СИСТЕМНИЙ ЗБІЙ
Після зустрічі з Президентом Валерій Пекар написав: вибори під час війни неможливі, тому перемагати потрібно з тим очільником держави, який наразі є.
Втім, хіба притомна людина не намагається змінити лікаря, якщо лікування не допомагає, а пацієнту стає все гірше? Питання тільки, як це зробити, не загубивши пацієнта? Бо лікар переконаний, що тільки він може врятувати цю країну. І в цьому ми кардинально відрізняємося від успішних демократій, яким потрафило радикально перезавантажити владу без катастрофічних потрясінь у найтемніші часи.
Приклад перший. Велика Британія, травень 1940 року. Політика умиротворення Гітлера, яку проводив премʼєр-міністр Його Величності Артур Невілл Чемберлен, зазнає повного фіаско. 10 травня після окупації Данії та південної частини Норвегії німецькі війська згідно з планом «Гельб» почали широкомасштабні наступальні дії на територію нейтральних Бельгії, Голландії та Люксембургу, що стало прелюдією нападу на Францію.
На той час в британському парламенті вже 2 дні точилися т.зв. “Норвезькі дебати”. І хоча уряду Чемберлена вдалося отримати вотум довіри, 10 травня стало зрозуміло, що країна має радикально змінити курс. Претендентів на посаду нового очільника уряду було двоє: лорд Галіфакс та Вінстон Черчилль. Коли Галіфакс відмовився балотуватись на посаду премʼєра, Чемберлен запропонував королю внести до парламенту кандидатуру Черчилля. В результаті вже 10 травня в Британії був сформований коаліційний уряд, який під проводом сера Вінстона Черчилля і виграв – разом із союзниками – Другу світову війну. Без виборів, без збурення та розділення нації, без проблеми голосування військовослужбовців Британського експедиційного корпусу, який у цей час вже перебував у Франції…
Приклад другий. Фактично впродовж усієї Другої світової президентом Фінляндії був Рісто Рюті. Аби зберегти Фінляндію від окупації Червоною Армією влітку 1944 року (фіни вкрай потребували озброєння та інших ресурсів, аби вистояти у нерівному герці з радянцями), Рюті пише приватного листа Гітлерові, в якому погоджується на союз з Третім Райхом. В липні 1944 року ситуацію на фронті – за підтримки німців – вдалось стабілізувати. Після чого Рюті подає у відставку – і парламент призначає президентом республіки Густава Маннергейма. Без виборів. Без згубного під час війни розділення нації на політичні табори. Без голосування в шанцях. Під проводом Маннергема Фінляндія підписує принизливий і несправедливий мир з Радянським Союзом. Але цей мир був єдиною реалістичною альтернативою повній окупації та встановленню маріонеткового уряду, яких зазнали інші західні сусіди СРСР.
В обох випадках система спрацювала й обом країнам вдалося змінити політичний курс на 180 градусів без політичних потрясінь. У Франції система не спрацювала. І тому самозванець де Голль, вже бувши в екзилі, мав – за його власними словами – «відгукуючись на заклики своєї Батьківщини, позбавлений будь-якого шансу на порятунок своєї душі і честі, де Голль, один, нікому не відомий, мав взяти на себе відповідальність за Францію».
Фактично це і є альтернатива, перед якою стоїть Україна. Або нам вдасться переконати лідера, який певно веде Україну до катастрофи, добровільно передати владу більш досвідченій, системній та стратегічній команді. Або на нас чекає катастрофічний сценарій з українським де Голлем (якщо поталанить).
Бо проблема навіть не у тотальній корупції чи непотизмі. Проблема в масштабі особистостей, у чиїх руках наразі перебуває стерно українського судна. Бо цей масштаб явно не відповідає масштабу викликів та тектонічних зсувів у світопорядку (чи світі хаосу), перед якими постала Україна.
Схоже, історія заходить на нове коло. І тут на часі перечитати мемуари Скоропадського, в якому є спомини, що звучать як пророцтво і попередження для далеких нащадків останнього українського гетьмана (цитую мовою оригінала):
“Самый крупный человек, которого выдвинула наша эпоха, это, к нашему ужасу, — Ленин. Людей нет. Теперь, когда мне нечего делать, я выписал газеты всех оттенков и всех основных стран, имеющих значение. Как все эти comptes rendus крупных государственных и общественных деятелей внушительно красивы на столбцах газет, как они успокоительно действуют на нервы непосвященного в тайны политики и как они безотрадны для человека, вкусившего яд государственного правления. Как мелочны и жалки все эти слова в сравнении с теми событиями, которые мы переживали и, главное, которые будем переживать. Как несвоевременны решения власть имущих. Когда они за что-нибудь, наконец, после долгих сомнений решаются взяться, жизнь уже ушла вперед, и они снова остаются перед разбитым корытом. Какая фальшь звучит во всем, что говорят эти люди. Нет, людей нет!“…
Варто замінити в тексті “Ленин” на “Путин” – і вжахнутися, наскільки актуально наразі звучать ці слова… Якщо українська еліта не почує це застереження, буде також писати свої мемуари десь у Берліні…
