Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра
“Я не хочу, щоб це звучало так, ніби нас кинули на забій. Ми могли відкрити другий фронт і змінити хід війни, як це було з висадкою в Нормандії. Але обстановка ускладнилася вже після першого тижня, це призвело до великих втрат. Нам не сприяли ні погодні умови, ні географія”, – Монах, морпіх.
“Я побачив людей-героїв”, – Ганс, 35 бригада морської піхоти.
У липні 2024 року завершилася одна з найменш висвітлених публічно операцій української армії – висадка Сил оборони на лівому березі Херсонщини.
“Українська правда” дізналася про неї приблизно за тиждень до початку, наприкінці вересня 2023-го, й відтоді регулярно намагалася зібрати якщо не всі, то хоча б значну частину пазлів цієї операції.
Нас турбували два ключові питання: навіщо та чи варто було проводити цю ризиковану операцію?
Втім, знайти відповіді було непросто. Досвідчені офіцери, з якими ми раніше перетиналися на фронті, відмовлялися від будь-яких коментарів.
Перший співрозмовник УП, поранений морпіх, який представився позивним “Монах”, настільки переймався за секретність розмови, що майже щоразу перед зустріччю зв’язувався з нами з різних номерів.
Доступ до Херсонщини, де проходила ця операція, для журналістів був стабільно закритим.
Лише після того, як українські війська остаточно вийшли з лівого берега влітку цього року, нам вдалося поговорити із солдатами, офіцерами, комбригами, депутатами, волонтерами та іншими людьми, поінформованими з перебігом операції.
Щоб зібрати для вас цю історію, ми провели зо 20 довгих і детальних розмов.
У цьому тексті ми згадуємо про те, яку роль відіграла Велика Британія в підготовці до операції з висадки морпіхів на лівому березі. Якими були початкові та видозмінені задачі, які ставили перед військовими, і чому їх не вдалося вирішити. А також розповідаємо про українських морпіхів, які щиро вірили в успіх висадки й ризикували заради нього своїми життями.
Як буває з кожною військовою операцією, її історію пишуть словами тих, хто вижив.
Ми вирішили розповісти про неї з трьох причин.
По-перше, щоб привернути увагу до цієї непростої, замовчуваної теми.
По-друге, щоб підкреслити складність умов, за яких цю операцію було проведено. А також відважність тих, хто її виконував, і особливо тих, хто загинув під час її реалізації.
По-третє, щоб люди, відповідальні за наступні військові операції, не повторювали помилок, яких припустилися на Херсонщині.
Ми допускаємо, що частина інформації залишилась невисвітленою. І готові надати слово військовим, які планували та командували операцією, зокрема колишньому командувачу морської піхоти, генерал-лейтенанту Юрію Содолю, який станом на зараз проігнорував наші запити.
Операція з висадки Сил оборони на лівому березі Дніпра на Херсонщині, захоплення й утримання частини тамтешнього суходолу почалася в жовтні 2023-го. А тривала до липня 2024-го – тобто майже 9 місяців (майже стільки, наприклад, трималася оборона Бахмута). З них лише перші два – три ініціатива належала українській армії.
Основними силами цієї операції з українського боку була морська піхота – досвідчені 35 і 36 бригади (разом із 137-им і 501-им окремими батальйонами відповідно) та новосформовані 37 і 38 бригади морпіхів. А також 124 та 126 бригади ТРО (остання нині входить у Корпус морської піхоти), та 73-ій центр Сил спеціальних операцій.
Частина підрозділів проходила підготовку до операції у Великій Британії.
Попервах Сили оборони намагалися закріпитися в трьох місцях на лівому березі, які прийнято називати плацдармами: за Антонівським залізничним мостом, між селами Піщанівка та Підстепне (місце розташування сонячних панелей, місцевість, яку прозвали “Клюшка”) та на Кринках.
Приблизно за тиждень – два після початку операції морпіхи залишили захоплені ділянки за Антонівським залізничним мостом і в районі сонячних панелей. Вони сфокусувалися на найуспішнішій на той момент точці – на Кринках (і лісі навколо них). Саме тому цю операцію прозвали “висадкою в Кринках”, “Кринками”.
Найімовірніше, за всі дев’ять місяців операції село Кринки так і не перейшло під повний контроль морпіхів. Їм вдалося відбити й утримувати приблизно половину населеного пункту.
Керував операцією командувач Корпусу морської піхоти, генерал-лейтенант Юрій Содоль.
Приблизно половина героїв цього тексту, а також командири двох підрозділів, які були задіяні в тих подіях, у розмові з УП наголошували: виконати поставлені в межах цієї операції завдання було нереально. Один із героїв тексту брав участь у допитах в рамках кримінального провадження, яке відкрили проти його комбата за невиконання наказу.
