Ні в кого не було такої чудової мами…

– Мамо! Ну, ти знову! – Ніна з огидою зачинила кришку унітаза і натиснула на кнопку зливу. – Невже так важко змивати за собою! Вона в люті вийшла з туалету і попрямувала до кімнати матері.

Зоя Петрівна сиділа на ліжку зіщулившись. Маленька, тендітна, майже прозора. І коли тільки вона зі статної сильної жінки перетворилася на таке малятко? – Ніночко, я знову забула? Так? – вона безпорадно дивилася переляканими очима на доньку. – Вибач, люба, ти ж знаєш, я не спеціально.

– Мамо, ну що мені з тобою робити? Гаразд я все це бачу, але ж і Михайло бачить, і Ромка

– Вибач, вибач мені, Ніночко, я буду уважніша, — Зоя Петрівна благально дивилася на доньку… – Та ну, що з тебе візьмеш? – Ніна махнула рукою і вийшла з кімнати.

Мама стрімко старіла. Ніна пам’ятала, як не так уже й давно Зоя Петрівна була цілком самостійною, сильною і дуже розумною жінкою. До неї можна було звернутися по допомогу, за порадою. Та й просто поговорити з нею було завжди приємно. Всебічно ерудована, з гострим розумом, Зоя Петрівна при цьому вирізнялася напрочуд доброю і веселою вдачею. І всі Нінині подруги з самого дитинства говорили, що їй дуже пощастило з мамою.

Ні в кого не було такої чудової мами. І все своє життя Ніна знала, що в неї є, на кого спертися, до кого звернутися по підтримку.

А тут раптом до мами несподівано підкралася старість. Неприємна, холодна, липка, погано пахне і тупувата. Тепер із мамою не поговориш. Не запитаєш у неї поради, не сядеш біля її ніг, втупившись у коліна, не поплачеш, скаржачись на начальника чи втому.

Тепер мама сама, як дитина. Дурна, повільна дитина. Ніна увійшла в кухню, де за столом сидів чоловік Михайло і п’ятнадцятирічний син Ромка. Вони розгадували якусь головоломку. І вигляд їхніх спантеличених і зосереджених облич трохи заспокоїв Ніну.

– Мам, — раптом пробурчав Ромка. – А чому ти в суп м’ясо так крупно ріжеш? – Не знаю, синку, — розгубилася Ніна. – А чому ти питаєш? Тобі не подобається?

– Мені подобається… – неуважно промовив Ромка, крутячи в руках деталь головоломки. – Тільки бабуся прожувати не може, витягує з рота й на стіл кладе. – Тобі неприємно, так? – розуміюче кивнула Ніна і винувато додала. – Я скажу бабусі, щоб вона так не робила.

– Ні, мені нормально, — продовжував Ромка, розглядаючи деталь. – Просто виходить, що бабуся погано харчується. А це шкідливо для здоров’я. – Ааа, — Ніна спантеличено дивилася на сина. – Я буду дрібніше різати.

– Ти краще фрикадельки роби, — підкинув на неї очі син. – Як мені робила, пам’ятаєш? Коли в мене зуби випали, і я жувати не міг. Тобі ж бабуся теж робила, коли ти маленька була.

– Робила, — кивнула Ніна, відчуваючи, як червоніє.

– І ще, Нін, – раптом вступив у розмову чоловік Михайло. – Ти Зою Петрівну не лай, будь ласка, за туалет. Ми з Ромкою переживемо, не хвилюйся. А то ти її лаєш, а нам потім незручно, що вона нас соромиться. – Так, мамо, не лай бабусю, — дивився на Ніну широко розкритими очима Ромка. – А я обіцяю, що не буду вас із татом лаяти, коли ви старі станете.

– Добре, синку, — Ніна, ледве стримуючи сльози, вийшла з кухні. Вона трохи постояла в коридорі, намагаючись заспокоїтися. А потім пішла в кімнату матері.

– Мам, — покликала вона Зою Петрівну, яка сиділа на стільці біля вікна і дивилася на вулицю. – Мамо. – Так, Ніночко, — обернулася Зоя Петрівна. – Щось сталося, рідна?

– За те, що я дурна і груба, — Ніна поклала голову матері на коліна. – І нетерпима. І зла.

– Ніно, не говори так, — суворо сказала Зоя Петрівна. – Мені неприємно, коли ти так говориш про себе. Що це на тебе раптом накинулося?

– Пообіцяй мені, що ти не помреш, — попросила раптом Ніна і розплакалася.

– Донько, ти чого? – гладила Зоя Петрівна Ніну по голові. – Звичайно, не помру. Навіть і не збираюся.

– Мені дуже страшно, що тебе не буде. Як же я буду одна?

– Ніночко, я ж тут, із тобою. Ти не одна. Ну, що на тебе найшло то?

– Ні, ні, все гаразд, — Ніна витерла сльози й встала. – Гаразд, піду вечерю готувати. Суп із фрикадельками будеш?

– Буду, — усміхнулася Зоя Петрівна.

“І що я кидаюся на неї, як собака, — думала вона. – Навіть Ромка зауваження зробив. Соромно то як. Підліток більше розуміє, ніж доросла тітка. Але ж сама навіть думати боюся, що зі мною буде, коли її не стане. Не буду більше лаяти її. От нехай мене Бог покарає, якщо ще хоч раз зірвуся!”

Автор: Прекрасна Віра Кіт/ Художник Анна Янц