Звільнення чи окупація? 80 років від втрати Підкарпатської Русі
У рамках гібридної агресії Росії проти України, що супроводжується пропагандистською війною, регулярно спливає тема Підкарпатської Русі (сучасна Закарпатська область України). Російські пропагандисти вдають турботу про «карпаторусинів», стверджуючи, що Україна нібито обмежує їхнє право на ідентичність, самоврядування та регіональну автономію.
Проте вони забувають, що русини мають добру пам’ять. Ми, русини, добре знаємо, що після Другої світової війни найактивнішими пропагандистами українізації русинів були саме радянські росіяни. Терміни «русин» і «русинський» одразу після так званого «звільнення», яке швидко перетворилося на жорстку окупацію, були суворо заборонені. Порушення цієї заборони вважалося антидержавною діяльністю, за що загрожувало від 10 до 15 років ув’язнення. У таких випадках жорстко діяло НКВС (попередник КДБ і ФСБ). За сталінських часів табори ГУЛАГу завжди мали бути заповненими.
На «звільненому» Підкарпатті одразу після окупації регіону було створено шість таборів ГУЛАГу. Така «національна» політика радянського режиму призвела до того, що на Підкарпатті виросло майже три покоління, які до розпаду СРСР не знали, ким вони є. Вони відчували, що не є угорцями, німцями, румунами чи словаками, але не розуміли, ким є насправді, до якої нації належать. Чому Москва проявляла таку проукраїнську завзятість під час і після війни? Це була гра, спрямована на західне міжнародне співтовариство, яке мало «проковтнути» анексію східної провінції Чехословаччини як акт «возз’єднання українських земель в єдиній державі» – радянській Україні.
Західні політики, зокрема Вінстон Черчилль, сумнівалися у правдивості таких пояснень, але публічно не виступали проти анексії. Їм потрібен був кремлівський диктатор для завершення війни в Європі та Тихоокеанському регіоні проти Японії. До того ж «дипломатію» Кремля активно підтримували західні ліві, яких Сталін називав «корисними ідіотами».
Підготовка до анексії
Повернімося до хроніки подій 1943–1944 років. Навесні 1943 року русини складали 90% запасного чехословацького полку в СРСР. Майже всі вони потрапили до Бузулука з радянських трудових таборів, фактично з в’язниць. У 1939–1940 роках вони шукали свободу в СРСР, «батьківщині всіх трудящих», утікаючи з рідного Підкарпаття. Натомість вони опинилися в таборах за Полярним колом. Саме на цих русинів звернули увагу так звані «освітні офіцери» – фактично чеські та русинські комуністи, введені до підрозділу, – які розпочали «українську агітацію». Начальник чехословацької військової місії в СРСР Г. Піка одразу помітив ці тенденції та попереджав лондонський уряд про наміри приєднати Підкарпатську Русь до радянської України.
Після перемоги під Сталінградом Москва розпочала підготовку до анексії Підкарпатської Русі. Сталін, упевнений у своїй перемозі, у вересні 1943 року створив Комісію з питань мирних угод і повоєнного устрою під керівництвом досвідченого дипломата Максима Литвинова. Уже 9 вересня 1943 року в переліку питань, якими займалася комісія, щодо Чехословаччини було вказано Підкарпатську Русь! У листопаді 1943 року Міністерство оборони СРСР разом із чехословацькою військовою місією розробило план бойового використання чехословацької бригади в районі між Підкарпатською Руссю та Словаччиною. Проте радянське керівництво мало зовсім інші плани.
12 грудня 1943 року в Москві під час візиту Едварда Бенеша було підписано чехословацько-радянську союзницьку угоду. На зустрічі зі Сталіним обговорювалося майбутнє Підкарпатської Русі. Бенеш висловив бажання, щоб після війни Підкарпатська Русь культурно та мовно приєдналася до радянської України. Сталін відповів із ноткою категоричності, що Підкарпатська Русь повернеться Чехословаччині, адже визнані домюнхенські кордони республіки, і питання вирішене.
