винесли бездиханне тіло у вольєр. І все слонове сімейство вийшло, щоб попрощатися з нею. Це було схоже на сумні й урочисті проводи: тварини вишикувалися біля тіла Лоли в ряд, а мама-слониха тихенько гладила її хоботом.

Незважаючи на численні дослідження, вчені-біологи поки що не дійшли до єдиної думки про те, що рухає живими істотами, які збираються біля мертвого родича: вираження справжньої скорботи чи збір інформації про потенційну небезпеку.

Ця траурна поведінка викликає багато запитань: чи є вона проявом вищої розумової діяльності тварин, які розуміють необхідність віддати шану померлому, чи це щось інше? Однак висновки вчених, які спостерігали за слонами та мавпами, сходяться в одному: їхня поведінка та фізіологічні реакції показують, що вони справді сумують. А, можливо, і не тільки вони… Отже, люди не унікальні у своїй здатності сумувати за мертвими!.

Розділ 9. Суспільний розвиток тварин: куди веде благополуччя

60-70-х роках минулого століття на тлі повоєнного бебі-буму в Європі на замовлення керівництва європейських країн і спільно з Національним інститутом психічного здоров’я був проведений експеримент на мишах під назвою “Всесвіт-25”. Вчені хотіли проаналізувати загальні закономірності впливу перенаселення і скупченості на суспільство і на кожного індивідуума. Керував проектом учений зі США Джон Келхун.

У 1972 році він здійснив останню двадцять п’яту спробу відстежити поведінку і розвиток спільноти гризунів в ідеальних умовах. Усі попередні закінчилися загибеллю піддослідних.

Мишам в умовах лабораторії в 25-й раз був створений рай. Було враховано все: побудовано бак завбільшки два кубічних метри – замкнутий життєвий простір із комфортною температурою 20 градусів, з достатком їжі, води, численними гніздами для самок. У приміщенні були забезпечені чистота, заходи безпеки, відсутність інфекцій, планові огляди ветеринарів. Система забезпечення кормом дозволяла одночасно харчуватися дев’яти тисячам мишей. Перші проблеми, на думку вчених, могли виникнути при досягненні чисельності популяції близько чотирьох тисяч особин. Однак до такої кількості миші раніше не доживали.

Першими жителями мишачого Едему стали чотири пари абсолютно здорових екземплярів. Гризуни швидко перейшли до виконання і перевиконання плану з розмноження. З моменту початку експерименту кожні 55 днів кількість мишей у баку подвоювалася, проте на 315 день темпи приросту популяції значно знизилися. До цього моменту в Едемі перебувало вже близько 600 мишей. Це було в 15 разів менше граничної розрахункової кількості мешканців Едему, але проблеми вже почалися.

Простору стало менше, що призвело до появи ієрархії і якоїсь подоби соціальних шарів. З’явилася категорія “знедолених”, яких виганяли в центр, де вони ставали жертвами агресії. Молодих самців заганяли на арену, як гладіаторів, де вони мали битися – їх примушували кусати один одного. Але перемога чи програш тут не мали значення. Переможців також кусали решта членів зграї, позбавляючи їх будь-якої мотивації до продовження опору. Відрізнити групу “знедолених” можна було за зовнішнім виглядом – вони погано виглядали і складалися зазвичай з молодих особин, які не могли себе гідно захистити. Старіючі миші вперто не звільняли місце для молодих гризунів. А жити за великої кількості корму вони стали значно довше. Тому агресія була спрямована на нові покоління – потенційних майбутніх суперників.

Після вигнання молоді самці ламалися психологічно, не бажали захищати своїх вагітних самок і виконувати інші соціальні ролі. Періодично вони нападали або на інших особин із числа знедолених, або на ще слабших мишей. Самки, які готуються до пологів, нервували, оскільки внаслідок зростання пасивності самців вони стали більш уразливими і незахищеними від випадкових атак. У підсумку і самки стали проявляти агресію, часто битися, захищаючи потомство. Однак агресія парадоксальним чином не була спрямована тільки на оточуючих. Не менша агресивність проявлялася і щодо своїх дітей, яких самки вбивали, перебираючись у верхні гнізда, де перетворювалися на агресивних самітниць, відмовляючись від розмноження. У результаті народжуваність різко падала, а смертність молодняка зростала.

Але більш цікава остання стадія існування мишачого раю, або фаза смерті, як її назвав учений. На цій стадії з’явилася нова категорія мишей, що отримала назву “красиві”. Це були самці з нестандартною поведінкою. Вони відмовлялися битися, не боролися за самок і територію, не виявляли бажання спаровуватися і розмножуватися. “Красиві” були схильні до пасивного стилю життя: їли, пили, спали і доглядали за своєю шкуркою, уникаючи конфліктів і виконання соціальних функцій, оскільки ці функції теж не пропонували їм нічого хорошого. Це ім’я вони отримали тому, що на відміну від більшості інших мешканців на їхньому тілі не було слідів жорстоких боїв, шрамів і вирваної шерсті. Незабаром “красиві” і самки-одиначки стали більшістю. А середній вік мишей усе зростав. На останній стадії існування миші жили трохи більше двох років, що на двісті днів вище межі репродуктивного віку. Смертність молодняка стала стовідсотковою, кількість вагітностей незначною і незабаром зійшла до нуля. Миші, що вимирали, практикували гомосексуалізм. Були випадки канібалізму. Миші стрімко вимирали. На тисячу сімсот вісімдесятий день після початку експерименту помер останній мешканець мишачого раю…

Передбачаючи подібний фінал, учений провів низку експериментів на третій стадії фази смерті. Він вилучив із раю кілька гризунів – “красивих” і самок-одиначок – і переселив їх до чотирьох пар мишей, щодо яких тільки починався експеримент, де ще не могло бути скупченості та внутрішньовидової агресії. На подив учених, “красиві” і самки-одиначки свою поведінку не змінили. У підсумку померли від старості. Подібні результати були відзначені у всіх експериментах. Піддослідні миші вмирали, щойно їх ставало забагато для даної території.

