The New York Times: На російській прикордонній заставі, сцени руїн після несподіваного нападу України

Все, що залишилося від російського прикордонного посту, було руйнацією: листовий метал тріпотів на вітрі, навколо тріпотіли митні декларації, а бродячі собаки бродили під дорожнім знаком з написом «Росія».

Піднімаючи пил, українська бронетехніка безперешкодно прогуркотіла повз, поки потік людей і зброї продовжувався під час найбільшого іноземного вторгнення в Росію з часів Другої світової війни, наступу, який зараз наближається до кінця першого тижня з моменту прориву кордону тут, у Суджі, і в кількох інших місцях.

На пункті пропуску український військовий, який стояв на узбіччі, махав рукою силам, що проходили повз, через кілька днів після того, як голова Генштабу Росії заявив, що атаку було відбито.

На кордоні навколо були розкидані залишки програшної битви — і сліди солдатів, захоплених зненацька: під ногами дзвеніли патрони від куль, на асфальті лежали викинуті бронежилети.

Вхід на російську землю став важливим моментом для України у війні з Росією, який настала через два з половиною роки після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення, і через 10 років після того, як Росія втрутилася військовим шляхом, щоб захопити територію та підтримати сепаратистські держави – сатиліти на сході України.

Протягом першого місяця війни Україна завдала удару у відповідь транскордонним вертолітним штурмом і регулярно бомбардувала російські нафтопереробні заводи та аеродроми флотом саморобних безпілотників. Дві менші, більш ранні вилазки на територію Росії російських груп у вигнанні, підтримуваних українською армією, закінчилися швидкими відступами.

Але до минулого тижня українські війська не контрнаступали на Росію.

Українські війська легко прорізали слабо захищений кордон, просунувшись на десятки миль углиб Росії та змінивши наратив про війну після похмурого року, протягом якого Україна намагалася, часто марно, стримати просування Росії на своєму східному фронті.

До понеділка український генерал повідомив президенту Володимиру Зеленському, що його війська утримують 390 квадратних миль території в південно-східній Курській області Росії. Два десятки населених пунктів були захоплені.

«Я щасливий їхати на танку в Росію, і це краще, ніж вони заганяють танки в нашу країну», — сказав один український солдат, який дав інтерв’ю The New York Times, сидячи навпочіпки на даху танка, припаркованого вздовж маршруту постачання для бойових дій, курного, жвавого шосе для бронетехніки, бензовозів і пікапів.

Не всі бойові дії пішли так, як хотіла Україна. Уздовж дороги бортові платформи також тягнули пошкоджені броньовані автомобілі MaxxPro американського виробництва у зворотному напрямку.

Біля дороги кілька будинків були зрівняні з землею російськими авіабомбами, що свідчить про жорстокі повітряні атаки, які досі були відповіддю Росії. Там, де дорога проходила високою, відкритою рівниною, з усіх боків здіймалися стовпи диму.

Ризиків для України багато. Наступ має на меті змусити Росію відволікти війська від запеклої боротьби на сході України на Донбасі, якої досі не сталося, і отримати важелі впливу для мирних переговорів, хоча вони не заплановані.

Чи зможе Україна утримувати російську землю достатньо довго для цих стратегічних цілей, залишається відкритим питанням.

Президент Володимир Путін пообіцяв, що ця атака не пом’якшить його переговорну позицію. І навіть коли Росія намагалася відповісти на вторгнення, її сили продовжували завдавати ударів по українських силах на сході цієї країни, заявили офіційні особи в понеділок.

Але українські бронетанкові колони, що гуркочуть  Росіюєю, – це помітний поворот у війні.

Українські війська прорвали кордон у вівторок під час раптової атаки, яка почалася з розчищення шляхів через мінні поля. За нею йшла бронетехніка, яка пробивала тонку оборону молодих солдатів-строковиків і прикордонників.

Напад на прикордонний пост, який відвідала газета «Нью-Йорк Таймс», пункт пропуску «Суджа», ізольоване місце на просторі фермерських полів, залишив по собі жахливу сцену руїни всього за кілька сотень миль на південь від Москви. «Таймс» зайшла на кілька сотень метрів углиб російської території.

У понеділок близько десятка українських солдатів, з закритими хірургічними масками обличчями, бурчали і лаялися, витягуючи мертвих російських солдатів із зали з кабінками паспортного контролю, засуваючи їх у мішки для трупів.

Нині знищений прикордонний пост, незважаючи на кілька гарматних позицій у мішках з піском, виявився явно неготовим до танкового та артилерійського штурму.

Україна таємно проводила власну підготовку. Густе літнє листя в дубових і кленових лісах приховувало важку зброю. Нібито тренувальні вправи маскували пересування військ. Солдати розбіглися віялом, ночуючи в покинутих будинках у селах.