Згідно зі сталінською версією, у січні 1945 року Бенеш під час цієї зустрічі запропонував віддати Підкарпатську Русь СРСР, але Сталін тоді ще не прийняв цю пропозицію. 9 березня 1944 року Литвинов у своєму аналізі для Молотова щодо повоєнної долі Німеччини згадав проблему Підкарпатської Русі: якщо Чехословаччина погодиться передати СРСР «Підкарпатську Україну», вона може отримати як компенсацію частину Верхньої Сілезії.
Характерно, що в документах Литвинова у вересні 1943 року ще використовувалася назва «Підкарпатська Русь», а в 1944 році вже «Підкарпатська Україна». Радянські спецслужби також значно просунулися в підготовці анексії території. Бенеш дізнався про зміну позиції Москви і в приватній розмові з британським біографом К. Макензі заявив, що бачить остаточне вирішення проблеми Підкарпатської Русі в її злитті з Радянським Союзом, але просив лише моральної сатисфакції – щоб Чехословаччину попередньо запитали про цей крок. Цією фразою Бенеш показав, що зовсім не розумів природи Сталіна і вважав право народів на самовизначення порожніми словами.
Наприкінці липня 1944 року було завершено формування 1-го чехословацького армійського корпусу в СРСР, який налічував понад 16 000 осіб, із них 3 177 русинів. Генерал Піка просив командування Червоної армії якнайшвидше направити ці підрозділи до Ужоцького перевалу в Карпатах. Проте радянське командування не поспішало ані з їхнім розгортанням, ані зі звільненням Підкарпатської Русі. Агітслужба Червоної армії видала брошуру для офіцерів, де Підкарпатська Русь називалася «Карпатською Україною», історично належною Україні, а її жителі – українцями. Зазначалося, що лише СРСР має право вирішувати її долю, і після приєднання до СРСР вона стане бар’єром для антирадянського блоку в Південно-Східній Європі.
Це чітко вказувало на геополітичну причину запланованої анексії. 1-й чехословацький корпус був задіяний у карпатсько-дукельській операції в складі 38-ї армії 1-го Українського фронту. Однак операція була погано підготовлена радянським командуванням. Маршал Конєв, підписуючи карту операції, заявив: «Ну, там буде великий бардак». І справді, невдала операція коштувала життя десяткам тисяч радянських і близько двох тисяч чехословацьких вояків, переважно русинів та волинських чехів. Це відповідало планам радянських спецслужб, які не хотіли, щоб русини – колишні в’язні ГУЛАГу – повернулися на батьківщину як визволителі. Деякі історики вважають, що «виснаження» чехословацьких підрозділів було навмисне сплановане вищим керівництвом СРСР.
Звільнення чи окупація?
Радянська пропаганда десятиліттями нав’язувала русинському населенню міф про великі жертви Червоної армії під час звільнення Підкарпаття. Це було брехнею. На початку вересня 1944 року угорська армія та регент Міклош Горті зрозуміли, що оборона східних Карпат на «лінії Арпада» безнадійна. Бойові частини відійшли до Хуста, потім до Берегова, а командування – до Сатмарі. Це означало, що Підкарпаття покинули не лише угорська адміністрація, а й армія. Угорська військова делегація на чолі з генерал-полковником Габором Фараго вирушила до Москви, підписавши перемир’я та пообіцявши відкрити фронт на 250-кілометровій ділянці Підкарпаття. Німецька розвідка викрила цей план, і 16 жовтня в Будапешті відбувся переворот. Горті був ізольований, генерали заарештовані, а владу захопили нацисти під керівництвом Салаші. Однак для Підкарпаття це вже не мало значення – регіон залишився без угорської адміністрації та армії.
18 жовтня 1944 року розпочалася карпатсько-ужгородська операція 4-го Українського фронту. Червона армія відносно легко зайняла Підкарпатську Русь менш ніж за десять днів. Москва святкувала успіхи феєрверками: перехід Карпат (18 жовтня), захоплення Мукачева (26 жовтня) та Ужгорода (27 жовтня). Підрозділи отримали почесні назви «карпатські», «мукачівські» та «ужгородські», ніби це вже було радянське територія. Чехословацька урядова делегація на чолі з міністром Ф. Нємцем і генералом А. Гасалом прибула 27 жовтня до Хуста, визначеного радянським командуванням як місце перебування делегата. Порадником делегації був освітній підпоручик І. Туряниця – підкарпатський комуніст, агент НКВС із псевдонімом Туреф. Ф. Нємця неприємно здивувало розділення території на радянську та чехословацьку «зони». Чехословацькій делегації віддали лише третину території – її південно-східну гірську частину, яка не мала зв’язку зі Словаччиною. Але навіть тут Нємцеві бракувало повноважень – фактично всюди керували радянські «комендатури», які вважали «військовою здобиччю» все необхідне: склади, зерно, будівлі. В Ужгороді захопили цілі квартали, у Мукачеві – житлові будинки, будівлю торговельної академії, учительський інститут, кооперативний палац і замок Ракоці–Шенборна; те саме було в Берегові, Севлюші, Хусті та, звісно, у всіх міських казармах.
