СУДИ В УКРАЇНІ: ЧОМУ ЦЕ ТЕМА, ЯКА СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО?
ВСТУПНА ЧАСТИНА
Коли мова заходить про суди, дехто знизує плечима: “Це не про мене”. Але саме в суді вирішується, чи звільнять військового, який захищав країну, від неправомірних звинувачень, чи відберуть у людини землю, яку вона мала ще від діда-прадіда, чи сяде за ґрати корупціонер — чи відкупиться штрафом і гучним мовчанням. Судова система в Україні — це не лише юридична тема. Це питання справедливості, порядку й безпеки. Це про кожного з нас.
Суди — це місце, де правда має перемагати. Але чи так це в Україні? Чому більшість громадян не вірять судам? Чому реформи, які обіцяють “чесний суд”, раз за разом провалюються? У цій статті я, Михайло Рябець, ексголова Центральної виборчої комісії, ділюся своїм досвідом і поглядом на судову систему України — від її початків до сьогодення. Це не просто аналіз, а спроба чесно розібратися, чому ми досі не маємо справедливого правосуддя і що з цим можна зробити.
ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕ ВІРЯТЬ СУДАМ?
Сьогодні суди в Україні асоціюються не зі справедливістю, а з корупцією, упередженістю та залежністю. Більшість людей не йде до суду за правдою, бо знає: рішення можна купити, “потрібна” сторона завжди виграє, а гроші чи зв’язки гарантують безкарність. Проблема не лише в окремих “поганих суддях”. Проблема — у системі, яка за 30 років незалежності так і не стала незалежною.
Попри десятки спроб реформ, судова система залишається слабкою ланкою держави. Корумповані судді, які роками впливають на рішення, Вища рада правосуддя, що часто покриває порушників, і нескінченні бюрократичні лабіринти роблять правосуддя недосяжним для звичайних громадян. Люди, які борються за правду, або виграють у судах через роки, або не виграють ніколи.
МІЖ ЗАКОНОМ І ЖИТТЯМ — ПРОВАЛЛЯ
За понад 30 років незалежності Україна ухвалила десятки законів про судову реформу. Кожен президент обіцяв: “Має бути чесний, незалежний суд”. Але реальність інша:
Корумповані судді “на пенсії” продовжують впливати на рішення.
Вища рада правосуддя часто діє як захисник суддів, а не як орган нагляду.
Звичайні громадяни, які шукають справедливості, стикаються з бюрократією, затягуванням справ і відвертою несправедливістю.
Чому так сталося? Бо реформи часто були лише ширмою для збереження старої системи. Політичний вплив, корупція та відсутність політичної волі до реальних змін зробили суди інструментом влади, а не правосуддя.
ЧОМУ Я ПРО ЦЕ ПИШУ?
Як людина, яка працювала в системі юстиції, очолювала Центральну виборчу комісію та брала участь у законотворчості, я знаю, як влаштована судова система зсередини. Суд — це місце, де людина має отримувати справедливість, а не чергове приниження. Без справедливого суду немає довіри до держави. В умовах війни, коли країна на межі, ми не можемо ігнорувати проблему: у нас досі немає судів, яким довіряють. Це трагедія, яку потрібно виправляти.
Ця стаття — перша в серії, де я розповім:
Як формувалася судова система після 1991 року.
Що змінювалося за десятки років реформ.
Чому не вдалося побудувати справжнє правосуддя.
Хто і чому блокує судову реформу.
Що ще можна зробити, щоб повернути довіру до судів.
Говорити про суди — це не лише про закони. Це про надію, що правда ще має значення. Бо без правди немає майбутнього.
СУДОВО-ПРАВОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ
Понад тридцять років Україна живе в незалежності, але судова система так і не стала незалежною. Це історія втрачених можливостей, незавершених реформ і розчарувань. Чому суди досі не є синонімом справедливості? Чому слово “реформа” викликає іронію? Я спробую відповісти на ці питання, спираючись на свій досвід роботи в системі юстиції, у парламенті та як голова Центральної виборчої комісії.
Мій досвід
У 1994–1996 роках я очолював управління юстиції в Закарпатській області, де відповідав за організаційне, кадрове та фінансове забезпечення судів. Тоді ще не було Судової адміністрації чи Вищої ради правосуддя — ці функції виконували органи юстиції. Пізніше я працював у регіональній кваліфікаційній комісії з добору суддів, а в парламенті другого скликання брав участь у розробці Конституції України та закону про Вищу раду юстиції. Мій досвід — це не лише архіви, а жива пам’ять про те, як система еволюціонувала, трансформувалася і, на жаль, деградувала.
