Росія неодноразово програвала війни – і іноді розгромно
Часто наводять як приклад Кримську війну середини XIX століття. Росія жила пам’яттю про перемогу над Наполеоном — а тут мало того що програла, так ще й на власній території відносно невеликому експедиційному корпусу. Британія і Франція воювали з Росією, як колись із Китаєм, — внаслідок переважної технічної та організаційної переваги. До кінця Кримської війни навіть найконсервативніші частини еліти вважали, що програш піде країні на користь, оскільки відкриє дорогу давно назрілим реформам.
Вважається, що саме програш у Кримській війні змусив Олександра II, який тільки-но зійшов на престол, почати масштабну модернізацію Росії: скасування кріпосного права, створення місцевого самоврядування, ослаблення цензури, реформу судової системи, армії, освіти й так далі. Це, звісно, спрощення: причини Великих реформ далеко не зводяться до “національного приниження” у Кримській війні, але свою роль каталізатора воно, звісно, відіграло.
На початку XX століття Росія програла війну Японії. Революційні заворушення почалися 1905 року поза прямим зв’язком із нею. Але поразки російської армії під Мукденом і флоту в Цусімській протоці, а потім територіальні та дипломатичні поступки за Портсмутським договором (не дуже значні, але прикрі) знову стали каталізатором — і менш ніж через два місяці після укладення миру Микола II змушений був погодитися на заснування парламенту.
Під час Першої світової війни важливою політичною силою, фактично опозиційною царському режиму, стали військово-промислові комітети. Це були організації підприємців, які переконалися, що держава Миколи II нездатна належним чином мобілізувати економіку для перемоги, і взяли цю функцію на себе – прямо скажемо, зі змінним успіхом. Голова Центрального військово-промислового комітету Олександр Гучков був одним із тих, хто приймав зречення імператора, а потім він і деякі його соратники увійшли до Тимчасового уряду.
Війна — це, крім усього іншого, перевірка на міцність держави, економіки та солідарності суспільства. Тому трансформація політичного режиму — типовий наслідок програних воєн. Причому за найрізноманітнішими сценаріями: від “закручування гайок” до революції.
Така ймовірність навіть підвищується зі зростанням кількості вбитих на полі бою. Політична лібералізація – один з імовірних, але зовсім не обов’язковий сценарій, коли поразки у війні зазнає сторона-агресор. Автократи часто втрачають владу, коли програють війни.
Відповідно, фраза “Росія не може програти” – це насамперед вираження прагнення уникнути будь-яких змін, зберегти статус-кво.
ЧОМУ РОСІЯНИ СПРИЙМАЮТЬ ПРОГРАШ У ВІЙНІ ЯК ОСОБИСТУ ПОРАЗКУ?
Тому що вони не уявляють себе у відриві від держави.
У цьому сенсі росіяни мало чим відрізняються від жителів більшості сучасних (і особливо західних) національних держав. Соціолог П’єр Бурдьє ще в другій половині XX століття звернув увагу, що жителі післявоєнної Західної Європи прирівнюють “національні інтереси” до своїх власних. Громадяни деяких країн роблять крок далі — і пов’язують власний матеріальний стан зі статусом “великої держави”.
Такий спосіб мислення Бурдьє називав державоцентричним. Уявлення про те, що дозволено і що злочинно, хто в зовнішньому світі дружній, а хто ні, — усе це визначається державою, обґрунтовується “інтересами безпеки” і стає особистими переконаннями громадян.
Бурдьє погоджувався з класичним визначенням Макса Вебера, що підтримання монополії на насильство – це первинна функція держави. Але насильство, вважав французький соціолог, буває не тільки фізичним, а ще й символічним. Держава не тільки засновує свята, переписує історію, винаходить нові традиції та символи, а ще й вигадує мову, якою її можна хвалити і критикувати. Порушників таких правил потім звинувачують в “екстремізмі” або, скажімо, “виправданні тероризму”. На думку Бурдьє, ніщо інше як мова для позитивних відгуків про роботу бюрократії чи уряду поміщає державу в центр нашого сприйняття світу.
Мабуть, найнаочніше державоцентричне мислення проявляється у зовнішній політиці. Після Другої світової війни в прикладному аналізі міжнародних відносин чільне місце посідає теорія реалізму. В її центрі — уявлення про світ, що складається з держав, які перебувають одна з одною в постійній боротьбі за політичне, економічне, військове та культурне домінування.
