Як Україна втратила ядерну зброю: Критичний аналіз подій та ролі Будапештського меморандуму
Третій ядерний арсенал світу та його втрата
Після розпаду СРСР у 1991 році Україна успадкувала третій за величиною ядерний арсенал світу, який включав приблизно 1700 ядерних боєголовок, 176 міжконтинентальних балістичних ракет та 33 стратегічні бомбардувальники. Це робило Україну потужною силою на міжнародній арені. Проте до 1 червня 1996 року країна втратила свій ядерний статус, передавши весь арсенал Росії в обмін на так звані «гарантії безпеки», закріплені в Будапештському меморандумі 1994 року. Сьогодні, коли війна з Росією викрила слабкість цих гарантій, постає питання: чому Україна відмовилася від ядерної зброї, і хто несе відповідальність за це рішення?
Ця стаття аналізує ключові аспекти ядерного роззброєння України, зокрема закрите засідання Верховної Ради 3 червня 1993 року, де міністр закордонних справ Анатолій Зленко представив 11 аргументів на користь відмови від ядерної зброї. Ми розглянемо, наскільки ці аргументи були обґрунтованими, оцінимо роль президента Леоніда Кравчука, тиск Кремля, позицію Заходу та наслідки Будапештського меморандуму. Стаття також розвінчує міфи про те, що Захід є головним винуватцем втрати Україною ядерного потенціалу, і підкреслює, як російський вплив визначав цей процес.
Закрите засідання Верховної Ради 3 червня 1993 року: Що відбувалося?
Закрите засідання Верховної Ради 3 червня 1993 року стало поворотним моментом у дискусії про ядерне роззброєння України. На ньому розглядалися питання ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1) та Лісабонського протоколу, які зобов’язували Україну позбутися ядерної зброї. Міністр закордонних справ Анатолій Зленко представив доповідь, у якій навів 11 аргументів на підтримку негайного роззброєння. Ці аргументи, однак, викликають сумніви щодо їхньої обґрунтованості та відповідності національним інтересам України.
Аргументи Зленка: Критичний розбір
1. Україна не була «чистою» ядерною державою
Зленко стверджував, що Україна не може вважатися ядерною державою, оскільки не мала повного контролю над своїм арсеналом, який залишався під командуванням СНД (фактично Росії). Однак цей аргумент є сумнівним. Ядерні держави, такі як США, також використовували іноземний досвід у своїх програмах (наприклад, німецьких учених під час Другої світової війни). Українські вчені з Харківського фізико-технічного інституту брали активну участь у радянській ядерній програмі, а уран для першої радянської бомби видобувався в Україні. Отже, теза про «нечистоту» є штучною та не відповідає реаліям.
2. Юридична залежність від Росії
Зленко заявляв, що для визнання України ядерною державою необхідно узгодити з Росією «можливості користування» арсеналом. Ця позиція суперечить міжнародному праву, зокрема Віденській конвенції про правонаступництво, яка визначила Україну законним власником ядерної зброї після розпаду СРСР. Лісабонський протокол, підписаний Зленком у травні 1992 року, чітко визнав Україну, Білорусь, Казахстан і Росію спадкоємцями ядерного арсеналу СРСР. Таким чином, Україна мала повне право самостійно вирішувати долю своєї зброї без узгодження з Росією.
3. Ядерна зброя як гарантія безпеки
Міністр ставив під сумнів здатність ядерної зброї гарантувати безпеку України, посилаючись на відсутність інфраструктури. Проте досвід країн, таких як Ізраїль чи Пакистан, демонструє, що навіть обмежені ядерні арсенали є потужним стримуючим фактором. Нинішня війна з Росією лише підтверджує, що наявність ядерної зброї могла б змінити геополітичну ситуацію на користь України.
4. Відсутність інфраструктури
Зленко наголошував на необхідності створення інфраструктури для підтримки боєздатності ядерного арсеналу. Однак Верховна Рада ніколи не ставила завдання зберегти ядерну зброю для бойового використання. Парламентські рішення, зокрема Декларація про державний суверенітет 1990 року та Постанова від 9 квітня 1992 року, передбачали поступове знищення зброї, а не її бойове застосування. Таким чином, цей аргумент відволікав від реальних цілей.
5. Вичерпання гарантійного терміну боєголовок
Зленко стверджував, що більшість боєголовок вичерпали свій гарантійний термін, а Росія припинила постачання комплектуючих. Проте українські фахівці, які працювали на російських підприємствах, зазначали, що закінчення гарантійного терміну знижує лише ймовірність ядерного вибуху, але не робить боєголовки непридатними для стримування. Цей аргумент видається перебільшенням.
6. Екологічна загроза рідкопаливних ракет
Міністр вказував на токсичність гептилу, який використовувався в ракетах РС-18, та відсутність технологій для його утилізації. Однак США пропонували Україні фінансову та технологічну допомогу для утилізації ядерної зброї ще з 1992 року, зокрема через корпорації «Дженерал Атомікс» та «Систем Планінг енд Аналісіз, Ін.». Зленко не згадав ці пропозиції, що свідчить про вибіркове подання інформації.
7. Міжнародний тиск і санкції
Зленко попереджав про можливі санкції та ізоляцію України в разі відмови від роззброєння. Проте юридичних підстав для санкцій не існувало, оскільки Україна законно успадкувала ядерний арсенал. Захід, зокрема США, пропонував співпрацю, включаючи членство в НАТО, як альтернативу ізоляції. Цей аргумент був маніпулятивним і спрямованим на залякування депутатів.