Це було грубим порушенням союзницьких угод, які передбачали, що військовою здобиччю може бути лише те, що залишили німецькі нацисти. Нова система влади являла собою піраміду радянських генералів, на чолі якої стояв командувач 4-го Українського фронту генерал Петров. Однак найвищу позицію займав генерал-полковник Л. Мехліс, представник Ставки та довірена особа Сталіна. Його роль свідчить про важливість Підкарпаття для Сталіна. Не дивно, що перший телеграм Нємця до Лондона та Москви, де він використав російський вираз «принял власть», викликав різку негативну реакцію Кремля. Посол З. Фірлінгер був «конфіденційно попереджений», що заява Нємця про перебирання адміністрації не відповідає реальності та умовам угоди.
Паралельно з проблемами делегації московське керівництво КПЧ, за вказівкою НКВС, відправило на Підкарпатську Русь 36 «освітніх» офіцерів на чолі з майором Рейцином для антибенешівської та античехословацької агітації. 3 листопада 1944 року на мітингу в мукачівському театрі вперше прозвучав заклик до об’єднання Підкарпаття з «братським українським народом». Наступного дня радянська військова адміністрація розпочала «добровільний» (фактично примусовий) набір до Червоної армії, що порушувало чехословацьку конституцію.
Чехословацьку адміністрацію в Хусті раптово покинув «радник» міністра Туряниця. 19 листопада 1944 року в Мукачеві відбулася конференція комуністів Закaрпатської України, де було проголошено створення Компартії Закaрпатської України (КПЗУ) з метою приєднання до радянської України. Її першим секретарем призначили Івана Туряницю. Тієї ж ночі НКВС і СМЕРШ провели «великий облав», заарештувавши десятки представників некомуністичної русинської інтелігенції – сенаторів, лінгвістів, суддів, адвокатів. У таборі в Сваляві ув’язнили близько 23 тисяч осіб, переважно німців і угорців, але також чехословацьких громадян. Більшість із них депортували на примусові роботи до Донбасу, де багато хто загинув.
Анексія
26 листопада 1944 року відбувся перший (і останній) з’їзд народних комітетів «Закaрпатської України». Його організували політичні органи 4-го Українського фронту, генерал Мехліс, його заступники, полковник Л. Брежнєв, полковник І. Тюльпанов, майори НКВС Тканко та Левко, а також київське командування на чолі з А. Чеканюком. У мукачівському кінотеатрі зібралися 663 делегати та 126 гостей, кожен делегат мав «патрона» з радянських офіцерів чи агентів НКВС.
З’їзд прийняв підготовлений у Москві Маніфест про «возз’єднання» Закaрпатської України з радянською Україною. Спроби деяких делегатів поставити під сумнів право кількох сотень осіб вирішувати долю мільйона жителів були негайно придушені НКВС. Термін «возз’єднання» був абсолютно хибним – Підкарпатська Русь ніколи не була пов’язана ні з Росією, ні з Україною. З’їзд створив так звану Народну раду на чолі з Туряницею як уряд і тимчасовий законодавчий орган «держави» під назвою Закарпатська Україна. Ця маріонеткова структура мала бути буфером між урядом СРСР і чехословацьким урядом у Лондоні. Далі розпочалася підписна кампанія серед населення Підкарпаття, де підписи збиралися добровільно, погрозами чи обманом – багато неграмотних жителів підписували по кілька разів.
