СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ДМИТРА МИКОЛАЙОВИЧА ЩЕРБАНА…

Мої батьки родом з Череївців – невеликого, але дуже гарного села на Мукачівщині. Мама, Марія Петрівна, закінчила сільгосптехніку і навчилася там шити одяг. Вона вміла кроїти й моделювати одежу і все необхідне для дому, сама повністю обшивала цілу нашу родину.

А мій батько, Микола Васильович, був господарем, людиною слова, доволі строгим і водночас добрим. Мабуть, про те, яким він був, найкраще розповість одна історія. Отже, у період, коли в усіх селах створювалися колгоспи, у зв’язку з тим, що наше село дуже маленьке, люди довго не знали, чи будуть організовувати колгосп у Череївцях. Фактично, у нас це рішення було прийняте в останній момент. І от як це сталося. Селяни самі зібралися й кажуть: «Давайте будемо вирішувати – нам треба колгосп чи ні? Чи віддаємо землю іншим?» Усі вирішили, що хочуть мати колгосп і будуть у нього вступати. Потім приїхав представник райвиконкому, і люди проголосували за створення колгоспу. Голова села, старший чоловік, каже: «Давайте думати, кого кладемо головою колгоспу». Й усі люди почали пропонувати мого батька, одноголосно за нього проголосували. А батько каже: «Дякую вам, люди добрі, за довіру! Буду старатися не підвести. Давайте виберемо заступника». Коротше кажучи, селяни громадою самі про все домовилися. Прийшов представник влади і лише формально провів збори!

Наш колгосп дуже добре розвивався. Через два роки вартість трудодня у нас була третьою в області! Пам’ятаю день, коли батька викликали в райком партії з такою пропозицією: «Миколо, Ви показали добрі результати роботи, і в зв’язку з тим, що не маєте спеціальної освіти, ми рекомендуємо Вам пройти у Києві 2-річні навчальні курси». Але батько відмовився – вони з мамою вирішили робити ставку на моє майбутнє, щоб забезпечити мені гарну освіту, щоб я мав змогу вчитися.

Нас було четверо дітей у родині: старший брат, я і дві сестри – і ми завжди відчували, як сильно нас люблять. Досі ще одна моя сестричка жива… Побут тоді був простим, але традиції свят були особливими: душевними і наповненими глибоким змістом. Пам’ятаю, на Святий вечір батько приносив у кімнату чисту суху солому, розтрясав її рівненько по підлозі, і потім у ту солому мама кидала горішки, цукерочки, гостинці, а ми, діти, їх шукали.

Я був шустрим, заводив між нами всілякі забави та ігри. Дітвора в селі весело живе, ми всі зналися, гуртом все робили, були безшабашними і дружними. Весною ми завжди все наше село оббігали кругом! Зберемося величезною ватагою й бігаємо! Хоч наше село, Череївці, і маленьке, але то було таким рідкісним і веселим звичаєм – зустрічати перше тепло, птахів, весну!..

Ви знаєте, звідки назва «Череївці»? Коли я вчився у школі в Лохові, у нас був чудовий вчитель історії, який розповів нам, що давним-давно наше село мало лише 40-50 хат. У найбільшому обійсті жив великий і заможний пан, а у хатках поменше – його прислуга. Він був настільки багатий, що гроші не рахував, а коли розраховувався за щось, то «чиряв» монети, тобто насипав якоюсь посудиною, не рахуючи. І люди почали називали його «Чирей», а згодом і село так стало називатися.

Я дуже любив історію – легенди, притчі, перекази. З нетерпінням чекав кожного випуску телепередачі «Клуб мандрівників» («Клуб путешественников» – рос.) і навіть міркував піти на історичний факультет, щоб мати змогу мандрувати по світу. Все почалося ще у школі, ми всі вивчали історію: велетенські відрізки часу, цивілізації, дати, події, люди. Але ж хіба це єдиний спосіб зрозуміти те, як і чому ми жили? Час і простір мають багато таємниць. Історію окремого народу, держави чи навіть людини можна пізнати лише через знання історії всесвіту – всі ці питання приводять нас до усвідомлення змісту нашого життя, тому рано чи пізно вони постають перед кожним із нас.