8. Добросусідські відносини замість зброї
Міністр стверджував, що доброзичливі відносини з сусідами є кращою гарантією безпеки, ніж ядерна зброя. Нинішня війна з Росією демонструє хибність цієї тези. Ядерна зброя могла б стати стримуючим фактором, як це працює в інших країнах.
9. Пошук гарантій безпеки
Зленко запевняв, що МЗС працює над отриманням гарантій безпеки та компенсацій. Однак він не згадав пропозицію Держдепу США від грудня 1992 року про членство в НАТО в обмін на роззброєння. Натомість МЗС зосередилося на «паперових» гарантіях, які зрештою вилилися в Будапештський меморандум.
10. Тиск Росії
Зленко визнав, що Росія чинила тиск, вимагаючи передати їй весь ядерний арсенал. Це підтверджує, що аргументи МЗС значною мірою формувалися під впливом Кремля. Верховна Рада, однак, наполягала на знищенні зброї, а не її передачі Росії.
11. Тривалий термін роззброєння
Міністр стверджував, що СНО-1 передбачає сім років для роззброєння, що дасть Україні час для зміцнення державності. Проте весь арсенал було вивезено до Росії за два з половиною роки, що суперечить заявам Зленка.
Роль Кремля: Як Росія диктувала умови
Російський вплив на процес ядерного роззброєння України був визначальним. Ще в 1991–1992 роках тактична ядерна зброя була швидко і напівтаємно вивезена до Росії за рішенням 15-го управління Міноборони СРСР, про що президент Кравчук навіть не був поінформований. Під час переговорів у 1992–1993 роках Росія вимагала визнання її права власності на весь ядерний арсенал України, використовуючи економічний і політичний тиск.
Кремль активно просував наратив, що Україна не здатна контролювати ядерну зброю, і підтримував ідею передачі арсеналу замість його знищення. Це суперечило рішенням Верховної Ради, яка наполягала на утилізації зброї. Російська пропаганда також розганяла міф про «ядерний апокаліпсис» з боку України, щоб виправдати необхідність швидкого роззброєння.
Роль Заходу: Міф про примус
Поширена думка, що Захід, зокрема США, змусив Україну відмовитися від ядерної зброї, не відповідає дійсності. США пропонували Україні значну фінансову та технологічну допомогу для утилізації арсеналу, а також перспективу членства в НАТО як гарантію безпеки. Пропозиції американських корпорацій, таких як «Дженерал Атомікс», передбачали переробку урану для мирних цілей і створення безпечного ядерно-паливного циклу. Однак ці пропозиції ігнорувалися МЗС України, яке діяло під впливом Кремля.
Будапештський меморандум, підписаний 5 грудня 1994 року, став кульмінацією цього процесу. Документ, підписаний президентами Леонідом Кучмою, Борисом Єльциним, Біллом Клінтоном і прем’єр-міністром Джоном Мейджором, обіцяв Україні «гарантії безпеки» в обмін на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Проте меморандум виявився юридично необов’язковим, оскільки не був ратифікований парламентами країн-підписантів. Англійська версія документа використовувала термін «assurances» (запевнення) замість «guarantees» (гарантії), що підкреслювало його слабкість.
Леонід Кравчук: Пасивність чи зрада?
Президент Леонід Кравчук відігравав ключову роль у процесі роззброєння. Його позиція була амбівалентною: з одного боку, він підтверджував без’ядерний статус України в Декларації про державний суверенітет 1990 року, з іншого – ігнорував пропозиції Заходу та рішення Верховної Ради. Кравчук погодився на швидке вивезення тактичної ядерної зброї в 1991–1992 роках, що послабило переговорну позицію України. Його дії часто відповідали російським інтересам, що викликає питання про зовнішній вплив на його рішення.
Наслідки та уроки
Втрата ядерного арсеналу мала катастрофічні наслідки для України. Будапештський меморандум не захистив країну від російської агресії в 2014 та 2022 роках. Росія, один із підписантів меморандуму, порушила його, анексувавши Крим і розпочавши війну на Донбасі. Відсутність ядерної зброї зробила Україну вразливою, а теорія ядерного стримування, яка працює для інших країн, не була застосована в її випадку.
Сьогодні в Україні точаться дискусії про можливість відновлення ядерного статусу. Проте ДНЯЗ, до якого Україна приєдналася в 1994 році, забороняє розробку чи отримання ядерної зброї. Вихід із договору можливий, але це призведе до міжнародної ізоляції та санкцій. Крім того, створення ядерної зброї вимагає значних ресурсів і технологій, яких Україна наразі не має.
Висновки
Ядерне роззброєння України було результатом складної взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів. Аргументи Анатолія Зленка на закритому засіданні Верховної Ради 1993 року були значною мірою маніпулятивними та відображали вплив Кремля. Верховна Рада намагалася відстояти національні інтереси, наполягаючи на знищенні зброї замість її передачі Росії, але президент Кравчук і МЗС проігнорували ці рішення. Захід пропонував Україні реальні гарантії безпеки, включаючи членство в НАТО, але ці пропозиції не були реалізовані.
Будапештський меморандум став символом зради міжнародних гарантій. Сьогодні Україна платить високу ціну за втрату ядерного арсеналу, а уроки 1990-х років нагадують про необхідність пріоритету національних інтересів у зовнішній політиці.
Джерела:
Степан Сікора