Реалісти вважають, що протистояння за статус гегемона для “великих держав” – це гра з нульовою сумою. І в будь-якій конфліктній ситуації держави обов’язково діляться на переможців і переможених. Не дивно, що через сильну ідентифікацію з країною її громадяни в разі воєнної поразки починають почуватися особисто себе “переможеними”, “обдуреними” чи навіть “приниженими”. Так народжується ресентимент. На цій емоції часто заробляють політичний капітал популісти й автократи
У державоцентричному мисленні програш у війні, як би до неї не ставилися в суспільстві, – найгірше, що може трапитися. Така поразка руйнує фундамент громадянської ідентичності. Тим паче якщо, як у випадку Росії, в державоцентричне мислення органічно вписана “пацанська логіка”.
Звідси й емоція “Росія не може програти” – особиста і зовсім не обов’язково показна. Поразка в російсько-українській війні сприймається як екзистенціальна загроза державі, її військово-силовій основі (якій росіяни довіряють і з якою, вочевидь, ідентифікують себе найсильніше) і, як наслідок, своїй особистій гідності та матеріальному становищу.
ЯКЩО РОСІЯ ПРОГРАЄ ВІЙНУ, РОСІЯНАМ СПРАВДІ СТАНЕ ГІРШЕ?
Ми не знаємо напевно.
Ми не можемо сказати, як конкретно затяжна війна, перехід країни на військові рейки й міжнародні санкції позначаться на матеріальному становищі росіян у довгостроковій перспективі. Усе це поки залишається предметом спекуляцій.
Для сучасних росіян останній прикрий програш країни в міжнародному конфлікті — це поразка в холодній війні, міцно пов’язана у свідомості з подальшими “лихими дев’яностими”. На початок 2020-х найпоширеніші негативні емоції щодо дев’яностих були пов’язані з “бєспрєдєлом” (тобто втратою державою монополії на насильство) і загальним економічним неблагополуччям. Головні емоції з приводу розпаду СРСР — туга за втраченою “приналежністю до великої держави” і фрустрація через погіршення матеріального становища.
Якщо негативна емоція, пов’язана з бідністю, зберігалася незмінною впродовж останніх десятиліть, то ресентимент, викликаний “розвалом СРСР”, помітно наростав із роками.
Ще в дев’яності така агресивна ностальгія за колишньою величчю не виражалася особливо яскраво – росіян скоріше хвилювала зросла недовіра в суспільстві й втрата родинних зв’язків. Перелом стався в другій половині нульових — і ця звернена в минуле негативна емоція стала домінувати в соціологічних опитуваннях. Свого піка вона сягнула 2014 року, коли Кремль став активніше використовувати в пропаганді образи “найбільшої геополітичної катастрофи” і відновлення “історичної справедливості” на тлі анексії Криму і початку бойових дій у Донецькій і Луганській областях України.
Дослідники впевнені, що в останні два десятиліття Кремль доклав чимало зусиль для формування в державоцентричному мисленні росіян зв’язку між статусом “великої держави” та особистим економічним благополуччям. Російська влада вміло грала на ностальгії за СРСР і колишнім “геополітичним” впливом, щоб надати авторитарним тенденціям у країні легітимності.
За версією Кремля, через програш у холодній війні Росія втратила статус великої держави. І тому “колективний Захід” нібито вважає себе мати право нав’язувати росіянам “псевдоцінності”, оточувати кордони РФ “солдатами НАТО”, збивати країну з “особливого шляху”, щоб зрештою домогтися її розвалу. І перспектива поразки в новому протистоянні із Заходом пробуджує спогади про бідність і свавілля дев’яностих. Поразка держави прирівнюється до особистої поразки.
ПОСТСКРИПТУМ
Москва обзавелася власною валютою (монетою власного карбування) у 1381 році. Відповідний дозвіл дав ординський хан Тохтамиш на знак милості за сприяння в боротьбі з його противником Мамаєм: військо московського князя Дмитра Донського розбило того на Куликовому полі.
На найперших монетах містилося зображення воїна з мечем і сокирою. Але незабаром замість нього з’явилося інше — півень і вовк. Як припускає авторитетний археолог і нумізмат Петро Гайдуков, це сталося внаслідок військової поразки: той самий Тохтамиш 1382 року спалив Москву через відмову князя Дмитра платити данину.
Півень — християнський символ пробудження совісті, що сходить до євангельського сюжету зречення апостола Петра. Вовк — символ спокуси. Тобто князь буквально монетами висловлював смирення і каяття за те, що занадто загордився від перемог.