Виведення військ із лівого берега було поступовим. Першою, взимку 2024-го вийшла 36 бригада. Останньою, в липні 2024-го – поодинокі бійці 35-ої.
“Кринкам” передували кілька місяців рейдів 124-ої, 126-ої бригад ТРО, ССО та ГУРу на лівий берег. Найвідоміший рейд провели в серпні 2023-го, він отримав назву “висадка біля Козачих Лагерів“.
Роль Великої Британії, підготовка та угруповання “Катран”
Операція з висадки на лівому березі Херсонщини не обійшлася без участі Великої Британії – чи не найактивнішої та найрішучішої української союзниці у війні з Росією. Хоча ключова політична ініціатива все ж зберігалася за Україною.
Ще з початку вторгнення, як переповідає УП наближений до морської піхоти і добре поінформований співрозмовник, Велика Британія на правах морської держави виступала за те, що Україна має приділяти більше уваги півдню. Зокрема – почати використовувати за призначенням, тобто для водних операцій й оманливих маневрів, такий потужний рід військ, як морська піхота.
Глобально британці розраховують на підтримку українських морпіхів, якщо йдеться про захист берегової лінії континентальної Європи та критичної водної інфраструктури.
Разом із зацікавленими людьми з українського боку, з боку морської піхоти, Британія просувала ідею, що морпіхи мають вийти з посадок Донеччини й почати проводити операції на воді.
Для цього, зокрема, в лютому 2023-го тогочасний прем’єр країни Ріші Сунак публічно заявив, що Лондон розширює свою програму підготовки українських військових до пілотів винищувачів та морських піхотинців. Незабаром після цієї заяви на навчання поїхав перший батальйон новоствореної 38-ої бригади морської піхоти, яку очолив Герой України Євген Бова.
Втім, ідея переведення морпіхів на воду довгий час не знаходила відгуку як у тогочасного головкома Валерія Залужного, так і в президента. Тоді Британія вдалася до ще більш радикального кроку й на початку 2023-го офіційною делегацією прибула до Києва, щоби зустрітися із Залужним.
На цій зустрічі, де, окрім Валерія Федоровича, також був командувач Військово-морських Сил Олексій Неїжпапа та тогочасний командувач Морської піхоти Юрій Содоль, українці переконували британців, що не можуть спускати морпіхів на воду, бо для цього немає жодного обладнання.
На що британці з подивом відповідали: так ви ж з початку великої війни нічого в нас для них не просили.
“Британці казали: вам треба показувати, що ви готуєте кілька батальйонів морської піхоти для перетину Дніпра, щоб росіяни почали чухати потилицю. Навіть підготовка таких маневрів стала б серйозним меседжем для росіян“, – переповідає УП співрозмовник, дотичний до морської піхоти.
А проте британці все ж вмовили Залужного, й він сказав: усе, робимо Корпус морської піхоти. Ці слова, як додає співрозмовник, потішили Содоля й водночас розізлили Неїжпапу.
Останній боявся, що в такий спосіб морпіхів, які є основою особового складу Військового-морських сил, виведуть зі складу ВМС.
Але задню вже ніхто не дав. За кілька місяців, 23 травня 2023-го, президент Володимир Зеленський офіційно оголосив про створення Корпусу морської піхоти в Збройних силах України.
На той момент 37 і 38 новосформовані бригади морської піхоти вже кілька місяців як проходили навчання у Великій Британії. Кожен батальйон почергово мав п’ять тижнів підготовки. За цей час британські та нідерландські інструктори вчили українців долати водні перешкоди: форсувати річку, десантуватися на берег і проводити операції на суші. А також правильно планувати штабну роботу та виконання задач.
Уже в Британії, переповідають УП морпіхи, які пройшли навчання, їм стало зрозуміло, що їх готують до чогось великого й не схожого на попередні задачі.
“Ми розуміли, що після навчань попливемо на Кінбурнську косу (її звільнення дозволило б розблокувати миколаївські порти – УП) або будемо форсувати Дніпро, або в Крим – здогадки були різні. І коли вже за три тижні до операції нам про неї сказали, ми були свідомі того, що нам доведеться робити. Операція з долання водних перешкод завжди передбачає втрати 70–80%. Ніхто не відмовився”, – ділиться з УП морпіх Монах.
“Британці давали нам на опрацювання, скажімо так, той район, у якому ми по факту виконували задачі – від Кінбурнської коси до Каховки”, – каже офіцер-морпіх однієї з бригад, який просить не вказувати його імені та позивного.
Про завершення британських навчань Генштаб розповів у середині серпня 2023-го. Вказавши, що понад 900 морпіхів пройшли навчання з десантних операцій на малих човнах і з висадкою на узбережжі.
Водночас від іншого співрозмовника, дотичного до морської піхоти та підготовки до цієї операції, ми чули дещо іншу версію. Мовляв, після підриву Каховської ГЕС союзники запитували в України: а де ж ваші морпіхи, чому вони не користуються тим, що в росіян змило першу лінію оборони на лівому березі й не йдуть в наступ?
