“Я б завжди намагалася врятувати життя людини — це й відрізняє нас від росіян”: перша українка на Евересті втратила друга через війну, допомагає ЗСУ і фанатіє від боксу
Українка стала першою іноземною альпіністкою, яка в цьому сезоні зайшла на Аннапурну та взагалі на будь-який з 14 світових восьмитисячників.
Ірина Галай вранці 12 квітня піднялась на Анапурну (висота 8 091 метр), яка разом зі ще одною вершиною К2 вважаються найбільш небезпечними вісьмитисячниками у світі (рівень смертності на Аннапурні — 22% за всі роки сходжень альпіністів). Українці вдалося стати першою іноземною альпіністкою, яка піднялась на цю вершину і взагалі на будь-який з восьмитисячників у цьому сезоні (першими на гори піднімаються команди місцевих шерпів, які укладають перила для підйому альпіністів, тому і вживається спеціальний термін “іноземні альпіністи”).
Після спуску Ірина розповіла Максиму Розенку, кому присвячує сходження, де поділа приціл від своєї снайперської гвинтівки та завдяки чому їй вдалося зайти на Аннапурну першою серед іноземних альпіністів. Чемпіон устиг поспілкуватися з Галай двічі — до фінального сходження та відразу після.
Arm Women Now
— Ірино, куди вам було важче піднятися: на Еверест у 2016 році, К2 (Чогори) у 2021-му чи зараз на Аннапурну?
— Попри те, що Еверест має найбільшу висоту (8 848 метрів), піднятися на Джомолунгму (місцева назва Евересту) було найлегше. Зайти на К2 (висота 8 611 м) було набагато важче, тому що там складніший рельеф гори. Але зараз мені було найважче. Тож рада, що я це зробила.
— Ви випередили не тільки ще одну українку Ірину Караган, але й примудрилися зайти на Аннапурну першою в цьому сезоні серед усіх альпіністів. Як вдалося обігнати всіх колег?
— Для того, щоб зайти на вершину, потрібно дочекатися, коли команда шерпів прокладе перила, по яких будуть підніматися альпіністи. Я допомагала цій команді прокладати перила. Це була дуже важка фізична робота. Але в підсумку вона принесла свою винагороду.
— На вершину Аннапурни ви підняли синьо-жовтий прапор, на якому зображено логотип організації “Arm Women Now” і написано “Сильні жінки сильної країни”. Який меседж цим хотіли донести до спільноти?
— З Arm Women Now ми познайомились на початку війни, коли я була в ТРО. Організація займалася створенням першої жіночої форми для жінок у ЗСУ. Це надзвичайно важливо. Зараз у ЗСУ служить понад 60 тисяч жінок, що є вражаючою цифрою навіть для НАТО. Ці жінки — не просто службовці, вони — мої герої. Мене зачаровує їхні відвага, краса, сміливість та характер. Вони — неймовірні.
Я взяла прапор Arm Women Now, адже Анапурна — це гора жіночого роду. Складна та серйозна, вважається найнебезпечнішою горою у світі. Вона має характер, схожий на характер української військової жінки. Яка ніколи не дозволить собі непотрібних людей, не дасть себе легко завоювати і знищує всіх, хто наближається з поганими намірами.
Тож я була рада присвятити це сходження ЗСУ, завдяки яким наша країна продовжує своє існування та всім 60 тисячам жінок, які служать у Збройних силах.
— На початку повномасштабної війни ви за 200 000 гривень продали на аукціоні свій славнозвісний рожевий льодоруб зі стразами, з яким піднімались на К2. Ці гроші також були перенаправленні на Arm Women Now?
— Так. На отримані кошти ми розпочали співпрацю з цією організацією, створюючи першу жіночу форму. Тому вона стала мені дуже близькою.
Нація рабів
— Якби доля війни вирішувалась результатом сходження на вершину, стінка на стінку. Погодились би на таке змагання та кого б з українців взяли в партнери — серед альпіністів або відомих людей?
— Незалежно від того, яке змагання вирішило б долю цієї війни, я б без вагань погодилася взяти в ньому участь. І ризикнула б своїм життям мільйони разів. Ця війна проти українців настільки неприйнятна, принесла стільки горя і страждань кожному з нас. І продовжує завдавати. Ніколи не думала, що відчую в собі таку злість до когось або до цілої нації. Мені ніколи не приходило в голову, що хтось може бути настільки жорстоким до інших. Це був для мене справжній шок. Я втратила на цій війні багато друзів і не можу описати всі страждання, через які ми пройшли за ці два з гаком роки.