Лише в останній момент, за словами заступника командира української бригади, про наступ повідомили навіть старшим офіцерам. Командир, який попросив називати його лише на ім’я та звання, підполковник Артем, дотримуючись військового протоколу, розповів, що викликав підлеглих офіцерів на зустріч на узбіччі дороги в лісі, щоб зробити оголошення. Вони вторгнуться в Росію. Це було за три дні до атаки. Рядові солдати дізналися лише напередодні.

«Думка про те, що ми дійсно зайдемо на територію Росії, здавалася чимось неймовірним», – сказав полковник Артем.

«Був дуже жорсткий ліміт для тих, хто знав» про план атаки, сказав полковник Артем. Проте, коли новини рухалися вниз по кар’єрних сходах, армія покладалася на розсудливість своїх солдатів. За його словами, офіцери не збирали телефони солдатів, сподіваючись, що збережуть таємницю.

Стратегія полягала в тому, щоб швидко прорвати оборону кордону та маневрувати на дорогах, блокуючи російські контратаки та користуючись перевагами хвилястого пасторального ландшафту в цій частині Росії, який перемежовується болотами та озерами, що обмежує можливості росіян рухатися бездоріжжям.

За словами полковника Артема, атака, яка призвела до захоплення невизначеної кількості полонених і викликала поки що розрізнену російську відповідь, передану під командування внутрішнього розвідувального відомства, а не армії, вже досягла своєї мети. “Це удар по авторитету Росії, яка позиціонує себе як імперія-переможниця”, – сказав він. – Але ми створили буферну зону всередині цієї країни».

Секретність атаки була першочерговою.

Минулого року, після того, як уряд кілька місяців телеграфував про контрнаступ на півдні України, який зрештою провалився, науково-дослідний інститут, пов’язаний з Міністерством оборони, вивчав успішні військові операції часів Першої світової війни, Другої світової війни, арабо-ізраїльських воєн та інших конфліктів. Вона знайшла спільну рису: мовчання політичного керівництва до досягнення цілей.

Цього тижня українські офіційні особи чекали кілька днів, щоб навіть визнати, що вони вторглися в Росію.У понеділок українські військові зупинилися, щоб купити продукти в невеликому продуктовому магазині вздовж дороги в Сумській області України.

“Ділитися подробицями, коментувати та вихвалятися доречно лише після завершення операції”, – сказав Іван Киричевський, військовий експерт української аналітичної групи Defense Express.

Уздовж кордону секретність мала свою ціну. Не маючи змоги попередити жителів, Україна була змушена евакуювати їх після того, як Росія відповіла кампанією бомбардувань українських прикордонних сіл. Україна заявила, що евакуює 20 000 людей, які проживають у межах шести миль від кордону.

44-річна Наталія В’яліна, вихователька дитячого садка, яка живе в українському селі Хотин, у вівторок вранці почула рух гусеничної техніки на дорогах під час обстрілу. До обіду її село було розбомблене. Хоча вона була змушена тікати, вона схвалила стратегію України.

“Нехай вони спробують бути окупованими, бути захопленими, почути, як плачуть діти в бомбосховищах, побачити, як страждають старі люди”, – сказала вона в притулку для людей, переселенців з прикордонної зони.

«Я хочу, щоб війна закінчилася», — сказала 65-річна Віра Простатина, бухгалтерка на пенсії, яка була змушена покинути свій дім. “Але зараз росіяни захоплюють села та містечка. Нехай це буде для них уроком. Ворог має бути покараний. Вони принесли нам війну і зруйнували наше життя. Тепер я хочу, щоб це закінчилося, і для них, і для нас».

Бої точаться в сільській місцевості по обидва боки кордону, з пагорбами та широкими видами на соняшникові та пшеничні поля. В українському містечку Юнаківка, приблизно за п’ять миль від кордону, кози, які паслися на узбіччях доріг, дивилися вгору, жуючи, щоб спостерігати за проїздом українських військових колон.

За кількасот метрів усередині Росії дорожнє покриття було поцятковане вирвами від мінометів. Дорожній знак, який показував напрямки повороту в бік України чи Росії, був засипаний осколками. Від вибухів відклеївся синій листовий метал російської прикордонної застави.

Плями крові на підлозі та розкидані бинти говорили про програшний бій російських солдатів у цьому місці.

Сцени російських розгромів спливали і раніше під час війни, на північ від Києва, столиці; на північному сході Харківської області; та півдня Херсонської області. Але тут Росія похитнулася на власному ґрунті.

Сувора бюрократія табличок, що керують діями людей, яку можна побачити всюди в Росії, але особливо лякаючу для мандрівників на пунктах паспортного контролю, виявилася безсилою.

У Залі паспортного контролю відбувся вибух. Плоскі екрани звисали з столів на дротах. Надворі на узбіччі пурхали незібрані українцями рублі.

Репортаж надав Борис Віктюк з прикордонного переходу Суджа, Росія; Юрій Шивала з Сум, Україна; і Стас Козлюк, і Дзвінка Пінчук з Києва, Україна.