У будь-якому разі морпіхи не йшли в наступ, бо їхнім пунктом призначення знову була Донеччина. Рішення українського командування можна виправдати тим, що воно хотіло “обкатати” нові бригади на суші перед операцією на воді.
З червня до вересня 2023-го морпіхи успішно (значно успішніше за сусідні підрозділи в Роботиному) наступали в районі Великої Новосілки на межі Запорізької та Донецької областей. Наступом командував генерал-лейтенант Содоль.
Він же згодом очолив тимчасове оперативно-тактичне угруповання військ “Катран”, яке створили для управління операцією з висадки на лівому березі.
Великий вплив на Содоля та його рішення, переказує УП один із командирів, мав полковник Дмитро Палас. Він нібито квапив усіх із виконанням задач зі словами: “Як це, ранок, а ще ніхто нічого не штурмує?”.
Задум операції та його реалістичність
Очевидно, що операція, яка отримала назву “висадка в Кринках”, не мала на меті захопити винятково Кринки – крихітне й водночас довжелезне село, в якому до великої війни мешкала тисяча людей.
Як розповіли УП два добре поінформовані співрозмовники – в командуванні 36-ої бригади та оборонному комітеті Верховної Ради, – задачею максимум цієї операції був вихід на Крим, ген до перекопського перешийку.
Для цього морпіхам треба було подолати величезну, за воєнними мірками, відстань – 80 кілометрів углиб території, яка на той момент вже півтора року перебувала під окупантами.
“Кінцева задача була – космос: вихід на Крим. Нам казали, що треба проламати тільки передню лінію, яка проходить по найближчих до узбережжя населених пунктах – від Корсунки і до Олешок (40 кілометрів уздовж Дніпра – УП). А другого ешелону немає. Тобто шо вони всі в одну смугу розтягнуті”, – пояснює УП співрозмовник у командуванні 36-ої.
“У військових задачі завжди ставляться на максимум. У цьому випадку це було – дійти до перешийка”, – підтверджує співрозмовник в оборонному комітеті.
Більш приземлено й зрозуміло виглядала друга задача, яку ставили перед операцією – розширити херсонський фронт і відтягнути на нього сили противника із Запорізького напрямку та Донеччини.
По суті, південь мав продовжити відігравати роль відволікаючого фронту, про яку УП писала у вересні 2023. Тільки цього разу Україна суттєво підвищувала ставку: замість двох бригад ТРО й кількох підрозділів ССО та ГУР на відтягування сил російської армії зі сходу заходив увесь Корпус морської піхоти.
“Наше командування побачило, що коли ми просто стоїмо на своєму правому березі, не проводимо активних бойових дій, то вони (росіяни – УП) залишають на лівому березі Росгвардію, непотрібних людей. А десантників, піхоту, морську піхоту знімають і перекидають на Запорізький і Донецький напрямки. Тому командування прийняло стратегічне рішення атакувати звідси”, – пояснює співрозмовник в оборонному комітеті.
Найбільш вмотивовані та віддані морській піхоті бійці, особливо ті, що їздили на навчання у Велику Британію, настільки вірили в цю операцію, що в розмові з УП називали її потенційним геймченджером усієї війни. Мовляв, до неї так і напрошувалася аналогія з висадкою союзників у Нормандії, яка в 1944 році дозволила їм відкрити другий фронт у західній Європі.
“Якби ми змогли створити більші плацдарми в передбачених для цього точках і об’єднатися з усіма в одну лінію, це мало б відтягнути величезні сили противника на напрямку Роботиного і змінити хід війни”, – ділився з УП один із морпіхів сержантського складу, що представлявся “Монахом” і покладав великі сподівання на операцію.
“Переміщення особового складу в росіян зайняло б тижні, а то й місяці. Відповідно, у них би сильно порушилася логістика, ослабилася робота, і ми могли б витискати їх у сторону Армянська”, – казав Монах.
У вересні 2023-го морську піхоту зняли з наступу в районі Великої Новосілки і перекинули на південь. Там, на Миколаївщині та Херсонщині, підрозділи – як ті, що їздили на закордонні навчання, так і ті, що тоді воювали в Україні, – мали ще кілька тижнів на підготовку. А також на злагодження та дорозвідку.
Операція “Кринки” не робилася з коліс. Утім, про що буде йтися нижче, не в усіх аспектах була продуманою.
Частина водіїв човнів, які мали пливти на лівий берег, уже мали досвід участі у водних операціях. Зокрема водії 36-ої бригади возили по Дніпру бійців ССО та ГУР на спроби висадитися в окупованому Енергодарі.
