Війна [не] все спише
Риба у воді. Птах у повітрі. Держава на війні. Ось три приклади організмів, які перебувають у рідній для себе стихії.
Від самого початку будучи апаратом насильства, будь-яка державна машина розростається і процвітає в міру того, як насильство набуває все більших масштабів.
Війна робить затребуваними та необхідними ті функції держави, які у мирний час можуть бути зведені до мінімуму.
Війна наділяє державу небаченою раніше владою та надає їй немислимі раніше повноваження.
Загальна мобілізація, обмеження базових прав і свобод громадян, постачання величезної армії, розподіл закордонної допомоги, ручне управління економікою, суворі розпорядження та заборони: після 24.02.2022 український Левіафан обріс можливостями, які ще рік тому нікому не снилися.
Але що більше влади, то більше зловживань нею. Що більше повноважень, то ширшим є простір для отримання особистої вигоди.
Посадовці, які користуються ситуацією задля власних корисливих інтересів, дуже часто сповідують принцип “війна все спише”. І низка корупційних скандалів, які вразили Україну на початку 2023 року – яскраве тому підтвердження.
Щоправда, реальний рівень зловживань владою не піддається точному обчисленню. Немає і не може бути “індексу корупції”: існує лише “індекс сприйняття корупції”. А сприйняття завжди суб’єктивне і залежить не тільки і не так від масштабів корупційної діяльності, як від морально-психологічного фону.
Якщо таким фоном виступає велика війна, вона здатна заступити непристойні справи чиновників та силовиків. Або ж, навпаки, привернути до них увагу мільйонів розгніваних громадян.
В одних випадках кровопролитні бої на фронті стають ширмою, в інших – збільшувальним склом.
Принцип “війна все спише” працював на початку повномасштабного вторгнення на українську землю. Коли доля країни висіла на волосині, коли ворог рвався до Києва, коли біля військкоматів вишиковувалися черги з добровольців, а на захід рушили сотні тисяч біженців.
Цивільне населення намагалося впоратися з психологічним шоком, люди намагалися адаптуватися до нової реальності, і проблема вітчизняної корупції випала з колективного поля зору.
Хоча тими самими днями хтось отримував додаткові повноваження та набував смаку до зловживань, українському суспільству було не до того.
Формула “війна все спише” діяла і в ті моменти, коли Україні посміхався військовий успіх. Після відступу окупантів із Київщини та Чернігівщини, після зухвалого потоплення “Москви” та звільнення острова Зміїний, після тріумфального контрнаступу ЗСУ на Харківщині та вступу українських військ до Херсона.
Коли перемога стає дійсністю, сплачена за неї ціна хвилює небагатьох – навіть якщо цю ціну штучно завищують посадові особи.
Будь-які повідомлення про зловживання правлячого класу розчинялися серед всенародного ентузіазму, губилися на тлі українських надій, тонули в морі тріумфу.
Але взимку 2022-2023 війна увійшла у фазу, коли вона нічого не може списати, а навпаки, надає новинам про корупцію додаткової гостроти.
З одного боку, населення вже давно звикло до військових реалій, і перший шок залишився далеко позаду.
З іншого боку, становище на фронті не вселяє колишнього ентузіазму: ворог наступає, українські війська змушені оборонятися й із переможними реляціями стає сутужно.
Осудливі вчинки можновладців більше нічим не затулені. І тепер вони набувають особливо широкого резонансу – оскільки асоціюються з військовими тяготами та невдачами.
Січневі корупційні скандали породили дискусію, чи припустимо виносити сміття з хати в суворий воєнний час.
Втім, для України це не нове: два альтернативні погляди окреслилися ще в період малої гібридної війни.
Згідно з однією точкою зору, корупція підриває обороноздатність країни та підлягає безкомпромісному викриттю.
Інша думка зводиться до того, що антикорупційні публікації грають на руку ворогові, а в самій корупції нічого страшного немає.
Мабуть, найзнаменитіше виправдання, датоване 2018-им роком, належить тодішньому провладному блогеру Карлу Волоху:
“Корупція, яка зберігається за нинішньої влади (на порядок нижча, ніж до 2014), є багато в чому вимушеною – головним чином тому, що владі доводиться красти, щоб на ці гроші хоч частково інформаційно та організаційно протистояти атаці об’єднаних путінсько-олігархічних інформаційних військ”.
Щоправда, великій війні передувала зміна влади в Україні, і прихильники двох підходів до корупції частково помінялися місцями. Той самий Карл Волох перетворився на опозиційного блогера – і тепер вважає корупцію серйозною проблемою, а не вимушеною крадіжкою з патріотичних спонукань. Натомість частина симпатиків Зеленського, які активно викривали махінації доби Порошенка, готові заплющити очі на зловживання нинішнього топчиновництва.
Для зміни поглядів на 180 градусів завжди знайдеться пристойне пояснення. Мовляв, за умов повномасштабної війни корупція стала набагато більшим злом, ніж раніше. Або ж навпаки: зараз розповіді про українську корупцію вигідні Путіну набагато більше, ніж до 2022 року…
Але проблема в тому, що всі суперечки про викриття та виправдання корупції обмежуються інформаційною бульбашкою фейсбуку. За його межами, серед широких мас, жодної дискусії щодо цього бути не може.
Петро Порошенко, чиї спікери намагалися просувати тезу про “вимушену і пробачливу корупцію”, зазнав нищівної поразки на всенародних виборах. А Володимиру Зеленському доводиться зважати на настрої населення.
Для мільйонів простих українців поняття “корупція” означає щось більше, ніж власне корупцію. У нього вкладається масове невдоволення соціальною нерівністю.
Коли до 2022 року наші співгромадяни обурювалися корупцією, то фактично більшість із них обурювалася майновим розшаруванням у бідній країні.
Якщо просунутий інтелектуал мав на увазі під “боротьбою з корупцією” прозорі та чесні правила, то для обивателя “боротьба з корупцією” означала розкуркулювання багатіїв із їхніми розкішними маєтками, автомобілями та яхтами.
При цьому практично неможливо було розрізнити протест проти незаконного збагачення і протест проти збагачення взагалі: в Україні одне збігалося з іншим надто часто.
Повномасштабна війна сприяла різкому загостренню старих соціальних протиріч. Мільйони громадян стикаються з падінням доходів, втратою роботи, зростанням цін, регулярними відключеннями електроенергії та іншими військовими негараздами.
На цьому тлі “корупцією” стають будь-які здобутки правлячого класу: і незаконні, і цілком легальні. У масовій свідомості немає принципової різниці між хабарями, відкатами, казнокрадством – і депутатським відпочинком у Таїланді та Дубаї.
Опинившись у центрі уваги, будь-який прояв соціальної нерівності обурює українців до глибини душі, не підлягає виправданню в очах населення та потребує публічної реакції президента Зеленського.
Причому в народі позитивно сприймається навіть не системна протидія корупції, а радше точкові репресивні заходи: гучні відставки, демонстративні заборони та ефектні арешти хоча б деяких VIPів. Іншого шляху в Банкової немає.
Принаймні доки новий контрнаступ ЗСУ не відтіснить тему корупції на задній план, і війна знову не почне списувати чужі гріхи.