Звичайно, я мрію про закінчення війни. Але хочу, щоб вона закінчилася нашою перемогою. Українці цього заслуговують. Ми – нація, яка об’єдналася в один момент, щоб зупинити цю орду невгамовних і надзвичайно жорстоких агресорів. Якби від мене залежало припинення цієї війни або наша перемога, я була б готова на все.
Щодо того, кого б я взяла з собою, то, напевно, спортсменів – сильних, витривалих людей, яким можна довіряти. За ці роки такі люди довели свою цінність. Це наші олімпійські чемпіони, боксери, тенісистки і фехтувальниці. Я впевнена, що в такому потужному колективі ми могли б подолати будь-яку перешкоду.
— Багато років тому ви розповідали мені, як на висоті 6000 метрів робили спроби допомогти та врятувати від смерті альпініста Рустама. Після початку війни часто спілкувалися з російськими альпіністами? Яке в них ставлення до загарбницької війни РФ?
— Так, сталася така ситуація. На жаль, вона закінчилася загибеллю альпініста, з яким ми разом піднімались. Він був із Киргизстану, громадянин цієї країни. Але незалежно від його національності, я завжди б намагалася врятувати життя людини. Я вважаю, що це і відрізняє нас, українців, від орків. Що стосується російських альпіністів, то я не підтримую з ними зв’язок. І не планую цього робити в подальшому. Якщо зустріну когось із них, буду просто ігнорувати. Вони для мене — нація рабів. Яка живе у своєму світі, відокремлену від реальності. У своїй ілюзорній бульбашці. Вірячи, що вони не причетні до того, що відбувається. Я вважаю, що на їхньому фоні ми стоїмо набагато вище. Ми рухаємося вперед, до світлого майбутнього. До перемоги. А вони залишаються в своєму матеріалістичному світі. Мені не цікаво з ними спілкуватися, бачити їх. Я буду їх ігнорувати. І якщо хтось із них спробує вступити зі мною в контакт, думаю, їм це не сподобається.
Єдиний прийнятний варіант для будь-якого спілкування чи нормального ставлення до громадянина цієї країни — це його повне й відкрите засудження війни. Це може бути зміна громадянства, переїзд в іншу країну, або гучне й рішуче висловлювання проти геноциду українського народу і війни, що має за мету знищення та підкорення нації. Це єдиний шлях.
— Вашу сторінку в Facebook було заблоковано ще майже на початку війни, коли ви давали емоційні оцінки злочинам російських загарбників. Збираєтеся її відновити?
— Який сенс відновлювати мою сторінку, якщо вона була заблокована через мої відверті висловлювання про цю війну та мої думки про всіх росіян? Моя позиція не змінилася. Я б хотіла продовжувати ділитися своїми думками так само відкрито. Якщо соціальні мережі очікують від мене лише ідеалізоване зображення мого життя, вони його не отримають. Це абсурд. Так само й з Instagram: будь-яке відео, яке я викладаю, одразу потрапляє під заборону і обмежує мою сторінку. Ці платформи здаються мені місцем для беззмістовних суперечок. Не маю ні часу, ні бажання на це. Алгоритми соціальних мереж побудовані таким чином, що там, здається, не визначилися зі своєю позицією у війні. Останнє дуже дратує.
— Пригадаймо перші дні повномасштабної війни. Які почуття у вас превалювали — страх, злість?
— Перші дні війни були для мене катастрофою. За день до початку війни, 23 лютого, я записала емоційне відео у своїх соціальних мережах, де попереджала українців про повномасштабну війну. Про наміри росіян знищити нас. Про геноцид українського народу. Отримала багато негативної критики. Навіть від друзів, які вважали, що я перегинаю з чорними фарбами. Чесно кажучи, мене це трохи пригнічувало. Переймалася, як ми зможемо зупинити ворога. На щастя, початок війни показав, що ми – сильна нація. Коли об’єднуємося, стаємо непереможними. Скільки чоловіків і жінок виявили себе справжніми героями! Було надзвичайно натхненно бачити, як українці рятують та підтримують одне одного, стаючи єдиною непохитною стіною.
— Що здивувало під час перебування в ТрО?
— Я зустріла багато людей, які приходили прямо до нашої військової частини. З власною зброєю, просячи відправити їх на війну. Офіцери пояснювали, що не можна просто їхати воювати на власному авто та зі своєю зброєю. Потрібно мати чіткий план і дотримуватися дисципліни. Досвід і люди, яких я зустріла протягом перших місяців війни, стали важливою частиною мого теперішнього життя.
