Павло Цібере: Забутий русинський герой, який піднявся з бідності до європейської еліти

Хто такий Павло Цібере?

Павло Цібере — одна з найвизначніших, але водночас найзабутіших постатей русинської та чехословацької історії. Народившись у бідній селянській родині в селі Залуж поблизу Мукачева, він завдяки своїй наполегливості та інтелекту став міністром і дипломатом Чехословацької республіки. Цібере співпрацював із такими світовими лідерами, як Вінстон Черчилль і Шарль де Голль, був близьким соратником президента Едварда Бенеша та генерала Геліодора Піки. Однак його відданість принципам і вірність Чехословаччині призвели до трагічного кінця: переслідування КДБ, ув’язнення в гулагу та забуття. Сьогодні, через 115 років від дня його народження, його ім’я повертається до суспільної пам’яті завдяки зусиллям істориків і нащадків.

Ця стаття розкриває біографію Павла Цібере, його внесок в історію, причини забуття та значення його спадщини для сучасної України, русинської культури та європейської історії.

Ранні роки: Від бідності до освіти

Павло Цібере народився 5 травня 1910 року в селі Залуж, що на Закарпатті, у багатодітній русинській селянській родині. Життя в бідності не стало перешкодою для його амбіцій. Його рідною мовою була русинська, але в школі він опанував угорську, а згодом, навчаючись у реальній гімназії в Мукачеві, також чеську. Старший брат Федір підтримав його прагнення до освіти, переконавши батька дозволити Павлу навчатися. Завдяки фінансовій допомозі брата Цібере вступив на юридичний факультет Карлового університету в Празі, де здобув ступінь доктора права.

Цей етап життя Цібере демонструє його надзвичайну наполегливість і талант. Знання кількох мов (згодом він опанував вісім мов) і юридична освіта відкрили перед ним двері до міжнародної кар’єри.

Політичний злет: Від Мукачева до Лондона

Після анексії Подкарпатської Русі Угорщиною в 1938 році Павло Цібере змушений був покинути рідне Закарпаття. Через Югославію він дістався до Франції, де короткий час працював прессекретарем чехословацького посольства в Парижі. Після окупації Франції нацистською Німеччиною Цібере приєднався до чехословацької політичної еміграції в Лондоні.

У Лондоні президент Едвард Бенеша призначив його міністром без портфеля в Державній раді Чехословаччини, фактично доручивши представляти інтереси Подкарпатської Русі в екзильному уряді. Цібере активно працював над мобілізацією русинів до чехословацької дивізії у Франції та публікував статті в журналі Report, де критикував угорський режим на Закарпатті.

Під час Другої світової війни. він також відправився до Москви, де співпрацював із чехословацькою військовою місією під керівництвом полковника Геліодора Піки. Разом вони допомогли звільнити тисячі чехів, словаків і русинів із радянських гулагів, дозволяючи їм приєднуватися до 1-го чехословацького армійського корпусу під командуванням Людвіка Свободи. Багато з цих солдатів віддали життя за визволення Чехословаччини та Союзу.

Трагічний повоєнний період: Вірність принципам і переслідування

Після війни мрія Павла Цібере жити на Закарпатті в складі Чехословаччини розтанула через приєднання регіону до Радянського Союзу. Це рішення, яке в народі називали “русинським Мюнхеном”, він сприйняв надзвичайно болісно. Попри пропозицію президента Бенеша повернутися до Чехословаччини, Цібере залишився в Мукачеві, де вів скромне життя в однокімнатній квартирі.

Його відданість рідному краю не врятувала його від переслідувань. У 1947 році, після відставки з екзильного уряду, Цібере не довго викладав і брав участь у заснуванні Ужгородського державного університету. Однак його звинуватили в шпигунстві на користь Великобританії, і в 1952 році він був ув’язнений у Лефортовській в’язниці в Москві. Після тривалого допиту його відправили до Дубравського табору в Мордової республіки, де він провів роки в суворих умовах.

