“Воєнна хитрість” Кремля: уроки історії від Праги до Іловайська
У ніч проти 21 серпня 1968 року радянський літак Ан-24, що видавав себе за цивільний борт, запросив термінову аварійну посадку на аеродромі “Рузина” в Празі. Чехословацька сторона, довірившись, дозволила посадку. Проте замість пасажирів із літака висадилися радянські спецназівці, які блискавично захопили диспетчерську вежу, забезпечивши плацдарм для основної хвилі десанту. У російській пропаганді цей підступ досі називають “обманним маневром” – гордо, без краплі сорому.
Цей епізод став початком вторгнення СРСР до Чехословаччини, відомого як операція “Дунай”. У кабінеті Олександра Дубчека, лідера Компартії Чехословаччини, терміново зібралася Президія, щоб засудити агресію. Сім членів проголосували проти заяви, четверо – за. Проте вже о 4-й ранку будівлю ЦК оточили радянські війська. Керівництво країни заарештували співробітники КДБ і вивезли до Москви. Радянські ЗМІ тим часом кричали про “буржуазний заколот”, нібито керований із США.
Чехословацька армія, що налічувала 250 тисяч солдатів і 3 тисячі танків, могла чинити опір. Але радянські генерали вдалися до чергової “хитрості”. Під гарантії недоторканності від маршала Гречка чехословацьке військове керівництво запросили на переговори – і негайно заарештували. У комуністичній термінології це називалося “військовою хитрістю”.
Повторення історії: від Праги до Іловайська
Минуло 46 років, і у 2014 році російські генерали Богдановський, Картаполов і Євстратов повторили цей сценарій в Україні. Під Іловайськом вони гарантували українським військовим “зелений коридор” для безпечного відходу. Але щойно колони рушили, росіяни відкрили артилерійський вогонь, знищивши сотні бійців, включно з двома десятками власних полонених солдатів. Це також назвали “військовою хитрістю”.
Ще через пів року, у січні 2015-го, російські військові в Донецькому аеропорту дали “слово офіцера” не здійснювати ворожих дій в обмін на доступ до будівлі для евакуації загиблих. Натомість вони замінували опорні конструкції термінала і підірвали його. Знову “хитрість”.
Глибші уроки історії
Такі дії – не випадковість, а системний підхід. У 1920 році Михайло Фрунзе, більшовицький полководець, дав “чесне слово” офіцерам армії Врангеля в Криму, що їх евакуюють, якщо вони складуть зброю. 50 тисяч тих, хто повірив, завантажили на баржі – і втопили. Ще раніше, у XVI столітті, Іван Грозний обіцяв жителям Казані недоторканність, якщо вони відкриють браму. Після капітуляції він вирізав усе населення.
Ці епізоди об’єднує спільна риса: Кремль століттями використовує обман як інструмент політики. “Чесне слово” в устах московських правителів – лише приманка, за якою слідує зрада.
Сучасність: чи варто вірити Кремлю?
Сьогодні, коли чутки про таємні переговори щодо миру з Росією через посередників стають гучнішими, історія кричить: будьте обережні. Мир – це прекрасно, але будь-які домовленості з Кремлем потрібно перевіряти сім разів. Від Праги 1968 року до Іловайська 2014-го Москва демонструє, що її “чесне слово” – це пастка, загорнута в красиві слова.
Чому це важливо? Бо ігнорування історії призводить до повторення трагедій. Чехословаччина, Крим, Донбас – це не просто сторінки підручників, а уроки, які мають навчити нас скептицизму. Кожен, хто сяде за стіл переговорів із Кремлем, мусить пам’ятати: “воєнна хитрість” – це не просто тактика, а частина політичної ДНК Москви.
Висновок
Історія вчить, що довіра до обіцянок Кремля – це шлях до катастрофи. Від “обманного маневру” в Празі до розстрілу “зеленого коридору” в Іловайську Москва раз за разом доводить: її слово нічого не варте. Мирні переговори можливі, але тільки з позиції сили, з чіткими гарантіями й без ілюзій. Інакше “воєнна хитрість” знову залишить за собою лише згарища.
Поділіться цією статтею, щоб нагадати світу про справжню природу кремлівських обіцянок. Історія не пробачає невігластва.
За матеріалами українських медіа
