Михайло Чухран: Зараз ідуть суперечки про кількість предметів, які вивчають наші школярі…

Зараз ідуть суперечки про кількість предметів, які вивчають наші школярі. Сьогодні їх є від 13 до 18. І мало не щороку вони ще то розділяються, то об’єднуються. Підручники міняються щорічно!!! Чого?! Якось мені показували товстезну хрестоматію з української літератури, де не було Лесі Українки (?) Пропустили… Недогледіли… Потім додруковували спеціальний додаток. Зате була туди включена редакторка однієї районної газети, невідома за межами свого району.

Про підручники з точних наук можна сказати одне – це трагедія для учнів і вчителів. Кожен автор (а ще і авторський колектив!) нового підручника намагається не навчити когось чомусь, а цілком конкретно заробити на випуску цих псевдонавчальних посібників. І успішно заробляє.

Друк мільйонних тиражів коштує несусвітніх грошей із бюджету, а потім сотні тон макулатури щорічно відправляються на звалища. Разом з ними і всі геть знецінені знання, набуті вчителями у ВУЗах.

Чи то закон Ньютона щорічно трактується по новому, чи то теорема Піфагора доказується інакше, чи то таблиця Мендєлєєва оновилася… Ой, ні, якраз вона оновилася – наш рідний кисень став оксигеном, водень – гідрогеном, вуглець – карбоном. І вдихає автор підручника не кисень, а оксиген, і видихає не вуглекислий газ, а діоксид карбону. А в цілому видаєтся, що всі (ВСІ) автори всіх (ВСІХ) підручників не володіють українською мовою в тій мірі, щоб виразно,чітко і доступно сформулювати свої думки.

Є у нас Академія педагогічних наук, в якій нараховується 70 дійсних членів. Переважна більшість із них – це люди, яким за 75 років, а немало є старших за 80. Нехай це будуть педагогічні генії, але геніальних результатів їх роботи аж ніяк не видно. Вони потужно працюють, очолюють цілі стада доцентів та аспірантів, а ті в свою чергу, плодять і плодять без ліку все нові й нові кандидатські і докторські дисертації. Зауважимо – не безкоштовно для держави. От тільки Нобелівських лауреатів в жодній галузі науки як не було так і нема. Виправдовуються академіки – недостатнє фінансування. Але ж діяльність Академії фінансується, видавництва фінансуються, доценти-аспіранти не голодують… Ліцеїв навколо тисячі, гімназії ледь в кожному селі. Замість сотень районних відділів освіти з’явилися тисячі громадських ( чи як?) відділів освіти ( + молоді, спорту, культури і туризму). Ще б додати – роботи з інопланетянами, до повного вже комплекту.

В руках у мене свідоцтва (табелі) Михайла Міговка, учня старших класів славної Хустської гімназії за 1937-39 роки. Так от, гімназист, який згодом легко вступав до європейських університетів Праги чи Будапешта, вивчав 9-10( !) предметів. Перерахую їх, адаптувавши назви до сучасного написання, – рідна мова, чеська мова, латинь, історія, математика, фізика, хімія ( її півроку вчили, або семестр) географія, креслення (малювання), геометрія. Обов’язковим предметом була ще й релігія, але тут учні ділилися по конфесіях – католицька, греко-католицька, реформатська, іудейська. І все! До необов’язкових предметів, за бажанням, була німецька мова та богослужебний спів, знову таки, різний для різних вірувань. А скільки випустила Хустська Гімназія майбутніх висококваліфікованих професорів, єпископів, літераторів – годі й перерахувати! Хоча за 23 роки свого існування вона пережила також чимало трансформацій, та в той час це було хоч якось виправдано, адже чехословацька держава і сама була у вирі постійних змін, намагаючись знайти ледь не навпомацки шлях до впевненого розвитку. Та так і повинно було бути.

У чехословацькій системі освіти, яка в 1920 році тільки починала формуватися, гімназія – то був заклад, котрий мав відбирати и готувати здібних дітей до вступу у ВУЗи гуманітарного профілю. Такою стала і Хустська Гімназія.