Пізніше, коли я вже працював як позаштатний секретар міському комсомолу, ми в складі делегацій їздили до Болгарії і Румунії. З питань обміну досвідом у галузі освіти були у Будапешті, а у Словаччину я сам неодноразово організовував екскурсійні поїздки. І кожна така подорож – як окрема книжка традицій, культур і звичаїв, збережених історією народу.

Чесно кажучи, ні! Мене цілком задовольняло наше життя. Я розумів, що «всюди добре, але вдома – найкраще». Підсвідомо знав, що тільки в своїй країні ми відчуваємо себе вдома. Думки про переїзд за кордон не приходили ще й тому, що я жив у гарній обстановці, крок за кроком реалізовував свої наміри. І взагалі, я вважаю себе патріотом України. В нашій родині не було розмов про виїзд, хоча маємо коріння за кордоном – батько дружини був словаком. Ми всією сім’єю часто їздили в Словаччину, але дорога додому завжди була легкою.

Знаєте, я з відчуттям піднесеності вдягав свою вишиванку багато років підряд. Тепер вже рідше вдягаю, бо вдома сиджу, пішов 85-й рік…

Мені завжди подобалося вчитися й читати. Коли я закінчував початкову школу у нашому селі – це було через рік після звільнення Закарпаття, – у нас викладав заслужений вчитель УРСР Паллаг. Він організовував у нашій початковій школі різні змагання, конкурси, перегони, й мені це все дуже подобалось, я був в числі самих активних, спортивних учнів. У ті часи в початкову школу ходили учні різного віку – з 1-го по 8-й клас. І коли я прийшов у перший клас, мене посадили за одну парту з восьмикласником. Я дуже любив вчитися, як кажуть, хапав на льоту весь матеріал, який нам розповідав вчитель, а потім вдома ще й сам наперед читав теми з предметів. І за кілька місяців я своєму восьмикласнику вже робив усі контрольні роботи. Легко й добре йшло моє навчання, бо мені дуже хотілося знати більше, зрозуміти суть і тих формул, і законів природи, і швидко читати.

Після закінчення навчання в інституті отримав направлення в аспірантуру, але хотілося від пар і лекцій перейти до практичної роботи у закладах освіти, тому направленням не скористався. І коли я вже працював в управлінні освіти, у Мукачівський міськвиконком був направлений лист, в якому рекомендували звільнити мене з посади за власним бажанням, у зв’язку з моїм переходом на роботу в університет. Але я відмовився і від цієї пропозиції – на то були певні причини, частково пов’язані зі здоров’ям.

Дійсно, коли Тетяна закінчувала навчання, ми орієнтували її на те, щоб вона зробила вибір на користь наукової діяльності. Вона закінчила два вузи: Ужгородський державний університет за спеціальністю «математика» у 1989 р. та Харківський університет ім. А. М. Горького за спеціальністю «психологія» у 1990 р. Стала доктором психологічних наук, професором, заслуженим працівником освіти України.

А все почалося з того, що тоді у школах почали вводити психологію, з’явилися практичні психологи, і я їй рекомендував: «Таня, спробуй себе». Вона попрацювала протягом 1990-1992 рр. на посаді практичного психолога у Мукачівській загальноосвітній школі № 11, де ще раніше викладала математику. Наступні два роки Таня працювала практичним психологом у Мукачівському педагогічному училищі. Здобувши фах психолога, далі вже продовжила наукову роботу у галузі психології. У 1995 р. захистила кандидатську дисертацію, а рівно через 10 років, у 2005 р., за результатами захисту докторської дисертації їй присвоєно ступінь доктора психологічних наук зі спеціальності «педагогічна і вікова психологія».

Звичайно, я дуже радію за доньку, за її успіхи в науці! Але сам я ніколи не жалів, що не пішов шляхом науковця. Більше того, коли мені пропонували посади у міськвиконкомі, я розумів, що це дуже гарні пропозиції, як кажуть «пропозиції, від яких не відмовляються», і все-таки не погоджувався, бо я буквально рвався до школи, я дуже любив свою роботу!..