1 грудня 1944 року Туряниця від імені Народної ради передав міністру Нємцю рішення з’їзду про вихід Закaрпатської України з Чехословаччини та ультиматум покинути регіон за три дні. Нємць відмовився, наголосивши, що його діяльність відповідає чехословацько-радянській угоді. Генерал Піка у звіті до Лондона зазначив: «Переворот на Підкарпатській Русі був сміливо й насильно викликаний органами НКВС, толерований і підтримуваний армійським командуванням та керований комуністами й радянськими агітаційними офіцерами».
2 грудня 1944 року Народна рада Закарпатської України вирішила розірвати всі зв’язки з чехословацькою делегацією та командуванням звільнених територій, надіславши Бенешу лист із повідомленням про Маніфест і впевненістю, що він визнає його законність. Однак Бенеш відмовився визнавати правомочність мукачівського Маніфесту, адже всю війну боровся за визнання Чехословаччини в домюнхенських кордонах. Проте він довіряв Сталіну, пояснюючи дії радянських органів тиском українських націоналістів і вважаючи, що проблеми спричинили місцеві органи.
Вимушений відступ
Міністр Нємць визнав, що його подальше перебування на Підкарпатті безглузде, і 8 грудня 1944 року вилетів до Москви. Чехословацька адміністрація припинила там свою діяльність. Московське керівництво КПЧ раніше за Бенеша та еміграційний уряд зрозуміло, що анексія для Москви – вирішене питання. 21 грудня Готтвальд зажадав негайного передання Закaрпатської України СРСР. Комуністи отримали підтримку від Словацької національної ради, яка заявила, що Закaрпатська Україна – це історична проблема об’єднання українців.
Некомуністи побоювалися, що Сталін може висунути претензії і на Словаччину. СРСР також анексував 14 словацьких сіл уздовж залізниці Ужгород–Чоп і саме місто Чоп. Наприкінці 1944 року Бенеш зрозумів, що Підкарпатська Русь втрачена, але наполягав на домюнхенських кордонах до мирної конференції. Сталін, вважаючи позицію чехословацького уряду нерішучою, 23 січня 1945 року надіслав Бенешу лист, де висловив здивування щодо позиції Чехословаччини та повторив, що СРСР не може забороняти жителям висловлювати «національну волю», нагадавши про його пропозицію віддати Підкарпатську Русь.
Бенеш відповів, що не змінив позицію, і запропонував вирішити питання після війни. Він запевнив, що не обговорюватиме це з іншими державами. Ця листування стала фактичним завершенням питання Підкарпатської Русі.
Під час візиту до Москви 21–24 березня 1945 року Бенеш письмово підтвердив згоду віддати Підкарпатську Русь СРСР, зневажливо висловлюючись про русинів і стверджуючи, що питання Карпатської України ніколи не було остаточно вирішене. Він навіть збрехав, що в 1919 році Підкарпатська Русь була приєднана до Чехословаччини за пропозицією США, а Чехословаччина лише отримала мандат Ліги Націй. Молотов, не вважаючи зобов’язання Бенеша достатніми, наполіг на листі до Верховної Ради СРСР, де Бенеш підтвердив приєднання Закарпатської України до СРСР.
Угода, що змінила долю русинів
Це не було першим подібним кроком у політичній кар’єрі Бенеша (аналогічно він діяв після Мюнхена). Він був упевнений, що в Чехословаччині не знайдеться сили, яка ветує цей акт. Для нього це був вигідний обмін: за згоду Сталіна на депортацію німців він «віддав» русинів. Де поділися його гасла про демократію та повагу до конституції?
5 квітня 1945 року уряд Національного фронту в Кошицькій програмі заявив про швидке вирішення питання Закарпатської України. 29 червня 1945 року Чехословаччина та СРСР підписали угоду про передачу Підкарпатської Русі – Закaрпатської України – СРСР. За СРСР підпис поставив В. Молотов, за Чехословаччину – З. Фірлінгер і В. Клементіс. Представників Закарпатської України не запросили, що підтвердило її маріонетковий статус.
Про русинів говорили за принципом: «Про нас – без нас». Анексію Підкарпатської Русі, здійснену наприкінці 1944 року, освятили дипломатичним документом, відомим як «русинський Мюнхен». Протести русинського еміграційного політика в США Г. Жатковича з вимогою залишити Підкарпатську Русь у Чехословаччині залишилися без відповіді.
Автор: проф. Іван Поп