За Австро-Угорщини у нашому краю гімназій було три – в Ужгороді, Мукачеві и Мараморош-Сиготі. Коли в 1919 році Сигот відійшов до Румунії, східна частина Підкарпаття залишилася без реальної можливості дати дітям достойну освіту. Тому Міністерство школьництва Чехословаччини 12 жовтня 1921 року рішенням №85547 дало згоду на відкриття гімназії в місті Хусті . Старі люди розповідали, нібито спочатку обговорювався варіант розміщення цієї гімназію в Королеві, де в той час створилася велика чеська колонія – фінанси (митники і прикордонники), жандармерія, залізничники и т. п. Але потім постановили відкрити семінарію в Севлюші, а гімназію в Хусті і таким чином більш-менш рівномірно покрили навчальними закладами такого роду територію краю.

З моменту створення 17 жовтня 1921 року нова Державна Реальна Гімназія запрацювала у приміщенні тодішньої Хустської горожанської школи по вул. Карпатської Січі (зараз там знаходиться школа–інтернат для дітей з вадами слуху).

На перших порах набрали 67 дітей- випускників «народних» шкіл та «горожанок», тобто тих, що вже мали початкову або неповну середню освіту. Відповідно їх розподілили в ІІ та V класи. Педагогічний колектив складався з п’яти учителів (професорів) та директора.

З роками чисельність гімназистів стрімко збільшувалася і в 1938 році, коли в гімназії вчився королівчанин Михайло Міговк, у ній уже нараховувалося 1106 учнів, з яких 674 навчалися на руському і 432 – на чеському відділенні, які поділялися на 24 класи.

В класі Міговка було 40 учнів. Сама ж гімназія, після кількалітніх блукань різними приміщеннями Хуста, з 17 листопада 1934 року переїхала до власного новозбудованого корпусу (зараз на вул. Карпатської Січі). Для студентів з Королева й Веряці, яких там було чимало, таке розміщення було дуже зручним, адже гімназія знаходилася тепер за кількасот метрів від залізничної зупинки Хуст (т.зв. «малий Хуст»).

Будівля була споруджена у стилі конструктивізму. Діяло сім спеціалізованих кабінетів: фізичний, хімічний, природознавчий, історико-географічний, кабінет малювання, математики і гімнастики. Існували учнівська та викладацька бібліотеки.

На 1940 рік професорська нараховувала 1015 книг, а учнівська – 537 томів різноманітної літератури та підручників. У кожному з кабінетів було все необхідне обладнання для теоретичних та практичних занять. Ще й до наших днів збереглися наочності з позначками чеського уряду. Це колекція мінералів, опудала птахів, схеми, плакати, гербарій.

У приміщенні гімназії також знаходилася квартира директора і кімнати для обслуговуючого персоналу. Для учнів було споруджено гуртожиток „Алюмінеум”, де могли жити студенти (саме так називали учнів гімназії), греко-католики за віросповіданням.

Навчання було платним, але відмінники від оплати були звільнені. Випускники 1920-30-х років, якщо не продовжували навчання у ВУЗах, легко знаходили роботу в місцевих держустановах, або ставали викладачами в народних і горожанських школах. Щопівроку та щорічно студентам видавалися табелі, на які клеїли акцизну марку вартістю 1 коруну.

А ще випускники красувалися у гарних форменних круглих шапочках.

В 1938 році Гімназія перейшла на українську мову навчання і стала називатися Українська Державна Реальна Гімназія.

Політичні події того часу болісно відзначилися на її діяльності, адже з осені цього року в окремих її приміщеннях розмістилися установи новоствореної автономної Карпатської України, а багато викладачів було мобілізовано в чехословацьку армію. Молодші класи розпустили на довгострокові канікули, тільки ще продовжували навчання.

Навчальне півріччя закінчилося 28 лютого 1939 року, а вже 15 березня в стінах Хустської гімназії відбувся Сойм Карпатської України у приміщенні теперішнього спортивного залу. Тоді була проголошена незалежність Карпатської України, обрано перший уряд і першого президента Августина Волошина. Того ж дня велика група гімназистів-патріотів, яку вів учитель Яків Голота, піднялася на захист молодої держави. Слабо озброєні юнаки вийшли на Красне поле між Хустом та Великою Копанею, об’єдналися там з Севлюськими семінаристами й робітничою молоддю Королева й Веряці та прийняли нерівний бій з регулярною угорською армією.

