Якби Сонце стало надновою
Ніч м’яко вкриває землю напівмороком, зірки тихо сяють у висоті, а місяць кидає сріблясті відблиски на сплячі поля. Раптом тишу розриває неймовірний спалах — Сонце, джерело життя, вибухає в наднову. Наука стверджує, що це неможливо: маса нашої зірки занадто мала для такого фіналу, і через мільярди років воно лише роздується в червоного гіганта, а потім згасне у білому карлику. Однак у цьому гіпотетичному сценарії правила скасовуються, і перед нами постає питання: чи змогли б ми сховатися в ядерному бункері на тій стороні Землі, яка поки що ховається в тіні?
На стороні, зверненій до Сонця, катастрофа розгортається миттєво. Гамма-промені, рентгенівське випромінювання та жар, у мільйони разів сильніший за звичне тепло, спалюють атмосферу. Океани випаровуються, кора плавиться, а поверхня перетворюється на розпечену пустелю, позбавлену будь-яких слідів життя. Нічна ж сторона, де ховаються вижилі, отримує коротку відстрочку. Тінь планети на кілька хвилин, а може, годин, блокує смертоносне світло та ультрафіолет, залишаючи надію на порятунок у глибинах бункера.
Ядерні сховища будувалися для захисту від рукотворних катастроф — вибухів бомб, радіації, ударних хвиль. Їхні товсті бетонні стіни та свинцеві щити здатні пом’якшити гамма-випромінювання ядерного вибуху, але наднова — це зовсім інший масштаб. Енергія, еквівалентна трильйонам джоулів на квадратний метр, пробиває навіть найміцніші укриття. Початковий спалах триває недовго, і в ці миті бункер на нічній стороні ще тримається, але Земля не стоїть на місці. Через 12 годин обертання планети повертає нас обличчям до палаючого хаосу, і жодні стіни не врятують від того, що колись було Сонцем.
Атмосфера, позбавлена озону, відкриває шлях ультрафіолету та частинкам, які проникають у глибини. Кислотні дощі заливають залишки світу, температура злітає до меж, за якими життя неможливе. Навіть якщо бункер витримує перший удар, мюони — невловимі частинки, народжені вибухом, — проходять крізь бетон, несучи смерть. Ударна хвиля, яка наздоганяє світло через години, трясе планету, порушуючи її цілісність. Земля, колись надійний щит, стає крихкою оболонкою, нездатною сховати своїх мешканців.
У цьому сценарії немає щасливого кінця. Сонце, яке дало нам життя, у своєму гіпотетичному перетворенні забирає все назад. Бункер, яким би міцним він не був, виявляється лише тимчасовим притулком перед обличчям космічної сили, яка створила і знищила нас в одному сліпучому спалаху. Виживання перетворюється на міраж, що розчиняється в реві вмираючої зірки.