Вчений за результатами експерименту створив теорію двох смертей. Перша смерть – це “смерть духу”. Її пояснювали тим, що в умовах ідеального світу, у безпеці, за достатку їжі та води, відсутності хижаків, де більшість особин тільки їли, пили, спали, доглядали за собою, вони за фізичного здоров’я і тривалого життя деградували поведінково. Після “духовної смерті” завжди наставала фізична смерть виду. Це дало змогу зробити висновок про те, що після першої смерті значної частини популяції вся колонія приречена на вимирання навіть у прекрасних умовах.

Одного разу в Джона Келхуна запитали про причини появи групи “красивих”. Він провів пряму аналогію з людиною, пояснивши, що ключова риса людини, її природна доля – це жити в умовах тиску, напруги та стресу. Миші, позбавлені природного середовища, де вони змушені боротися за своє виживання і отримали легке буття, перетворилися на замкнутих на собі “красенів”, здатних лише на найпримітивніші функції, поглинання їжі та сон. У підсумку вони стали нездатні на складну поведінку.

Експеримент Джона Келхуна був підданий критиці іншими вченими. На їхню думку, визначальними в цьому експерименті були не тільки їжа, а й простір. Тому застосовувати результати для прогнозів розвитку людського суспільства, що має у своєму розпорядженні гігантські простори Землі та Космосу, не зовсім коректно. Дехто побачив у висновку вченого про первинність “смерті духу” явну іронію.

Усе це так! І в той же час, експеримент має безпосередній стосунок до нас, Homo sapiens. Збільшення тривалості життя у мишей (людей) неминуче веде до зміни потреб. Надлишок в їжі у гризунів призводить до бажання поліпшити якість життя. У людей наявність багатства і влади породжує бажання жити вічно. Старі миші прагнуть захопити кращі місця, ведуть за них боротьбу. Люди теж обирають шлях війни. Перемігши, вони змушують битися між собою своїх агресивних онуків і правнуків, щоб агресія не була спрямована проти них.

Що ж до висловлювання щодо “смерті духу” у мишей, то цілком зрозуміло, що це алегорія. Джон Келхун вкладав у ці слова інший зміст. Усе живе може розвиватися тільки тоді, коли живе повноцінним життям, з усіма ризиками, поразками та перемогами. Якщо ж немає труднощів і перешкод, якщо життя абсолютно благополучне, то це смертельно небезпечно як для конкретного індивідуума, так і для суспільства. Чому? Спробуйте знайти свою відповідь на це запитання…

Резюмуючи, можна сказати, що головну роль у здоровому житті спільноти відіграє постійне переживання напруги, боротьби, змагання, пошуку рішень у важких ситуаціях задля виконання певної соціальної ролі та досягнення успіху в цій діяльності. Не хлібом єдиним!

***

Ми підійшли до завершення розділу про цивілізацію тварин, і це підводить нас до цікавої історії, пов’язаної з відомим антропологом Маргарет Мід.

На одній з лекцій вона запитала студентів про те, що вони вважають першою ознакою цивілізації. Студенти очікували, що Мід розповість про рибальські гачки, глиняні горщики або оброблене каміння. Але ні. Мід сказала, що першою ознакою цивілізації в стародавній культурі є стегнова кістка, яку було зламано, а потім зрощено.

Вчена пояснила, що, якщо істота в тваринному світі ламає ногу, вона стає вразливою. Зі зламаною кінцівкою вона не може уникнути небезпеки, дістатися до води або їжі. Це робить її легкою здобиччю для хижаків, бо процес загоєння потребує часу. Зламана і зрощена стегнова кістка слугує свідченням того, що хтось приділив час, щоб доглядати за постраждалим, перев’язав рану, забезпечив його перенесення в безпечне місце і охороняв, поки він не відновився. “Здатність взаємодіяти, знаходити спільну мову і допомагати іншій людині в складні моменти – це саме той вчинок, з якого починається цивілізація”, – зазначила Мід.

Ми, розкриваючи життя цивілізації тварин, навели десятки прикладів, які свідчать про її “цивілізованість”. А ще про глибокі почуття і розум членів цієї цивілізації, де життя і смерть ідуть разом, а сильний їсть слабкого лише за потреби. Адже в зоопарках, де хижаків годують, ми спостерігаємо дивовижне: вони не їдять своїх “здобич”, а товаришують із ними!

Ставлення до мертвих, альтруїзм та емпатія, складні системи комунікації, що нагадують людські мови, у тварин відкривають нову грань у людському пізнанні навколишнього світу. Вони є рятувальним кругом, передбаченим для людини в ці складні часи. Добро, любов і взаємовиручка серед тварин підтверджують, що саме на цих засадничих принципах і заснований світ, у якому ми живемо. Нам є чому вчитися у цивілізації тварин, чи не так?!

Далі буде…

Глава 7. Дружба й альтруїзм: тварини приходять на допомогу

Розділ 8. Медицина і траур: зцілення і смерть у тваринному світі

Розділ 9. Суспільний розвиток тварин: куди веде благополуччя

Вам також може сподобатись