Тут вчилися мої родичі. Один вуйко, наприклад, Павел Теняк після закінчення гімназії поступив у Карлов Університет (Прага) і успішно вивчився на висококласного архітектора. А другий, Міша Теняк, січовик, не довчився, у 1939 р. утік у росію та загримів там до 1943 року в Сибір. Звідти його витягнув генерал Людвік Свобода. Міговк, про якого тут ішлося, теж втікав, але напоровся до добріших прикордонників, котрі його не в концтабір відправили, а завернули назад. Був сильно битий мадярськими жандарами, потім мобілізований у гортистску армію, але одразу здався в полон і півтора року сидів у таборі під Москвою.

Романи би писати про тодішніх гімназистів.

З моменту окупації і до 1944 року чеські класи було ліквідовано, натомість відкрили класи з мадярською мовою навчання. Навчальна програма і підручники залишилися незмінними, за винятком того, що замість чеської мови стали вивчати мадярську, а німецька мова з факультативної стала обов’язковою. А ще класи стали роздільними – хлопці й дівчата навчалися окремо.

Навчання продовжувалася до жовтня 1944 року, коли в Хуст зайшла радянська армія. Цю навалу гімназія вже не пережила. Студентів розпустили, в приміщенні гімназії розмістили військовий госпіталь та казарму. Бібліотеки нові мешканці розорили, угорські та чеські книги просто викинули на вулицю чи спалили, російськомовні книги на возах вивезли невідомо куди. Колекції та обладнання предметних кабінетів частково понівечили, частково розтягнули. В 1947 році на базі гімназії було відкрито дві середні школи – №1 з українською і №2 з російською мовами навчання. Перша школа залишилася в колишньому корпусі, але історія власне Гімназії на цьому закінчилася.

Колишніх студентів 6, 7, 8-х класів гімназії скопом зарахували в 10-й випускний клас вже радянського освітнього закладу. Мої діти вчилися вже в новій Хустській гімназії, створеній у 1991 році на базі школи-інтернату по вул. Корятовича. Приймали туди дітей з хорошою успішністю після 4-го класу звичайної школи.

У нових радянських школах було дуже сутужно з кадрами. Їх довелося повертати на робочі місця буквально силоміць – уповноважений Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ) у справах освіти 26 грудня 1944 року та 27 січня 1945 року видав директиви про строгий порядок звільнення і переведення вчителів колишніх народної, горожанської, середньої чи фахової шкіл. Вже на 15 лютого 1945 року було призначено складання присяги новій владі працівниками народної освіти. Учителям встановлювалась заробітна плата від 400 до 575 карбованців. Це були гарні на той час гроші. Директори шкіл отримували щомісяця від 550 до 1000 карбованців зарплатні відповідно від кількості учнів, статусу школи та розташування населеного пункту.

В 1945 році НРЗУ 24 квітня 1945 року прийняла постанову, яка зобов’язувала всіх вчителів, які працюють з 1940 року і самовільно залишили педагогічну службу, в 15-денний термін з’явитися в шкільний інспекторат для призначення їх на педагогічну службу.

Керівникам підприємств та установ було наказано звільнити всіх колишніх педагогів та повідомити про це уповноваженого у справах освіти. Такі керівники і педагоги за невиконання постанови НРЗУ притягувались до суду і легко могли «загриміти» в Сибір.

У 1945 році в області ще здійснювалася оплата угорськими грошима. До прикладу, в гірських населених пунктах учителям платили на 200 пенго більше, ніж долинянам, встановлювалися покращені харчові норми: 700 грамів хліба на день, 1,5 кг борошна та крупи на місяць, м’яса і риби – 4,4 кг на місяць, цукор і сіль по 1 кг, 10 кг картоплі на місяць. Також надавалося мило туалетне та господарське по 1 шт. на місяць.

Вже не знаю, скільки мила можуть собі дозволити вчителі сучасних сільських гімназій, але є у них одно полегшення – латину знати не треба!