“Наш особовий склад їздив у Британію та інші країни, але найкращу підготовку з подолання водних перешкод ми пройшли в Україні. Тут ми могли зібрати свою штурмову групу й усе детально відпрацювати: хто буде санітаром, хто кулеметником, хто гранатометником. Ми тренувалися на човнах кожен день майже місяць“, – розповідає УП боєць 35-ої бригади на позивний Ганс, який командував невеликою штурмовою групою.
“Ми за кордон не їздили. До нас на Херсонщину приїжджали люди з ЦСО, ССО і вчили управлінню човна, що робити, якщо він перевернувся, як десантуватися, розосереджуватися по берегу, починати штурм. Частину людей тренували на бойові дії, частину – на керування човном.
Загалом це були толкові навчання. Для мобілізованих морпіхів взагалі це був перший досвід взаємодії з водою”, – додає командир розвідвзводу 501-го окремого батальйону у складі 36-ої бригади, який просить не називати його імені.
Початок висадки і звуження операції до плацдарму в Кринках
Бойовий наказ здійснити висадку на лівому березі морпіхи отримали на початку жовтня минулого року, за кілька днів – тиждень до операції. Спершу, як переповідає УП офіцер однієї з бригад морпіхів, його сприйняли з думкою “можна принаймні спробувати”. Втім, коли були озвучені терміни та план виконання цього наказу, ставлення військових змінилося.
Бійці рядового складу, тобто люди, яким операцію доводилося буквально робити своїми руками, в розмові з УП, не соромлячись, називали плани командування нецензурними словами. Мовляв, ми перед цим на Запорізькому напрямку, на суші, втратили купу людей, що ж буде на великій воді на Херсонщині?!
Командування давало трьом бригадам морпіхів 3–4 дні на те, щоб захопити широчезну 30-кілометрову смугу сухолоду – приблизно від Антонівського залізничного мосту до Кринок – та просунутися до траси М-14. Просування до траси – це ще 5–7 кілометрів углиб окупованого берега. За мірками військових – величезна відстань.
“Він (наказ – УП) тоді всім здався сумасшедшим… Спочатку мали йти три бригади – 35, 36 і 38, а 37 була в резерві. Ми мали взяти, зачистити декілька населених пунктів, пройти всі лінії окопів, укріплень. І це без техніки, пішки, силами вже побитих на Донбасі рот. Може б, цей план був і реалістичним, якби в нас було в 3–4 рази більше людей”, – розповідає УП згаданий вище офіцер-морпіх.
“Усі думали, що це буде або величезний провал, або величезний успіх. Але по факту вийшло ні те, ні інше”, – додає він.
“А що вийшло по факту?” – уточнюємо у співрозмовника.
“Вийшло нормально перебити живої сили противника. І втратити немало людей, скажімо так, дуже цінних”, – відповідає він.
Кожна бригада мала свій вектор руху вздовж тієї 30-кілометрової зони, яку треба було зайняти. 36 йшла вздовж Антонівського залізничного мосту, 38 – в напрямку сонячних панелей між Піщанівкою та Підстепним (район “Клюшки”), 35 – на Кринки.
І в перші дні, за рахунок ефекту несподіванки й відносно слабкого противника, все було добре. 36-та перейшла Антонівський залізничний міст (до речі, перша штурмова група 36-ої формально була зібрана з військового оркестру) і зайняла село Пойма. 38-ма – захопила частину сонячних панелей, 35-та – почала чіплятися за Кринки.
Втім, практично одразу проти морпіхів зіграла найслабша сторона операції – її планування. Першою від цього постраждала 36-та бригада. Її штурмовики, що успішно рухалися вздовж залізничного мосту, залишилися без можливості підвезти БК, провізію та, що найболючіше, без укриттів.
Далі пряма мова співрозмовника УП в командуванні 36-ої бригади:
“Цей залізничний міст – це просто три з половиною кілометри насипу у плавнях, який впирається в населений пункт Пойма. Праворуч, ліворуч – болото. Ми розуміли, що це дорога в один кінець. Там не було де сховатися.
Ми просили вибудувати хоча б якийсь логістичний ланцюг – поставити 10–15 СПшок (спостережних пунктів – УП), щоб від СП до СП можна було накопичити боєприпаси, продукти, воду, медицину, евакуацію. У нас взагалі не було логістики!
Ми казали, що це буде просто вбивство. Нам відповідали: ні, йдіть далі в Пойму. Ми направили туди ще один батальйон, який десь числа 19-го росіяни розбили “Іскандерами” під залізничним мостом. Спочатку прилетіло два чи три “Іскандери”, а потім добивали скидами й танками. Ми втратили 90 людей загиблими і пораненими”.
Приліт “Іскандерів” по скупченню бійців 36-ої бригади біля залізничного мосту, який росіяни тоді, у жовтні 2023-го, висвітлювали в своїх телеграм-каналах, був першою великою втратою Корпусу морської піхоти в цій операції.
