Не потрібно робити з англійської каргокульт
Англійську в Україні вивчатимуть не в кінотеатрах. Зусилля держави слід скерувати в інший бік.
Про англійську як де-факто другу державну. Бо ж коли вимагатиметься обов’язкове знання чиновниками й правоохоронцями, то це саме воно. Був у кількох десятках країн і маю особистий досвід, що за межами центральних вулиць, туристичних локацій і великих мережевих типу МакДональдз компаній знайти англомовну людину не так і просто. А деінде і просто неможливо. Так було у Франції, Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії, Болгарії, Туреччині, Австрії, Чорногорії.
В Іспанії та Португалії не був, але дружина нещодавно пройшла шлях св. Якова, то каже, що в багатьох кафе вздовж дороги, якою ідуть сотні тисяч іноземців, часто не можна знайти англомовну людину у сервісі й доводиться спілкуватися жестами з використанням окремих інтернаціональних слів. Знайомі, які зараз розсіялись європейською глибинкою можуть підтвердити, що думка, що вся Європа говорить англійською, – це сильне, м’яко кажучи, перебільшення.
Відтак покращувати знання треба, але робити з цього черговий каргокульт – ніт.
Водночас не потрібно обманювати себе та інших. Вивчення англійської точно не через кінотеатри відбудеться. На 2019 рік у середньому кожен українець відвідував кінотеатр менше, ніж один раз на два роки. А ще треба згадати, що до великої війни по всій країні був 191 кінотеатр (з них майже третина – у Києві). Ну, і в Україні 461 місто, тобто у 90% міст кінотеатрів немає загалом. Можете самі порахувати ККД покращення англійської мови саме через відсутність україномовного дубляжу, починаючи з 2027 року.
Ну, і до слова. Англійську в школах і вишах як і інші предмети має викладати високомотивований, добре підготовлений, з високим соціальним статусом і іншими привілеями аж до саббатікала (хто не в курсі – погугліть) педагог. Було б добре, щоб у це було інвестовано зусилля держави, а не тільки в гурра-патріотичні заклики з елементами риторики прориву на фронтах глобалізації.
