Коли мене не стане…
Смерть завжди несподівана. Навіть невиліковно хворі сподіваються, що вони помруть не сьогодні. Можливо, через тиждень. Але точно не зараз і не сьогодні.
Смерть мого батька була ще більш несподіваною. Він пішов у віці 27 років, як і кілька відомих музикантів із “Клубу 27”. Він був молодий, занадто молодий. Мій батько не був ні музикантом, ні відомою людиною. Рак не вибирає своїх жертв. Він пішов, коли мені було 8 років — і я був уже досить дорослим, щоб сумувати за ним усе життя. Якби він помер раніше, у мене не залишилося б спогадів про батька і я не відчував би ніякого болю, але тоді по суті у мене не було б тата. І все-таки я пам’ятав його, і тому в мене був батько.
Якби був живий, він міг би підбадьорювати мене жартами. Міг би цілувати мене в лоб, перш ніж я засинав. Змушував би мене вболівати за ту саму футбольну команду, за яку вболівав він сам, і пояснював би деякі речі набагато краще за маму.
Він ніколи не говорив мені, що він скоро помре. Навіть коли він лежав на лікарняному ліжку з трубками по всьому тілу, він не сказав ні слова. Мій батько будував плани на наступний рік, хоча він знав, що його не буде поруч уже наступного місяця. Наступного року ми поїдемо рибалити, подорожувати, відвідаємо місця, в яких ніколи не були.
Наступний рік буде дивовижним. Ось про що ми мріяли.
Думаю, він вірив, що таке ставлення притягне до мене удачу. Будувати плани на майбутнє було своєрідним способом зберегти надію. Він змусив мене посміхатися до самого кінця. Він знав, що має статися, але нічого не говорив — він не хотів бачити моїх сліз.
Одного разу моя мама несподівано забрала мене зі школи, і ми поїхали в лікарню. Лікар повідомив сумну новину з усією делікатністю, на яку тільки був здатний. Мама плакала, адже в неї все ще залишалася крихітна надія. Я був у шоці. Що це означає? Хіба це не було черговою хворобою, яку лікарі легко можуть вилікувати? Я відчував себе зрадженим. Я кричав від гніву, поки не зрозумів, що батька вже немає поруч. І я теж розплакався.
Тут дещо сталося. З коробкою під пахвою до мене підійшла медсестра. Ця коробка була заповнена запечатаними конвертами з якимись позначками замість адреси. Потім медсестра вручила мені один-єдиний лист із коробки.
“Твій батько попросив мене передати тобі цю коробку. Він провів цілий тиждень, поки писав їх, і хотів би, щоб ти прочитав зараз перший лист. Будь сильним.”
На конверті був напис “Коли мене не стане”. Я відкрив його.
“Сину,
Якщо ти це читаєш, значить я мертвий. Мені шкода. Я знав, що помру.
Я не хотів тобі говорити, що станеться, я не хотів, щоб ти плакав. Я так вирішив. Думаю, що людина, яка збирається померти, має право діяти трохи егоїстичніше.
Мені ще багато чого потрібно тебе навчити. Зрештою, ти ні чорта не знаєш. Тож я написав тобі ці листи. Не відкривай їх до потрібного моменту, добре? Це наша угода.
Я кохаю тебе. Подбай про маму. Тепер ти чоловік у домі.
Люблю, тату.
P.S. Я не написав листів для мами. Вона і так отримала мою машину”.
Його кострубатий лист, який я ледь міг розібрати, заспокоїв мене, змусив посміхнутися. Ось таку цікаву річ придумав мій батько.
Ця коробка стала найважливішою у світі для мене. Я сказав мамі, щоб вона не відкривала її. Листи були моїми, і ніхто інший не міг їх прочитати. Я вивчив напам’ять усі назви конвертів, які мені ще тільки належало відкрити. Але потрібен був час, щоб ці моменти настали. І я забув про листи.
Сім років потому, після того, як ми переїхали на нове місце, я й гадки не мав, куди поділася коробка. У мене просто вилетіло з голови, де вона може бути та і я не дуже-то й шукав її. Поки не стався один випадок.
Мама так і не вийшла знову заміж. Я не знаю чому, але мені хотілося б вірити, що мій батько був коханням усього її життя. У той час у неї був хлопець, який нічого не був вартий. Я думав, що вона принижує себе, зустрічаючись із ним. Він не поважав її. Вона заслужила когось набагато кращого, ніж хлопець, з яким вона познайомилася в барі.
Я досі пам’ятаю ляпас, який вона дала мені після того, як я вимовив слово “бар”. Я визнаю, що я це заслужив. Коли моя шкіра все ще горіла від ляпаса, я згадав коробку з листами, а точніше — конкретний лист, який називався “Коли у вас із мамою станеться найграндіозніша сварка”.
Я обшукав свою спальню і знайшов коробку всередині валізи, що лежить у верхній частині гардероба. Я подивився конверти й зрозумів, що забув відкрити конверт із написом “Коли в тебе буде перший поцілунок”. Я ненавидів себе за це і вирішив відкрити його потім. Зрештою я знайшов те, що шукав.
“Тепер просити вибачення від неї.