Після цієї події 36-та продовжила виконувати завдання із захоплення лівого берега. Спершу йшла до раніше визначеної Пойми, потім разом із 38-ою бригадою захоплювала “Клюшку” і сонячні панелі.
“Нам обіцяли артилерійську підготовку, купу засобів, які будуть працювати в наших інтересах: “”Хаймарси” працюватимуть, як кулемети!”. Але в підсумку нас обманули”, – додає співрозмовник УП в командуванні 36-ої.
“Хто вам обіцяв?” – уточнюємо в нього.
“Командувач, генерал Содоль”, – відповідає військовий.
Приблизно в кінці жовтня – на початку листопада через неможливість одночасно утримувати три “плацдарми” морпіхи залишили два з них: район Антонівського залізничного мосту та місцевість, яку прозвали “Клюшкою”, і зосередили свої сили на Кринках.
На той момент, імовірно, за рахунок найбільшої кількості людей, які на них заходили – зокрема 35-ої бригади, Кринки були найуспішнішим напрямком наступу на лівий берег.
36 і 38 бригади підтягувалися на Кринки, вже зазнавши втрат на своїх “плацдармах”. 38 бригада, наскільки відомо УП, була єдиною, хто перекидав на лівий берег техніку.
Дорога до Кринок і тамтешня обстановка
Головним викликом операції із захоплення лівого берега, яка вже за пару тижнів після початку звузилася до району Кринок, була дорога до цього самого берега. Вона – надзвичайно складна з технічного боку й тотально обстрілювалася росіянами.
Щоб потрапити в Кринки, морпіхам треба було перепливти широчезний Дніпро, вийти на островах, пройти по них пару кілометрів пішки, іноді зачекати в мінімальному укритті (норах) і перепливти ще річки Конку / Кринку. Загалом дорога від одного берега до іншого могла займати від кількох годин до доби.
“Дивилися фільм “Анаконда“? Оце навколо таке страхіття, тільки ще стріляють з усіх видів зброї. А пливти, здається, 12,5 кілометра”, – розповідає УП один із бійців 35-ої.
На островах неможливо було закріпитися. Вони виглядали, як заболочена місцевість, покрита кратерами від прильотів і поваленими деревами. У них неможливо було вкопатися: щойно ти кілька разів встромляв лопату в “ґрунт”, потенційне укриття наповнювалося водою.
Тому укриттями від прильотів артилерії часто ставали ті ж кратери від прильотів. “Укриттями” від дронів, за розповідями морпіхів, слугувало сміття, яке застрягло на деревах після того, як через підрив Каховської ГЕС відступила велика вода.
Дехто навмисне “губився” на островах, щоб не пливти на лівий берег.
Двоє героїв цього тексту, один із яких – дронщик, отримували накази на розміщення позицій на островах – щоб бути ближчими до противника. Однак вони відмовили в цьому своїм командирам, адже це було б самогубством.
Приблизно з грудня 2023-го, після розмінування дрібних річок, маршрут від підконтрольного берега Херсонщини до Кринок став суцільним і займав значно менше часу – 40–50 хвилин.
Але це принесло лише часткове полегшення для морпіхів, адже одним із ключових недоліків у плануванні операції був величезний брак човнів і РЕБів на них.
Частину плавзасобів на операцію виділяли Військово-морські сили, але більшість бригади роздобували самостійно – переважно за допомогою волонтерів. 36-та, приміром, на початок операції мала всього 8 своїх човнів, 38-ма – позичала їх у місцевої ТРО, яка вже плавала на острови та лівий берег.
Далеко не всі доходили до лівобережжя, як і не всі з нього поверталися.
Серед найтрагічніших історій, якими ділилися герої цього тексту – як довелося повертатися на правий берег на автомобільних шинах, оскільки човнів не було, як люди змушені були пити воду з Дніпра через відсутність логістики, як поранені зважувалися на самогубство через відсутність евакуації.
“Спочатку в нас були човни, а потім ми почали їх швидко втрачати. Перші були на 8–10 людей, а коли їх усіх знищили, ми їздили в човнах на три людини. Щоб мене витягнути, коли я отримав поранення, ми, наприклад, втратили три човни”, – розповідає УП Ганс з 35-ої бригади.
Човни можна було купити, але вони недешеві. Наприклад, вартість одного надувного човна, який морпіхам передав фонд Сергія Притули, складала 388 тисяч гривень.
“Не було такого, що кожен підрозділ мав свій човен. Був черговий човен і водій, який ним керував. Пам’ятаю, як мене набирає начрозвідки з 38-ої бригади і питає, чи маємо ми човен, бо їхній зламався, а треба забрати “300”. Ми ж не скажемо: “Не дамо”. Ми пливемо, бо треба забрати наших.
У нас, до речі, були не прості рибальські човни, а хороші американські, укріплені балонами. Від прямого попадання FPV це не врятує, але якщо снаряд упав на воду й до човна долетів тільки уламок, то човен міг спокійно доплисти до берега. Вмикався балон, який автоматично його підкачував.