— Який був ваш функціонал у ТрО?
— Моєю місією стало забезпечення батальйону всім необхідним. Завдяки допомозі людей із Закарпаття ми швидко все зібрали. Люди об’єднувались, щоб допомогти, і це було неймовірно. Батальйон вирушив на захист країни повністю оснащений.
— Мало хто знає, що ви влучно стріляєте, адже ще у 2013 році закінчили снайперську школу. У вас теж була власна рушниця?
— Так. Але на початку війни я зняла з неї крутий приціл і віддала близькому другу. Він відправився на передову і став снайпером. Прагнув цього з першого дня. Він був моїм другом дитинства. Єдиним сином найкращого друга мого батька. Ми виросли разом. Через деякий час ми отримали звістку, що він загинув. І досі не можемо дізнатися, як повернути його тіло додому. Це страшна трагедія, жахливий час для нашої країни. Ми з чоловіком намагаємося допомогати всім, чим можемо. Вважаю, що це стало невід’ємною частиною життя кожного справжнього українця.
— Ваш чоловік Юрій має німецьке громадянство. Як він сприйняв повномасштабну війну, розв’язану РФ?
— Початок війни став для нього ще більшою трагедією та шоком, ніж для мене. Як і багато українців, ми розуміли, що такий розвиток подій можливий. Особливо після Майдану. Ми знали, що Росія не залишить це без відповіді. Рано чи пізно спробує розпочати військові дії. Для мого ж чоловіка це стало шоком, оскільки заради мене він переїхав до України незадовго до повномасштабної війни. У справах бізнесу йому доводилося часто-густо літати з Борисполя до Німеччини та Австрії. Через закриття повітряного простору України такі поїздки стали неможливими. Нам довелося переїхати до Австрії, адже його 6-річний син, який цього року пішов у перший клас, проживає з нами.
Усик і Ломаченко
— Знаю, що ви зробили вибір на користь родини і задля цього відмовилися від мандату депутата Закарпатської обласної ради. Є бажання в майбутньому повернутися в політику?
— Ніколи в житті. І хоч я рідко кажу “ніколи”, в цьому випадку я сміливо вживаю це слово. Я – вільна людина, яка прагне пізнати світ, любити людей, зазнавати нових емоцій та відкриттів. Я хочу бачити все на власні очі. А не обмежувати себе світом, який зветься політикою. Намагаючись змінити щось одна проти всіх. Це абсолютно не для мене. Мої інтереси завжди були зосереджені на екології та природі. Але, на жаль, в умовах війни ці питання не є пріоритетними. Зараз ми повинні зайнятися важливішими справами. Я переконана, що в часи війни волонтер може зробити набагато більше, ніж політики. Тож я завершила цей етап у своєму житті і не планую до нього повертатися.
— Як часто відвідуєте Батьківщину?
— Кожного місяця. З різними місіями, які пов’язані з допомогою чи особистими справами. Незважаючи на довгий шлях до кордону, ми намагаємося бути тут якомога частіше. Пережили в Києві всі потужні ракетні атаки.
— Неодноразово зустрічав вас на боях братів Кличків, Усика та Ломаченка. Як оцінюєте поведінку українських боксерів-професіоналів під час війни? Здивувалися, що Усик і Ломаченко демонструють зовсім різні меседжі своїй чисельній армії фанів?
— Я є великим фанатом боксу та захоплююсь українськими боксерами, вважаючи їх найкращими у світі. Особливо підтримую Олександра Усика, намагаючись відвідувати всі його бої. Для мене це не лише спортивний інтерес, а й підтримка України та визнання його зусиль як спортсмена. Знаючи, як важко тренуватися та виходити в ринг, особливо коли на серці тяжкість через трагедії, що спіткали кожного українця. Ціную його мужність та відданість. Особливо чекаю травневого бою Олександра проти Тайсона Ф’юрі. Це довгоочікувана подія. Сподіваюся побачити Усика абсолютним чемпіоном, ким він уже є для нас усіх.
Що стосується Ломаченка, то мої почуття змішані. Він талановитий український боксер, яким ми пишалися. Я завжди була фанаткою його боксерського таланту. Але його коментарі та позиція, пов’язані з релігією і війною, викликали в мене неприємне здивування. Особливо з огляду на дії московського патріархату в Україні та зусилля СБУ зупинити їх.