Пригадується ще одна подія з мого життя. Якщо торкнутися нашої історії, згадаємо, що при Сталіні на керівні посади присилали чужих людей, щоб пильніше контролювати й тримати все у руках. З приходом до влади Берії ця політика дещо змінилася: щоб здобути підтримку, він почав виховувати власні місцеві кадри. І от якось директор школи № 16, його прізвище було Черкаський, колишній військовий, покликав мене і каже: «Я тобі добуду направлення в МГУ без іспитів». Я прийшов додому, розповів батькам, а вони кажуть: «Як ми тобі допоможемо? Грошей у селі немає. Як же ти житимеш там з однією стипендією?» Словом, ми засумнівалися, і через це я не поїхав.

Але все ж у Москві я побував. На 5-му курсі мене відправили в МГУ на практику. Два місяці я жив на Ленінських горах, на все життя запам’ятав адресу: 12/21 – 12 поверх, 21 блок. Нас приїхало на практику п’ятеро, і після приїзду ми підійшли до паспортного столу для заселення. А з нами були два закарпатські хлопці, які між собою угорською розмовляли. І ось вони, стоячи біля віконця паспортного столу, заговорили угорською. Жінка-комендант почула угорську мову і вирішила, що то іноземці. І уявіть, нас поселили на Ленінських горах – це ж елітний район Москви, в найкращому корпусі для іноземних гостей!.. На другий день вони в усьому розібралися, але вже соромилися нас виписувати, бо ми мали жити десь в центрі, в старих студентських корпусах. Тож враження від перебування на практиці у нас були прекрасні. З нами поруч жило багато справжніх іноземців, ми з ними спілкувалися. Увесь період практики – а це три місяці – проходив надзвичайно цікаво і змістовно. Я спеціалізувався з ядерної фізики. Зрозуміло, що в цьому напрямку умови в МГУ були прекрасні. Наша підготовка грунтувалася на поглиблених знаннях з експериментальної ядерної фізики, фізики плазми, фізики високих енергій. Ми використовували фізичні моделі та методи для розв’язання теоретичних, експериментальних та практичних задач із безпечного використання ядерно-фізичних та вакуумно-плазмових технологій, захоронення та утилізації радіоактивних матеріалів, розробки та впровадження нових методів і методик ядерно-фізичних і плазмово-технологічних досліджень. Ми мали можливість набути унікальні практичні навички з використання здобутих знань для проведення науково-дослідної та інноваційної діяльності.

У нас з дружиною, Ганною Вікентіївною, хороші щирі стосунки. Ми разом з 1956 р. року, вже й золоте весілля скромно, у тісному родинному колі, відсвяткували.

Аня після закінчення школи поступила на математичний факультет, на заочне відділення. Одразу влаштувалася на роботу: спершу лаборантом у 12-й школі, а потім – вихователем у групі подовженого дня. Я ж у той період працював інспектором міського відділу освіти, і так ми познайомилися. Мені і врода її сподобалася, і характер, я знав, як вона вчилася, – все разом. Як кажуть, коли ти на життєвій дорозі зустрінеш свою долю, і серцем, і душею відчуєш це. Одразу виникло прагнення допомогти, підтримати, а я тоді вже мав значний досвід роботи. Вона сприймала мою допомогу нормально, ми багато спілкувалися по роботі. А згодом, коли вже обоє зрозуміли, що між нами виникло серйозне почуття, я зробив Ані пропозицію. Наступного дня ми сіли в автобус «Мукачево-Бобовище» і поїхали в Череївці. Я привіз майбутню дружину додому, познайомив з батьками. Вони мій вибір ствердили, і ми почали готуватися до весілля.

Одного гарного дня ми розписалися. У дворі, біля хати, накрили столи. Прийшли наші близькі родичі, сусіди зібралися – ми відсвяткували весілля.