РЕБів на човнах майже не було. Був загальний великий РЕБ, яким старалися прикрити точки висадки хлопців”, – пояснює командир розвідвзводу 501-го батальйону.
Точки висадки з човнів на лівому березі, за словами співрозмовників УП, були одним із місць, де українські військові найчастіше отримували поранення та гинули. Росіяни доволі швидко їх пристріляли з артилерії.
Економити під час висадки треба було навіть не хвилини, а секунди. Тому, наприклад, розвідники 501-го батальйону, які тренувалися десантуватися в повній амуніції та рятувальних жилетах, під час самої операції від цих жилетів відмовилися.
“Щоб відстібнути жилет на березі, треба приблизно пів хвилини, за цей час уже можуть бути жертви“, – розповідає командир розвідвзводу 501-го батальйону.
Біля берега зазвичай чергували невеликі підрозділи морпіхів, яких називали “верблюди” або “логісти”. Вони мали допомогти зорієнтуватися по місцю тим, хто щойно підплив на човні.
Співрозмовник, дотичний до морської піхоти та підготовки цієї операції, у розмові з УП запевняв, що союзники були готові забезпечити морську піхоту всім – від човнів до жилетів. Втім, тут недопрацювала сама Україна. Вище військове командування, яке буцімто отримало перелік всього необхідного від морської піхоти наприкінці весни 2023-го, не передало ці списки партнерам.
Посередником між морською піхотою та вищим військовим командуванням, за військовою ієрархією та правилами бюрократії, мали бути Військово-морські сили, якими командує віцеадмірал Олексій Неїжпапа.
У пресслужбі ВМС на запитання УП щодо цієї операції, зокрема ролі в ній Неїжпапи, телефоном відповіли, що він до неї практично не був дотичний. А з усіма запитаннями запропонували звернутися до Генштабу.
Генеральний штаб на запитання УП про те, хто мав відповідати за забезпечення операції, як і на всі інші запитання, відповів, що це “становить державну таємницю та не підлягає публічному розголошенню”.
Двоє не пов’язаних між собою героїв цього тексту в розмові з УП згадували непрості стосунки між Неїжпапою та Содолем.
На початку операції, у жовтні – листопаді 2023-го, як розповідають бійці 35-ої бригади, Кринки ще виглядали як населений пункт. Приватні будинки мали контури й навіть дахи, в одному з них хлопці навіть могли собі дозволити небачену за військовими мірками розкіш – спати на другому поверсі.
Цивільних мешканців у Кринках восени 2023-го вже не було. Тільки коти, собаки, кури, нутрії й один кінь. Ганс з 35-ої бригади, який 27 жовтня 2023 року вперше повів свою штурмову групу на Кринки, так згадує цей день:
“27 жовтня я трішки панікував, але старався цього не робити. Ми висадилися на березі, впали на мул, я втратив спальник, каремат, залишився тільки з автоматом. Нас мав вести провідник, але його не було, так буває (сміється – УП). Я побачив перед собою галявину камишів, а посеред них стежка. Ми побігли по ній шукати укриття.
Головний сержант взводу Юджик застряг по пояс у болоті. Я даю команду іншому бійцю, Антону, дістати його. Антон відповідає, що в нього немає сил, ми вже тоді видихлися. Я забрав речі Антона, і він на лєгкє дістав Юджика. Потім я залишив їх у підвалі, повернувся на берег і кричав (наступним екіпажам, які прибували на Кринки – УП), щоб вони йшли на мій голос. Човен брав 3 людини, а нас у групі було 13.
Ми поселилися в закинутих орківських окопах на березі й зустрічали наступних. Перед нами стояв наш найсильніший, 137-ий батальйон – він вклинився у центр Кринок. А ми пішли ближче до Козачих Лагерів. Ми розвалювали росіян вулиця за вулицею, ми собою пишалися”.
У групі Ганса на 13 людей за всю операцію не було жодного загиблого – чому він страшенно радіє. Поранені – всі, троє з яких були важкими.
Один з таких, 42-річний боєць на позивний “Язва”, отримав поранення в руку в грудні 2023-го. Він двічі намагався виїхати з Кринок човном, але під час другої спроби по плавзасобу прилетів російський FPV, поранивши Язву ще й у бік.
Однією рукою він догріб до острова і шість годин, безперервно, з півночі до шостої ранку 11 грудня, повністю мокрий, ходив по берегу, щоб не замерзнути. Згодом побратими дізналися, що Язва вижив, але залишився без руки. Її ампутували в Херсоні. Язва звільнився з армії.
Майже всі бійці групи Ганса після реабілітації перевелися в інші підрозділи.