Я не знаю, чому ви посварилися і я не знаю, хто правий. Але я знаю твою маму. Просто проси вибачення, і це буде найкраще.
Вона твоя мати, вона любить тебе більше, ніж будь-кого в цьому світі. Чи знаєш ти, що вона народжувала природним шляхом, тому що хтось сказав їй, що так буде краще для тебе? Ти коли-небудь бачив, як жінка народжує? Чи тобі потрібен ще більший доказ любові?
Проси вибачення. Вона пробачить тобі.
Люблю, тату.”
Мій батько не був великим письменником, він був простим банківським клерком. Але його слова мали великий вплив на мене. Це були слова, які несли більшу мудрість, ніж усе разом узяте за 15 років мого життя на той час.
Я кинувся в кімнату матері й відчинив двері. Я плакав, коли вона повернулася, щоб подивитися мені в очі. Пам’ятаю, я йшов до неї, тримаючи лист, який написав мій батько. Вона обійняла мене, і ми обидва стояли в тиші.
Ми помирилися і трохи поговорили про нього. Якимось чином, я відчував, що він сидів поруч із нами. Я, моя мати й частинка мого батька, частинка, яку він залишив для нас на листку паперу.
Мій батько слідував за мною через усе моє життя. Він був зі мною, навіть попри те, що давно помер. Його слова зробили те, чого більше ніхто не міг зробити: вони надавали мені сил, щоб подолати незліченні складнощі в моєму житті. Він завжди вмів змусити мене посміхнутися, коли все навколо виглядало похмурим, допомагав очистити розум у моменти злості.
Лист “Коли ти одружишся” дуже схвилював мене. Але не так сильно, як лист “Коли ти станеш батьком”.
“Тепер ти зрозумієш, що таке справжнє кохання, синку. Ти зрозумієш, як сильно любиш її, але справжня любов — це те, що ти відчуєш до цього маленького створіння поруч із тобою. Я не знаю, хлопчик це чи дівчинка.
Але… отримуй задоволення. Зараз час понесеться зі швидкістю світла, тож будь поруч. Не втрачай моментів, вони ніколи не повернуться. Міняй пелюшки, купай дитину, будь зразком для наслідування. Я думаю, у тебе є все, щоб стати таким же прекрасним батьком, яким був і я”.
Найболючіший лист, який я коли-небудь читав, був також і найкоротшим із тих, що батько написав мені. Упевнений, у момент, коли він писав ці три слова, батько страждав так само, як і я.
Знадобився час, але врешті-решт я повинен був відкрити конверт “Коли твоя мати помре”.
“Вона тепер моя”.
Жартівник! Це був єдиний лист, який не викликав посмішку на моєму обличчі.
Я завжди стримував обіцянку і ніколи не читав листів завчасно. За винятком листа “Якщо ти зрозумієш, що ти гей”. Це був один із найкумедніших листів.
“Що я можу сказати? Радий, що я мертвий.
Жарти осторонь, але на порозі смерті я зрозумів, що ми піклуємося занадто багато про речі, які не мають великого значення. Ти думаєш, це що-небудь змінить, синку?
Не будь дурнем. Будь щасливим”.
Я завжди чекав наступного моменту, наступного листа — ще одного уроку, якого батько навчить мене. Дивно, чого 27-річна людина може навчити 85-річного старого, яким став я.
Тепер, коли я лежу на лікарняному ліжку, з трубками в носі й у горлі завдяки цьому клятому раку, я вожу пальцями по вицвілому паперу єдиного листа, який ще не встиг відкрити. Вирок “Коли прийде твій час” ледь читається на конверті.
Я не хочу відкривати його. Я боюся. Я не хочу вірити, що мій час уже близько. Ніхто не вірить, що одного разу помре.
Я роблю глибокий вдих, відкриваючи конверт.
“Привіт, синку. Я сподіваюся, що ти вже старий.
Я роблю глибокий вдих, відкриваючи конверт.
“Привіт, синку. Я сподіваюся, що ти вже старий.
Ти знаєш, цей лист я написав першим і він дався мені найлегше. Це лист, який звільнив мене від болю втратити тебе. Я думаю, що розум прояснюється, коли ти так близький до кінця. Легше говорити про це.
Останні дні тут я думав про своє життя. Воно було коротким, але дуже щасливим. Я був твоїм батьком і чоловіком твоєї мами. Чого ще я міг просити? Це дало мені душевний спокій. Тепер і ти зроби те ж саме.
Моя порада для тебе: не бійся.
P.S. Я сумую за тобою”.
***
Шановні добродії, долучайтесь до допомоги ЗСУ. За ваші кошти БФ “Полонія” придбає для наших ЗСУ автомобілі та іншу необхідну техніку і матеріали. Вся інформація про використання Ваших коштів буде публікуватись на сайті fenixslovo.com
Наш рахунок у RWSbank:
- Код ЄДРПОУ 39849797
- Код банку 339072
Валюта рахунку UAH 980
UA803390720000026008162428001
Валюта рахунку USD 840
UA803390720000026008162428001
Валюта рахунку EUR 978
UA803390720000026008162428001
Для допомоги ЗСУ!