Аніна родина теж прийняла мене добре, у нас все гарно складалося і, слава Богові, по сьогодні у нас все добре. Маємо одну донечку. Коли ми дізналися, що чекаємо дитинку, – це велике піднесення, цю радість і не передати словами! Другого лютого народилася наша дівчинка, ми якось одразу обрали для неї ім’я – Тетяна. І лише потім, через багато років, дізналися, що донька сама принесла собі ім’я, адже народилася через тиждень після Тетяниного дня – дня вшанування пам’яті мучениці Тетяни Римської, що відзначається 25 січня.

Як ми знаємо, свята Тетяна є покровителькою всіх студентів, що також є символічним, адже все життя нашої доньки пов’язане із навчанням та студентством. Власне, вона буквально жила у школі в своєму ранньому дитинстві. І ось чому. Коли народилася донечка, я працював директором школи № 2 і був першим у черзі на отримання комунальної квартири. Але список не дуже рухався, і наш завідувач райвно, Іван Опанасович Буковський, каже мені: «А ви поки займайте квартиру директора, що при школі знаходиться. А через пару років буде щось краще – переїдете». Так і сталося – ми оселилися у так званій «квартирі директора» – спеціальному приміщенні, розміщеному безпосередньо у будівлі школи. Наша Таня там і росла, у школі. Я гуляв з нею на шкільному подвір’ї, ми гралися на спортивному майданчику. А коли почали будувати багатоповерхівку на Підопригори, на набережній, тоді нам дали окрему квартиру, ми переїхали.

Я закінчив семирічку, а далі пішов у люди: жив і на квартирі, і в гуртожитку, харчувався, в основному, по їдальнях, а вже після одруження – лише вдома. Жінка гарно готує, тим більше, що я зовсім невибагливий. Люблю все: і голубці, і токан з бринзою!.. Фанатом якоїсь страви чи напою, наприклад, кави, я не є – просто п’ю у гарній компанії, з сім’єю. Колись був великим прихильником гри у шашки і шахи, у студентстві навіть вивчав історію шахів, знав біографії всіх чемпіонів світу.

Востаннє був у Череївцях 1 жовтня, на День пам’яті, – їздили палити свічки, поминати батьків. А так не часто їздимо. Бувало, що наші люди приїздили до нас. Якщо була потрібна допомога – старався допомогти.

Раніше казали, що є люди «особливої марки», котрі відзначаються професіоналізмом, продуктивністю своєї праці, порядністю. Я старався відповідати цим вимогам, а також завжди вважав, що наше особливе завдання – допомагати людям, зокрема молодим керівникам шкіл. Я в своєму кабінеті ніколи не сидів. У мене була така традиція: один день у кожному тижні присвячувати роботі на місцях – в якійсь з міських шкіл. Це свого роду перевірка, але не з метою винесення вердикту, а з метою надання допомоги, визначення питань, які потребують втручання.

Коли люди мали виходити на пенсію, я теж слідкував, щоб у них заробіток відповідний був, щоб гарна пенсія була. А з іншого боку, ніколи не ставив питання категорично: мовляв, щойно людина досягла пенсійного віку – одразу її відправляємо на пенсію. Бувало, що люди за власним бажанням переробляли цей термін.

Дійсно, щось не те діється. На всіх рівнях. Індивідуальної невдоволеності багато у людей, і загалом в державі проявляється дисгармонія. Але ж скільки грандіозних планів, публічних дискусій було! І проблемні питання висвітлені, і можливості їх вирішення озвучені, і прізвища названі, і проступки вказані – але таке враження, що або нічого не виправляється, або нас зумисне дезінформують.

Я часто звертаюся до історії. І до загальновідомої, і до непоширених джерел. Особливо, коли повідомлення істориків стосуються фізичних відкриттів. Пригадується інформація про те, що у Середній Азії, в Ірані, під час археологічних розкопок були знайдені сліди ядерних реакторів, причому таких, які ми сьогодні ще не вміємо робити, які не забруднювали навколишнє середовище.