За словами двох, не пов’язаних між собою співрозмовників УП, командувач операції генерал-лейтенант Содоль плавав на Кринки на початку операції, восени 2023-го. Для того, щоб показати командирам і бійцям, що поставлені ним задачі виконати реально.
Паралельно зі штурмами самих Кринок морпіхи намагалися відбити в росіян ліс з обох боків села, тобто в напрямку Козачих Лагерів та Корсунки. Але зробити це в густому лісі, де складно навіть роздивитися противника, який до того ж має стабільну логістику, було важко. А з настанням холодів тримати оборону в норах у лісі, накриваючись гілками і періодично відігріваючись у селі, ставало все нестерпніше. Дехто проводив у лісі два місяці.
Водночас увесь ліс, як переказують морпіхи з допитів полонених, був усипаний тілами російських військових. Тобто ідея відтягувати противника і перетирати його таки працювала. Переважно росіяни гинули від української артилерії та скидів із дронів.
Що довше тривала операція, то більше страждала українська логістика через річку, яка, знов-таки, не була продумана на етапі планування. За допомогою в цьому питанні бригади морської піхоти пішли до фонду Сергія Притули, розповідає УП його керівник Андрій Шувалов.
“Ми шукали рішення, як можна перевозити вантаж через річку – БК, боєприпаси, їжа, вода, усе на світі. Разом із морською піхотою ми знайшли гексакоптер, який може нести до 20 кілограмів. Компанія “Хомка” виділила нам сім мільйонів гривень, і ми купили 8 гексакоптерів і 40 “Мамонтів” – десятидюймових FPV, які могли перевозити вантаж. Кожній бригаді – 35, 36, 37, 38 – ми передали по 2 гексакоптери і 10 “Мамонтів”. Це спрацювало, хлопці були дуже вдячні”.
За даними Херсонської ОВА, впродовж травня – грудня 2023 року та взимку 2024 року для 35, 36, 37, 38 та 124 бригад також було передано близько 220 човнів, частина з яких були виготовлені на українських підприємствах.
Крім того, в ОВА запевняють, що передавалися лафети та автомобілі для транспортування човнів, РЕБи, антидронові рушниці та понад 1500 FPV-дронів.
Згодом дронами на лівий берег доставляли буквально все – навіть, як розповідали УП бойові медики одного з підрозділів, донорську кров для переливання.
Часовим проміжком, коли ситуація на лівому березі почала суттєво погіршуватися, більшість співрозмовників УП називають зиму 2023–2024. Тоді росіяни вже стягнули туди своїх десантників, зруйнували значну частину села КАБами, добре пристріляли річкові маршрути, особливо повороти, на яких сповільнюється човен, і точки десантування.
Усі маневри загальмувалися, а самі Кринки набули місячного рельєфу.
“Під час кожного заходу нашого батальйону ситуація погіршувалася. Пливли люди і там закінчувалися. Ми взагалі не розуміли, що відбувається. Усіх моїх знайомих, які заходили на Кринки, більше немає”, – ділиться з УП аеророзвідник з 36-ої бригади, який шість місяців літав над Кринками.
“Десь з кінця зими – з початку весни стало от дуже сумно. Фактично, човни вже не доходили до лівого берега. На переході з Дніпра в Конку вже були пристріляні входи. Човни підбивали на підходах, або ж човен встигав заходити, забирав людей, і на виході його знищували.
У якийсь момент жоден човен не зміг пройти. І всі зрозуміли, що ми більше не можемо забрати звідти наших людей. Своїм останнім людям ми скидали жилети дронами, і вони поверталися уплав”, – розповідає офіцер-морпіх.
Взимку 2024-го українські сили поступово почали виводити з лівого берега, тоді як російські навпаки – підтягували до себе резерви. У травні ситуація стала катастрофічною. В липні 2024-го останні морпіхи, бійці 35-ої бригади, залишили берег.
Операцію, переконані майже всі герої цього тексту, перетримали щонайменше на кілька місяців.
“Виходити треба було хоча б навесні, коли ще були тумани. Тоді ще можна було всіх потроху вивести. Це б зберегло життя людям. А так ми дотягнули до того моменту, коли вже нічого не можна було зробити. До останнього-останнього моменту”, – важко вимовляє ці слова в розмові з УП офіцер-морпіх.
Результативність операції
На превеликий жаль, операція з висадки на лівому березі не дозволила українській армії просунутися до кримського перешийку чи навіть до траси М-14, тобто за 5–7 кілометрів углиб узбережжя.
Головним здобутком операції в Кринках співрозмовники УП в оборонному комітеті, а також офіцери й солдати, що брали участь у висадці, називають суттєве знищення живої сили противника та відтягування його з інших напрямків.
На Корсунці, селі, що північніше за Кринки, розповідає УП аеророзвідник з 36-ої бригади, українська армія палила сучасні російські танки Т-90.