Навіть у таборі Цібере не зламався. Після смерті Сталіна він писав листи радянському керівництву, вимагаючи звільнення, і врешті був помилуваний. Повернувшись із ГУЛАГу, він викладав історію та англійську мову в Харкові, але через два тижні його звільнили. Решту життя він провів у Мукачеві, викладаючи в школах і працюючи над мемуарами. Помер Павло Цібере 28 липня 1979 року в повній самоті, забутий владою та суспільством.

Чому Павла Цібере стерли з історії?

За словами історика Станіслава Конечного, Цібере був одним із небагатьох русинських діячів, які залишалися вірними Чехословаччині навіть після 1938 року. Його тісна співпраця з Едвардом Бенешаем і Геліодором Пікою, який виступав проти радянського впливу, стала причиною його переслідування. Під час комуністичного режиму згадки про західний опір, особливо про тих, хто підтримував Бенеша, свідомо придушувалися.

Комуністична пропаганда намагалася стерти імена тих, хто не відповідав офіційній ідеології. Цібере, як русин, що представляв ідею чехословацької державності, став незручною постаттю для радянської влади. Його родина також змушена була мовчати про нього, щоб уникнути репресій.

Відновлення пам’яті: Сьогоднішні зусилля

Сьогодні ім’я Павла Цібере повертається до суспільної свідомості. У 2021 році, до 115-ї річниці його народження, СНМ – Музей русинської культури в Пряшеві організував дискусію, присвячену його життю. У заході взяли участь його родичі, зокрема праправнук Марк Танчинець, який досліджував біографію Цібере для своєї наукової роботи.

“Для мене Павло Цібере — приклад незламності, сили духу та відваги. Він мав власний погляд на світ і був готовий пожертвувати кар’єрою заради принципів,” — зазначив Марк.

Родичі Цібере, зокрема його сестра Тетяна, активно підтримують популяризацію його спадщини. Вони вважають, що його ім’я заслуговує на увічнення — можливо, у назві вулиці чи школи в Мукачеві.

Дякуючи активісту та блогкру Стеаану Сікорі та старості села Залуж Василю Плеші, одна з центральних вулиць названа іменем Павла Цібере. В Міністерство освіти на науки подані документи на присвоєння Залужанській ЗОШ І-ІІІ ст. імені Павла Цібере.

При  фінансовій підтримці народного депутата Віктора Балоги відомий закарпатський письменник Дмитро Кешеля зняв художньо-документальний фільм “Загублений в пісках часу”

Значення спадщини Павла Цібере

Павло Цібере є символом русинської ідентичності, незламності та відданості принципам. Його життя показує, як людина з бідних умов може досягти вершин завдяки освіті та наполегливості. Водночас його трагічна доля відображає складність історії Закарпаття в XX столітті, де політичні зміни та репресії зламали долі багатьох.

Для сучасної України історія Цібере має особливе значення. Вона нагадує про внесок русинів у європейську історію та про необхідність збереження їхньої культурної спадщини. Його приклад також надихає молоде покоління, як-от Марка Танчинця, який мріє поєднати медицину з громадською діяльністю.

Чому ми повинні пам’ятати Павла Цібере?

Павло Цібере — це не лише русинський герой, а і європейська постать, чия відданість принципам і боротьба за свободу заслуговують на визнання. Його історія вчить нас цінувати свободу, освіту та культурну спадщину. Сьогодні, коли Україна стоїть перед новими викликами, приклад Цібере нагадує про важливість залишатися вірним своїм ідеалам, навіть у найскладніших умовах.

Закликаємо підтримувати ініціативи, спрямовані на відновлення пам’яті про Павла Цібере, і відвідувати заходи, присвячені русинській культурі. Його ім’я має жити в назвах вулиць, шкіл і в серцях тих, хто цінує свободу та справедливість.

Джерела:

• Матеріали Музею русинської культури в Пряшеві.

• Інтерв’ю з родичами Павла Цібере, зокрема Марком і Михайлом Танчинцями.

• Історичні дослідження Станіслава Конечного та Любові Кральової.

• Архівні матеріали про чехословацьку еміграцію та Подкарпатську Русь.

Степан Сікора