Або, візьмімо, результати експедицій у Болгарії і Румунії: при обстеженні річкових берегів було знайдено замурований вхід у печеру. Коли вчені розмурували його, то потрапили у довгий коридор, викладений кам’яними брилами по 3-4 т кожна. Причому ті брили були так якісно відшліфовані, що навіть лезо не можна було між ними протягнути. Існує припущення, що тут мешкало давнє поселення. І виникає запитання: яким чином був збудований цей коридор? Ці важкі кам’яні брили неможливо поставити краном. Може, це свідчить про існування цивілізації зі значно вищим рівнем розвитку, ніж маємо ми сьогодні?!

Очевидно, тоді люди вміли домагатися невагомості предметів – саме в такий спосіб вони легко переносили важкі брили, щоб потім використовувати їх у будівництві… Ми можемо робити чимало припущень, зокрема про те, що хоча наша цивілізація досягла значного розвитку, але наші далекі предки знали значно більше, ніж знаємо ми… Врешті-решт легенда про загибель Атлантиди живе у багатьох творах сучасності й привертає увагу найкращих умів!

Ми живемо в еру науки. І почалося це ще тоді, коли «молода» цивілізація древніх греків заперечила магію древніх єгиптян і почала розвивати геометрію, фізику, механіку, астрономію, арифметику… Те, що відбувається нині, – процес неоднозначний. З одного боку, глобальна комп’ютеризація та технізація життєвого простору – це добре, адже це прогрес. А з іншого боку – чи не обмежуємо ми самі себе? Чи не призводить загальний прогрес до регресу кожного окремо?..

Ми можемо це бачити, навіть порівнюючи рівень знань математики школярами кількох десятиліть тому і сьогоднішніми учнями, які без калькулятора не обходяться… Але що й казати, прогрес є прогрес – не будеш на пальцях рахувати, якщо вже є комп’ютери!..

Істина полягає в тому, що ми живемо в дивовижному світі, і правий був автор слів про те, що чим більшими стають наші знання про всесвіт, тим більше з’являється навколо невідомого й непізнаного. І чим більше нам стає відомо, тим більше ми дізнаємося про Знаючого… І ми починаємо усвідомлювати, що наука – це та ж сама магія… Алхімія каже: «Я маніпулюю Природою силою виведених мною формул і пізнаних мною природніх законів…»

Я довгий період виписував науково-популярний радянський журнал «Наука і життя» («Наука и жизнь» – рос.). В одній зі статей містилась інформація про наукові підтвердження існування душі людини. Було описано один випадок, який трапився в Америці, коли маленький хлопчик почав розповідати своїм батькам про те, де він начебто був вже дорослим. Науковці зацікавились цим випадком, бо дитина привела їх у дім, де нібито жила раніше. І яким же було їхнє здивування, коли опис цього місця дитиною повністю співпав із реальністю! Вчені припускають, що коли людина відходить в інший світ, її душа йде до Господа, а Господь Бог може приводити її знову на землю, вселяючи душі в новонароджених.

Ця інформація – лише невелика крапля у безмежному морі знань і припущень… Ми живемо в час, коли нам багато відкрито. Стрімко розвивається наука і мистецтво, змінюється саме суспільство і його підвалини.

Хочеться вірити, що попереду нас чекає золота ера соціального прогресу. Масштабні стихійні лиха не тільки розкривають людські пороки, але й активізують приховані ресурси, які роблять світ кращим. Це відкриття особистих якостей, завдяки чому з’являються нові професії, відбувається революція свідомості. Людство знаходиться на порозі нової науково-технічної революції, і стосується вона можливостей самої людини, її індивідуальності. І це стосується не тільки фізіології, але й психіки і соціальних зв’язків. Кожен має зробити свій вибір. Це орієнтація на духовні цінності: позитивність і доброту, взаємодопомогу. Якщо люди будуть думати одне про одного, то людство – родина, організація, місто, держава – стануть сильнішими. Для успіху одного потрібно працювати всім, тому що кожен працює для загального успіху. Ми всі об’єднані, ми всі – частинки цілого. І це – головне гасло і фізики, і магії майбутнього.