Темпи просування росіян на Донеччині, Харківщині, Запоріжжі під час операції на лівому березі справді були нижчими за нинішні, коли сиплеться одразу два напрями – Покровський і Курахівський. Однак навряд чи причина схована виключно в тогочасному відтягуванні противника на Херсонщину.
Жодних цифр по кількості знищеного противника чи його техніки на лівому березі, як, наприклад, у випадку Курська, за 10 місяців операції й після неї названо не було. Генштаб у відповіді на запит УП навіть ці дані зарахував до категорії таких, що “становлять державну таємницю та не підлягають публічному розголошенню”.
Як військове, так і політичне керівництво, яке мало хизуватися цією операцією перед союзниками, про Кринки частіше мовчить, ніж говорить. Тогочасний головком Залужний публічно не коментував цю операцію. Президент Зеленський обмежувався згадками про “надійне утримання плацдарму”.
Пригадайте, скільки, для порівняння, було сказано про Бахмут?
Влітку розслідувачі “Слідство інфо” з посиланням на поліцію повідомили, що в Кринках з жовтня 2023-го по червень 2024-го зникло безвісти 788 українських військових. Ця інформація сколихнула суспільство. УП відомо, що втрати загиблими й пораненими в одній із бригад морської піхоти за час операції склали приблизно 700 осіб.
Чи можна оцінити доцільність і виправданість цієї операції? Без точних даних – ні.
Чи можна було якісніше спланувати та забезпечити цю операцію? Однозначно, так. Вчасно запросити в партнерів човни, жилети, організувати логістику.
Чи можна було далі знищувати росіян на лівому березі, не висаджуючись на нього? Герої цього тексту неодноразово згадували, що більшість втрат на лівому березі російська армія зазнавала від прильотів української артилерії та скидів. Близькі стрілецькі бої відбувалися переважно на першому – другому місяці операції.
Офіцер-морпіх, якого ми часто цитуємо в цьому тексті, переконує, що якби українська армія не висаджувалася на лівому березі, в російської не було б потреби підтягувати на нього свої резерви. Іншими словами – там не було б кого “перетирати”. Тобто робота по росіянах з правого, підконтрольного берега, не дала б бажаного результату.
Чи можна було в принципі не йти на Кринки? Теоретично – звісно. Практично – думки різняться залежно від того, наскільки ця операція близька до людини, яка її оцінює.
Співрозмовник УП в оборонному комітеті, тобто поза Корпусом морської піхоти, але з високим рівнем поінформованості про операцію та загальну обстановку на фронті, переконує, що Україна в умовах браку людей і боєприпасів не може довгий час просто стояти в обороні. Адже зрештою ця оборона просто посиплеться, що і відбувається зараз на Донеччині.
Сили оборони мають ризикувати і перехоплювати ініціативу на полі бою.
“На війні є дуже багато форм і методів, які використовуються для перемоги, а не в конкретній битві”, – резюмує чоловік.
Інший співрозмовник, комбриг однієї з бригад, що брала участь в операції, фактично називає її мертвонародженою дитиною. Адже навіть якби морпіхам вдалося захопити три заявлені плацдарми на лівому березі, в них однаково не вистачило б військових для того, щоб їх утримувати.
“Я б на його (Содоля – УП) місці цю операцію не проводив. Навіть якби в нас вийшло все задумане, однаково нічого б у підсумку не було. Бо далі треба було б насичувати (плацдарми – УП). А ким їх насичувати – обезкровленими бригадами, які стоять без ротацій? Де резерви? Але це було не з подачі Содоля, це було з подачі політичного керівництва”, – ділиться комбриг.
Бійці групи Ганса з 35-ої бригади, історії яких ми розповідали вище, просили зазначити в цьому тексті, що їм дуже хочеться, щоб, дивлячись на операцію “Кринки”, держава оцінила внесок морської піхоти в боротьбу в цій війні. А також, щоб цивільні громадяни продовжували підтримувати українську армію.
***
Колишній командувач морської піхоти й операції з висадки на лівому березі, генерал-лейтенант Юрій Содоль, прочитав повідомлення від журналістки УП з проханням дати коментар з приводу цієї операції. Але не відповів на нього. 1 листопада стало відомо, що Содоль звільнився із ЗСУ через військово-лікарську комісію.
Тогочасний головком Валерій Залужний зараз працює послом України у Великій Британії.
Увесь лівий берег Херсонщини на кінець третього року великої війни – під контролем російської армії. Частина островів між берегами, переконують Сили оборони півдня, перебуває під контролем України.
“Як ми кілька місяців тому мали плацдарм у Кринках, так само ворог не полишає спроб, можливо, захопити подібний плацдарм на нашому правому березі”, – розповідав нещодавно в ефірі телемарафону речник Сил оборони Півдня Владислав Волошин.
Бригади Корпусу морської піхоти продовжують воювати на суші – на Покровському та Курському напрямках. Війна триває.