ЧАСТИНА 1. СУДОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ПАДІННЯ І ШАНС НА ВІДРОДЖЕННЯ
СТАРТ ІЗ БАГАЖЕМ РАДЯНСЬКОЇ СПАДЩИНИ
Україна не починала з чистого аркуша. Незалежність 1991 року принесла нову державу, але судова система залишилася радянською. Судді, які присягали КПРС, продовжили працювати, зберігши стару ментальність. Конституція 1996 року задекларувала незалежність судової влади, але на практиці суди залишалися підконтрольними владі.
Ключові проблеми 90-х:
Відсутність самоврядування. Добір суддів контролювали Міністерство юстиції та Адміністрація Президента. Призначення відбувалися “по дзвінку”.
Роль прокуратури та СБУ. Прокуратура наглядала за суддями, а СБУ мала “своїх людей” у судах, які вирішували “питання”.
Корупційна модель добору кадрів. Суддівські посади часто отримували за хабарі чи політичні домовленості, що сформувало касту залежних суддів.
Дефіцит кадрів. У сільських і гірських районах працювати суддею було непрестижно. Молоді юристи обирали прокуратуру чи СБУ, де була реальна влада.
Беззахисність суддів. Судді не мали гарантій незалежності й легко піддавалися тиску з боку правоохоронців, місцевої влади чи “авторитетів”.
Саме в 90-х закладався фундамент гнилого правосуддя. Без очищення, без зміни культури, без нової кадрової політики суди стали придатком влади, а не її окремо гілкою.
ЧАСТИНА 2. СПОДІВАННЯ І ЗРАДА: ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ
Помаранчева революція 2004 року принесла надію на зміни. Люди вимагали справедливості, зокрема в судах. Але система встояла, бо політична еліта не була готова до глибоких реформ. Судова система стала інструментом для збереження контролю.
Чому реформа не відбулася?
Відсутність очищення. Не було масового оновлення суддівського корпусу чи перегляду скандальних рішень.
Політичний вплив. Вища рада юстиції залишалася під контролем влади, а суди використовувалися для політичних розправ.
Суддівські династії. Суди перетворилися на закриту касту, де посади успадковувалися родичами чинних суддів.
Системна корупція. Корупція в судах стала відвертою і цинічною, особливо під час виборчих процесів.
У цей період суди не адаптувалися до європейських стандартів, а пристосувалися до нових політичних реалій. Політичне квотування стало нормою: посади в судах, зокрема в Конституційному Суді, роздавали за політичними домовленостями, а не за професійними якостями. Це був правовий нонсенс, який підривав довіру до судової системи.
“Вічні судді” та перевзування чиновників
У 2005–2010 роках сформувався тип “вічного судді” — людини, яка переживала всі режими, служачи кожному. Водночас чиновники з Міністерства юстиції масово переходили до судів, зокрема до Верховного Суду, лобіюючи усунення виконавчої влади від впливу на суди. Це виглядало як боротьба за незалежність, але насправді було боротьбою за закритість і безконтрольність.
Період 2005–2010 років став втраченим вікном можливостей. Замість оновлення системи політична верхівка зберегла слухняну Феміду, яка служила новим господарям старими методами.
ШЛЯХ ДО ЗМІН: ЩО МОЖНА ЗРОБИТИ?
Судова реформа — це не лише закони, а зміна культури, принципів і людей. Ось ключові кроки, які можуть повернути довіру до судів:
1. Повне очищення суддівського корпусу. Провести прозору перевірку суддів на доброчесність і професійність.
2. Незалежність Вищої ради правосуддя. Реформувати ВРП, усунувши політичний вплив.
3. Прозорий добір суддів. Створити незалежні кваліфікаційні комісії з участю громадськості.
4. Захист суддів від тиску. Забезпечити реальні гарантії суддівської незалежності.
5. Публічність судових рішень. Усі рішення мають бути відкритими для аналізу суспільством.
Судова реформа — це не розкіш, а необхідність. Без справедливого суду Україна не зможе рухатися вперед. Це виклик, який стосується кожного з нас.
ВИСНОВОК
Судова система України — це дзеркало держави. Поки вона залишається корумпованою і залежною, громадяни не відчуватимуть справедливості. Мій досвід роботи в системі юстиції та законотворчості показує: зміни можливі, але вони потребують політичної волі, прозорості та участі суспільства. У наступних статтях я продовжу аналізувати історію судової реформи, зокрема період Януковича та сучасні виклики. Разом ми можемо повернути правду в суди — бо без правди немає майбутнього.
Михайло Рябець
